У Х В А Л А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

 16 травня 2011  року м. Київ

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Мазур Л.М.,         Писаної Т.О.,         Юровської Г.В.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», треті особи: Бердянська міська рада, фізична особа-підприємець ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за договором оренди,   за касаційною скаргою ОСОБА_4 в особі представника за довіреністю ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Запорізької області від 10 січня 2011 року,

в с т а н о в и л а:

ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до  ВАТ  «Райффайзен Банк Аваль»  в особі Запорізької обласної дирекції ВАТ «Райффайзен Банк Аваль про стягнення несплаченої заборгованості та пені за договором оренди.

Позовні вимоги мотивував тим, що він є власником  комплексу будівель та споруд загальною площею 1335,7 кв.м. за адресою  по              АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, укладеному 25 січня 2006 року з ТОВ «Хорда» (далі - Договір).

До укладення зазначеного Договору ТОВ «Хорда» здало в оренду відповідачу частину цього приміщення площею 140 кв.м. для використання його під відділення Банку на строк до 15 липня 2013 року.

В подальшому до цього Договору були внесені зміни і право орендодавця цього приміщення перейшло до ОСОБА_4

Згідно з додатковою угодою  від 15 липня 2003 року орендна плата з 01 січня 2008 року була встановлена в розмірі 21210 грн. 00 коп. на місяць.

02 вересня 2008 року орендар письмово попередив ОСОБА_4 про розірвання з ним  орендних відносин у зв’язку зі зміною власника орендованого приміщення і з жовтня 2008 року  припинив вносити орендну плату.

У 2009 році Банк виїхав із орендованого приміщення, проте за актом приймання-передачі позивачеві предмет оренди не передавав, залишивши в ньому частину свого майна.  

ОСОБА_4 посилаючись на те, що являється єдиним законним власником спірної нерухомості, своєї згоди на розірвання договору оренди не давав, а тому просив стягнути заборгованість за орендну плату за період з жовтня 2008 року по грудень 2009 року у сумі 318 150 грн. 00 коп., а також  пеню в сумі 35 049 грн. 60 коп.

    Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 03 листопада 2010 року позов задоволено частково – стягнуто з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_4 орендну плату за період з 01 жовтня 2008 року по 31 грудня 2009 року в сумі 318 150 грн. 00 коп. та  пеню за період з 26 січня 2009 року по 30 вересня 2009 року в сумі 24 014 грн. 35 коп.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 10 січня 2011 року задоволено апеляційну скаргу ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» – рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 03 листопада 2010 року скасовано та ухвалено нове, яким позовні вимоги ОСОБА_4 до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про стягнення заборгованості за договором оренди залишено без задоволення.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов вірного обґрунтованого висновку про те, що викладені в рішенні суду першої інстанції висновки належним чином не обґрунтовані, не мотивовані та зроблені з порушенням норм матеріального права.

Суд апеляційної інстанції правильно встановив та керувався положеннями ст.ст. 640 ч.3, 793 ч.2, 794 ЦК України, за змістом яких договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, є укладеним з моменту державної реєстрації.

Згідно із статтями 210 та 640 ЦК України, не є вчиненим правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації, а, отже, він не створює для сторін ніяких юридичних наслідків.

З матеріалів справи вбачається, що Банк 15 липня 2003 року уклав у простій письмовій формі з попереднім власником нежитлового приміщення договір оренди строком на 10 років.

1 жовтня 2006 року у зв’язку із переходом права власності на орендовану нерухомість до позивача ОСОБА_4 до вказаного договору були внесені відповідні зміни щодо орендодавця і розміру орендної плати.

Зміни щодо строку дії договору оренди не вносились, термін оренди мав закінчуватися у липні 2013 року. Нотаріально договір не посвідчувався, його державна реєстрація не здійснювалась.

Пунктом 9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що до договорів, які буди укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.  

Відповідно до положень ст. 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зважаючи на те, що законодавством, яке регулювало спірні правовідносини станом на 1 жовтня 2006 року, передбачалась обов’язкова нотаріальна форма договору оренди будівлі на строк понад один рік  і його державна реєстрація,  сторони при внесенні змін до раніше підписаного договору, укладеного на строк понад один рік, цих вимог Цивільного кодексу не дотримались,  а тому відповідно до ст.ст. 210,  640, 654, 793, 794 ЦК України  вказаний договір є неукладеним і ніяких юридичних наслідків для сторін не створює.        

Наведені судом апеляційної інстанції факти дають підстави вмотивованого та обґрунтованого висновку, що  суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку про те, що між сторонами існували орендні відносини, а тому не було достатніх правових підстав для стягнення заборгованості за орендну плату і пеню за прострочення виконання боргового зобов’язання за неукладеним договором.

Наведені в скарзі доводи висновків апеляційного суду не спростовують та не відносяться до тих підстав, з якими процесуальне законодавство пов’язує можливість прийняття касаційною інстанцією рішення про скасування оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що оскаржуване судове рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

у х в а л и л а:

    Касаційну скаргу ОСОБА_4 в особі представника за довіреністю ОСОБА_7 відхилити.

Рішення апеляційного суду Запорізької області від 10 січня 2011 року залишити без змін.  

    Ухвала оскарженню не підлягає.

Колегія суддів:

Мазур Л.М.               Писана Т.О.             Юровська Г.В.