Справа № 22-ц-3827/11 Головуючий у І інстанції Рудик Ю.В.
Категорія 26 Доповідач у 2 інстанції Верланов С.М.
УХВАЛА
Іменем України
3 червня 2011 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:
головуючого судді - Сержанюка А.С.,
суддів - Верланова С.М., Таргоній Д.О.,
при секретарі - Мариняко М.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_2 –адвоката ОСОБА_3 на рішення Миронівського районного суду Київської області від 06 квітня 2011 року по справі за позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства „УкрСиббанк” про захист прав споживачів, визнання недійсним договору про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу,
В С Т А Н О В И Л А :
У лютому 2011 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом до публічного акціонерного товариства „УкрСиббанк” про визнання недійсним договору про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу. Позивач зазначав, що 20 серпня 2008 року він уклав з відповідачем договір про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу, за яким одержав кредит для придбання легкового автомобіля в розмірі 37954 доларів США під 13,5% річних на строк до 20 серпня 2015 року. В забезпечення виконання своїх зобов’язань за вказаним договором він передав в заставу банку транспортний засіб –легковий автомобіль марки „TOYOTA”, модель „CAMRY”, д.н.НОМЕР_1, 2008 року випуску. Посилаючись на те, що кредит в іноземній валюті надано йому банком незаконно, оскільки єдиним засобом платежу в Україні є гривня, а в банку та у нього відсутня індивідуальна ліцензія на здійснення такої валютної операції та здійснення платежів, а також на те, що умови договору є несправедливими і такими, що порушують положення Закону України „Про захист прав споживачів”, зокрема, щодо необхідності надання споживачу необхідної інформації перед укладанням договору, позивач просив визнати договір про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу недійсним.
Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 06 квітня 2011 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено повністю.
В апеляційній скарзі представник позивача просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на незаконність і необгрунтованість рішення суду у зв’язку з порушенням судом норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до вимог ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Відмовляючи в задоволенні позову суд виходив із того, що наявність у банку на час укладення спірного договору відповідної генеральної ліцензії та письмового дозволу Національного банку України щодо здійснення кредитних операцій у валюті не суперечить вимогам чинного законодавства України, а відтак банк мав право надавати кредит в іноземній валюті; оскільки основне зобов’язання засноване на законних підставах і є дійсним, то відсутні підстави для визнання недійсними правочинів щодо його забезпечення.
Колегія суддів погоджується із вказаними висновками суду, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи та законі.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 20 серпня 2008 року між акціонерним комерційним інноваційним банком „УкрСиббанк”, який в подальшому був перетворений в публічне акціонерне товариство „УкрСиббанк” (далі –ПАТ „УкрСиббанк”), та ОСОБА_2 укладено договір про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу №11385489000, за яким банк надав позичальнику кредит на суму 37954 доларів США на придбання легкового автомобіля марки „TOYOTA”, модель „CAMRY”, д.н.НОМЕР_1, 2008 року випуску, зі сплатою 13,5 % річних з терміном погашення кредиту до 20 серпня 2015 року.
В забезпечення виконання зобов’язань за цим договором позивач передав банку в заставу вказаний вище легковий автомобіль, що передбачено розділом 2 цього ж договору.
Відповідно до ч.2 ст.192 та ч.3 ст.533 ЦК України використання іноземної валюти, в тому числі при здісненні розрахунків на території України за зобов’язаннями, допускається у випадках, в порядку та на умовах, встановлених законом. Законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України „Про систему регулювання і валютного контролю”.
Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі ст.2 Закону України „Про банки і банківську діяльність” кошти - це гроші у національній або іноземній валюті.
Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п.2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".
Вимога щодо необхідності отримання індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями встановлена п. в) ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак на сьогодні такі терміни і суми кредитів в іноземній валюті законодавцем не визначено.
Згідно з п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року за № 1429/10028, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що суд дійшов обґрунтованого висновку, що за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитів в іноземній валюті згідно зі ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 24 грудня 2001 року Національним банком України відповідачу видано банківську ліцензію №75 (а.с.61), а 19 листопада 2002 року видано - дозвіл №75-2 з додатком до нього (а.с.62-64).
Встановивши такі обставини, суд правильно дійшов висновку, що ПАТ „УкрСиббанк” має право здійснювати банківські операції, зокрема, надавати кредити в іноземній валюті із зобов'язанням повернення такого та сплати процентів за користування ним також в іноземній валюті.
Ураховуючи, що основне зобов’язання засноване на законних підставах і є дійсним, то колегія суддів вважає, що суд правильно дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним правочину щодо його забезпечення.
Рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено.
Доводи в апеляційній скарзі про те, що договір є недійсним, оскільки в банку та у позивача відсутня індивідуальна ліцензія на здійснення валютних операцій та здійснення валютних платежів, не заслуговують на увагу з наведених вище підстав.
Посилання апелянта на несправедливість умов договору про покладення на позивача ризику знецінення національної валюти, як на підставу визнання договору недійсним, є необґрунтованими, оскільки відповідно до п.3 ст.3 та ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору та визначенні умов з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, вимог розумності та справедливості, а п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за №541/3808 встановлює, що у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов’язані під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов’язань за кредитним договором несе споживач. Така норма запроваджена на виконання Закону України „Про захист прав споживачів” і виконана банком перед укладенням оспореного позивачем договору.
Що стосується посилання в апеляційній скарзі на ненадання позивачу інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, як на підставу визнання договору недійсним, то вони не заслуговують на увагу, оскільки як вбачається з тексту укладеного сторонами договору про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу умови про мету, суму і строк кредиту, умови та порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплата процентів, відповідальність сторін , які є істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту ч.1 ст.638 та ст.1054 ЦК України, зазначеним договором передбачено (а.с.10-19).
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставою для його скасування.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову і ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,
У Х В А Л И Л А:
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_2 –адвоката ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Миронівського районного суду Київської області від 06 квітня 2011 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий
Судді