ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 жовтня 2024 року

м. Чернівці

справа № 716/1123/24

провадження № 22-ц/822/922/24

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Одинака О. О.

суддів: Половінкіної Н. Ю., Височанської Н. К.

секретар Собчук І. Ю.

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

Орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Веренчанської сільської ради

апеляційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , на рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 04 вересня 2024 року та ухвалу Заставнівського районного суду Чернівецької області від 04 вересня 2024 року

головуючий в суді першої інстанції суддя Вайновська О. Є.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення її батьківських прав відносно малолітньої дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що відповідачка не виконує свої обов`язки щодо виховання та утримання дитини, не цікавиться її життям, навчанням, здоров`ям, не вчиняє будь-яких дій, які становлять зміст батьківства, а тому наявні об`єктивні підстави для позбавлення батьківських прав.

Вказує, що ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІІ групи та перебуває під спостереженням у лікаря психіатра з 2014 року з діагнозом: шизофренія, параноїдна форма, безперервний перебіг зі змішаним типом дефекту.

З урахуванням викладеного, просив суд, позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно малолітньої дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 04 вересня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутні докази негативного впливу матері на дитину та недостатності її уваги до виховання і навчання дочки. Також, суд дійшов висновку, що підставою для зміни місця проживання дочки в березні 2023 року стали неналежні умови проживання разом із матір`ю.

Суд першої інстанції, вважає, що між відповідачкою та її дочкою існують стосунки притаманні матері і дитині, однак, вона в повній мірі не виконує свої материнські обов`язки внаслідок душевної (психічної) хвороби, що не є підставою для позбавлення її батьківських прав.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 04 вересня 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм процесуального та матеріального права.

Вважає, що висновок суду першої інстанції про достатність уваги з боку матері до виховання і навчання дочки є безпідставним, оскільки, суд першої інстанції встановив факт невиконання відповідачкою своїх обов`язків, у зв`язку із наявністю в неї психічної хвороби.

Вказує на те, що відповідачка з дочкою не спілкується, не бере участь у її вихованні, утриманні, не цікавиться її шкільним життям, фізичним та духовним розвитком.

Зазначає, що в ухвалі Заставнівського районного суду Чернівецької області від 04 вересня 2024 року про відмову у прийнятті визнання відповідачкою позову не мотивовано в чому суперечить закону або чиї права, свободи чи інтереси воно порушує, а тому вважає, що така ухвала є безпідставною і незаконною.

Також, вважає, що самоусунення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків щодо виховання дочки ОСОБА_4 , відсутність інтересу до її фізичного та духовного розвитку, навчання тощо, є достатнім для позбавлення її батьківських прав і відповідає інтересам дитини.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 (а. с. 11).

Рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 25 січня 2019 року у справі №716/1724/18 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (а.с. 9-10).

Відповідно до витягів з реєстру Новоселицької територіальної громади № 2024/002432965 та № 2024/002453762 від 11 березня 2024 року місце проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 7, 12).

Згідно з актом обстеження умов проживання № 11 від 04 березня 2024 року, складеного комісією Служби у справах дітей Веренчанської сільської ради, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 проживають за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 17).

Зі змісту вказаного акту вбачається, що будинок, в якому проживають ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , складається з однієї кімнати для матері і дитини, коридору, кімнати під кухню; у дитини немає особистого ліжка для сну, є столик для освітнього процесу, в будинку є продукти харчування; на момент огляду в будинку прибрано, але будинок потребує капітального ремонту. Між матір`ю та дитиною панують люблячі стосунки.

Відповідно до акту обстеження умов проживання б/н від 13 березня 2024 року, складеного комісією Служби у справах дітей Новоселицької міської ради, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 проживають за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 19).

Зі змісту вказаного акту вбачається, що будинок, в якому проживають ОСОБА_1 та ОСОБА_4 складається з двох кімнат, для дитини є ліжко, меблі, побутова техніка, речі особистого вжитку; в будинку є ванна кімната, кухня, коридор. Між батьком та дитиною склалися довірливі стосунки і для останньої створено належні умови для проживання та навчання.

Згідно з актом обстеження умов проживання № 21 від 09 квітня 2024 року, складеного комісією Служби у справах дітей Веренчанської сільської ради, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 проживають за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 23).

Зі змісту вказаного акту вбачається, що у ОСОБА_4 немає окремої кімнати, обладнано місце для навчання, зовсім мало продуктів харчування. Між матір`ю та дитиною склалися хороші стосунки.

У відповідь на запит суду листом від 31 травня 2024 року № 48 Центром надання адміністративних послуг Веренчанської сільської ради повідомлено, що ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 31).

З висновку оцінки потреб сім`ї від 04 квітня 2024 року вбачається, що для сім`ї не створені належні умови проживання, стан задоволення потреб дитини незадовільний: у зв`язку з хворобою мати не здатна забезпечити потреби дитини: сім`я взята на облік, як така, що опинилася в складних життєвих обставинах (а.с. 15-16).

Відповідно до довідки до акта огляду МСЕК № 062902 від 22 вересня 2022 року, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після повторного огляду встановлено третю групу інвалідності (психоневрологічна (а.с. 13).

З довідки КНП «Заставнівська багатопрофільна лікарня» Юрковецької сільської ради № 305 від 13 квітня 2024 року встановлено, що ОСОБА_2 є особою з інвалідністю (ІІІ група), перебуває на обліку у лікаря психіатра з діагнозом: шизофренія, параноїдна форма, безперервний перебіг зі змішаним типом дефекту; під спостереженням лікаря нарколога не перебуває (а.с. 14).

Служба у справах дітей Веренчанської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області у висновку № 2 від 27 квітня 2023 року визнала доцільним позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно доньки ОСОБА_4 (а.с. 24, 25).

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає зазначеним вище вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Згідно з частиною 3 статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до частини 1 статті 8 ЗУ «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина 1 стаття 12 ЗУ «Про охорону дитинства»).

Дитина є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, оскільки на її долю випадає найбільше страждань та втрат. Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини, а тому результат судового розгляду повинен бути спрямований на захист найкращих інтересів дитини.

Згідно з частиною 7 статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до пункту 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Статтею 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Згідно з частиною 1-4 статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

Відповідно до частини 1 статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини (частина 1 стаття 164 СК України).

Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.

У пункті 16 постанови Пленуму ВСУ №3 від 30 березня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» судам роз`яснено, що ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише при наявності вини у діях батьків.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 стаття 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2018 року у справі

№ 553/2563/15-ц зроблено висновок щодо застосування пункту 2 частини 1 статті 164 СК України і зокрема вказано, що «ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками».

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року в справі № 755/3644/19, від 23 червня 2021 року в справі №953/17837/19.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 643/7876/18 зазначено, що «позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інше), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті споріднення з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох, з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.».

Отже, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу і повинен застосовуватись у випадках свідомого та умисного ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків.

Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява №31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини.

У рішенні по справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте основні інтереси дитини є надзвичайно важливими.

Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, позбавлення батька спорідненості з дитиною, а це буде вважатись виправданим лише за виняткових обставин (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України»).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Верховний Суд звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи, особистості учасників цих правовідносин, оцінки сімейної ситуації й інтересів дитини (постанови від 18 лютого 2021 року у справі № 645/920/19, від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22).

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на виховання дитини. Навпаки, міжнародні договори та національне законодавство гарантують батькам реалізацію принципу рівності щодо виховання дитини.

У постанові від 12 лютого від 2024 року в справі № 202/1931/22 Верховний суд вказав на те, що доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останньої батьківських прав, покладено на позивача.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не надано належних доказів, які б достовірно та беззаперечно підтверджували свідоме, умисне чи злісне нехтування ОСОБА_2 своїми обов`язками щодо участі в утриманні та вихованні дочки і умисне ухилення від їх виконання.

ОСОБА_2 у своїй заяві про визнання позову вказує, що в силу наявного у неї захворювання не може піклуватися про свою дочку, яку дуже любить.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 17 постанови Пленуму ВСУ № 3 від 30 березня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», не можна позбавити батьківських прав особу, яка не виконує своїх батьківських обов`язків унаслідок душевної хвороби, недоумства чи іншого тяжкого захворювання (крім хронічного алкоголізму чи наркоманії) або з інших не залежних від неї причин.

Колегія суддів, погоджується із висновком суду першої інстанції, про те, що відсутність вини в умисному ухиленні ОСОБА_2 від виконання батьківських обов`язків відносно дочки ОСОБА_4 виключає можливість для позбавлення її батьківських прав.

Також не може бути підставою для позбавлення батьківських прав і доводи ОСОБА_1 , що мати дитини жодним чином не цікавиться її життям, що спростовується встановленими судами обставинами справи.

При вирішенні питання щодо позбавлення батьківських прав необхідно впевнитися не лише в невиконанні батьками обов`язків по вихованню, а також встановити, що мати ухиляється від їх виконання свідомо, тобто, що систематично, незважаючи на всі інші заходи попередження та впливу, продовжує не виконувати свої батьківські обов`язки, і, такі засоби впливу виявилися безрезультатними.

Відповідно до частини 4-6 статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Колегія суддів виходячи із принципу забезпечення якнайкращих інтересів дитини, звертає увагу на те, що у висновку Служби у справах дітей Веренчанської сільської ради Чернівецького області від 27 квітня 2023 року встановлено обставину проходження ОСОБА_5 військової служби.

Сам висновок не містить відомостей щодо наявності виключних обставин, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачкою своїми батьківськими обов`язками, чи наявності з боку матері загрози для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Крім того, висновок не містить доводів щодо відповідності застосування такого крайнього заходу інтересам дитини та необхідності у такий спосіб захисту її прав.

Згідно з приписами частини 6 статі 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Як вбачається з матеріалів справи після розірвання у 2019 році шлюбу між сторонами, їх малолітня дочка фактично проживала з матір`ю ОСОБА_2 та виховувалася в її родині. Заклад освіти, який відвідувала ОСОБА_4 з першого класу і до 10 червня 2024 року розташований в населеному пункті, де проживала мати з донькою.

Колегія суддів, звертається до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Ilya Lyapin v. russia» (заява № 70879/11) (рішення від 30 червня 2020 року), за обставин якої, заявник із 2003 року не проживав разом зі своїм сином 2001 року народження, а з 2004 року не брав участі у вихованні сина та лише час від часу надавав фінансову допомогу. Отже на час позбавлення заявника батьківських прав він не проживав з дитиною на протязі восьми років і не підтримував зв`язок протягом семи років. Дитина була інтегрована в свою родину, глибоко прив`язана до матері, брата та нового чоловіка матері, з яким проживала протягом семи років, та який повністю взяв на себе роль батька і мав намір усиновити дитину. Саме бездіяльність заявника призвела до розриву зв`язків між ним і його сином і, таким чином, підштовхнула результат справи проти нього. Очевидно, що позбавлення заявника батьківських прав не більше ніж анулювало юридичний зв`язок між заявником і його сином. Враховуючи відсутність будь-яких особистих відносин протягом семи років, що передували цьому рішенню, не можна сказати, що воно негативно вплинуло на ці відносини.

Проте, за встановлених судами фактичних обставин справи між відповідачкою та її дочкою продовжує існувати особистий зв`язок, який притаманний взаємовідносинам матері та дочки, та яка виконувала свої обов`язки та піклувалася про малолітню дитину.

Також суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що у справі відсутні будь-які докази, які б вказували на те, що виховання або поведінка матері становить загрозу для дитини.

Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновку, що відповідачка не виконує своїх батьківських обов`язків внаслідок душевної хвороби. Проте з таким висновком колегія суддів не погоджується з огляду на наступне.

Верховний суд у постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 550/1201/16 дійшов висновку, що інвалідність сама по собі ще не свідчить про неможливість особи здійснювати належний догляд за дитиною. Наявність тяжкої хвороби, яка б істотно ускладнювала працездатність батька або заважала йому здійснювати належний догляд за дитиною, що стало б перешкодою для визначення місця проживання дитини з ним, має бути доведена належними та допустимими доказами.

Як встановлено судами ОСОБА_2 встановлено третю групу інвалідності та остання перебуває на обліку у лікаря психіатра з діагнозом: шизофренія, параноїдна форма, безперервний перебіг зі змішаним типом дефекту.

Проте в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази неможливості виконання відповідачкою своїх батьківських обов`язків в звязку з її хворобою.

Також помилковими є висновки суду першої інстанції про зміну місця проживання ОСОБА_4 з березня 2023 року в звязку з неналежними умовами проживання разом з матір`ю ОСОБА_2 .

З наявних в матеріалах справи доказів, зокрема актів обстеження умов проживання № 11 від 04 березня 2024 року та № 21 від 09 квітня 2024 року вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 проживають за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 17, 23).

Водночас актом обстеження умов проживання б/н від 13 березня 2024 року встановлено обставину проживання ОСОБА_4 з її батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 19).

За наведеного обставина проживання ОСОБА_4 разом з батьком з березня 2023 року, яку суд першої інстанції вважав доведеною, суперечить наявним в матеріалах справи доказам. Встановлення місця проживання дочки з батьком згідно з актом б/н від 13 березня 2024 року та в подальшому встановлення місця проживання разом з матір`ю згідно з актом № 21 від 09 квітня 2024 року, викликає обґрунтовані сумніви щодо достовірності такої обставини.

Інших доказів проживання ОСОБА_4 з її батьком ОСОБА_1 матеріали справи не містять. Окрім цього, як вбачається із висновку № 2 від 27 березня 2024 року про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , на час складення відповідного висновку позивач проходить службу в Збройних Силах України, що ставить під сумнів можливість зміни місця проживання їх спільної дочки.

На вказані обставини суд першої інстанції уваги не звернув, належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам не надав, в звязку з чим дійшов передчасного висновку про зміну місця проживання малолітньої ОСОБА_4 .

Щодо ухвали суду першої інстанції від 04 вересня 2024 року

Відповідно до частини 2 статті 353 ЦПК України заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Колегія суддів вважає необґрунтованими заперечення позивача на ухвалу суду першої інстанції від 04 вересня 2024 року, з огляду на наступне.

Частиною 6 статті 263 ЦПК України передбачено, що якщо одна із сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.

Відповідно до частини 4 статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи.

Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову, які в даному випадку відсутні.

Вказана правова позиція зазначена в постанові Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 588/1311/17.

Також колегія суддів звертається до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 і відповідно до яких, СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Згідно з частиною 3, 4 статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що визнання позову відповідачем у цій справі за своїм змістом є фактичною відмовою від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини, що суперечить вищенаведеним нормам закону та не допускається.

В звязку з цим, ухвала суду першої інстанції від 04 вересня 2024 року постановлена з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішенні суду першої інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Отже, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті спору.

З урахуванням викладеного суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову, проте помилився з мотивами такої відмови, неповно з`ясував обставин справи, що мають значення для вирішення спору.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального права, а тому його слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В решті рішення підлягає залишенню без змін.

Ухвала суду першої інстанції постановлена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому її слід залишити без мін.

Щодо розподілу судових витрат

З огляду на висновок Чернівецького апеляційного суду про зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції із залишенням без змін його резолютивної частини щодо часткового задоволення апеляційної скарги, судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.

Аналогічної позиції щодо розподілу судових витрат у випадку зміни мотивувальної частини оскаржених судових рішень із залишенням без змін їх резолютивних частин дотримується Велика Палата Верховного Суду у постановах від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від 01.10.2019 у справі № 916/22721/18, від 01.10.2019 у справі № 922/2723/17, від 15.10.2019 у справі № 910/11212/18, від 22.10.219 у справі № Б15/101-08, від 18.02.2020 у справі № 912/2730/18, 25.06.2020 у справі № 908/299/18, від 03.11.2020 у справі № 916/3146/17.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Змінити мотивувальну частину рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 04 вересня 2024 року, виклавши її в редакції цієї постанови.

В решті рішення залишити без змін.

Ухвалу Заставнівського районного суду Чернівецької області від 04 вересня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 31 жовтня 2024 року.

Головуючий Олександр ОДИНАК

Судді : Наталія ПОЛОВІНКІНА

Наталія ВИСОЧАНСЬКА