№ 2- 51

2011 рік

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

   26 травня 2011 року                                                                                       Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

при секретарі Ткаченко Л.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа Дніпропетровська міська рада про зобов’язання вчинити певні дії, знесення самочинно збудованої будівлі та відшкодування моральної шкоди і витрат, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_5 13 березня 2006 року звернулася до суду з позовною заявою до відповідача ОСОБА_4 про знесення самочинно збудованої будівлі та відшкодування моральної шкоди. В ході судового засідання стало питання про зупинення провадження по справі в зв’язку з неможливістю розгляду цієї справи через смерть позивача ОСОБА_5 до прийняття спадщини спадкоємцями. Ухвалою суду від 26 червня 2006 року зупинено провадження в справі. Ухвалою суду від 09 грудня 2009 року провадження в справі поновлено. В ході судового засідання було заявлено клопотання про залучення до участі в справі в якості належних позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 як спадкоємців після смерті ОСОБА_5, останні (спадкоємці) були залучені до участі в справі і заявили свої самостійні позовні вимоги. Вказані позивачі в своїх позовних вимогах та в ході судового засідання посилалися на те, що відповідач самовільна на своїй земельній ділянці зробив самовільні будівництва: прибудови, зливна яма та інш., які порушують існуючі будівельні норми і правила і через це затіняється їх земельна ділянка, порушені межі ділянок, руйнується їх будинок, порушуються їх права. Звернулися до відповідача з питанням усунення вказаного і знесення незаконних будівель  і споруд, але відповідач проти цього заперечує. Вважають, що цим порушені їх права, їм завдана значна моральна шкода. В добровільному порядку це питання не вирішене. Просили зобов’язати відповідача знести незаконно збудовані будівлі і споруди, поновивши інсоляцію земельної ділянки та стягнути на їх користь моральну шкоду і понесені ними всі витрати, задовольнивши позов в повному обсязі.

         Відповідач ОСОБА_4 та представник третьої особи Дніпропетровської міської ради в судове засідання не з’явилися, про день та час розгляду справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили. Суд вважає можливим розгляд справи без вказаних відповідача та представника третьої особи згідно ст. 169 ЦПК України.

          Вислухавши пояснення позивачів, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа  має  право в порядку,  встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється   на   всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 є чоловіком ОСОБА_5, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 –їх діти. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть, зареєстроване в книзі реєстрації смертей 21 квітня 2006 року, актовий запис № 3258 НОМЕР_1. Після смерті ОСОБА_5 позивачі звернулися до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини і 31 січня 2007 року Першою дніпропетровською державною нотаріальною конторою видане свідоцтво про право на спадщину за законом: ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 кожному на 1/3 частину домоволодіння АДРЕСА_1. Свідоцтво про право на спадщину за законом зареєстроване в КП ДМБТІ ДОР 16 березня 2007 року. Рішенням № 1116 Жовтневої районної в м. Дніпропетровську ради від 11 жовтня 1985 року було закріплено за ОСОБА_6 земельна ділянка площею 555 кв. м. у постійне користування.

Власником домоволодіння АДРЕСА_2 є відповідач ОСОБА_4. Земельна ділянка, на якій розташований будинок відповідача, граничить по межі з земельною ділянкою, на якій розташоване домоволодіння позивачів. Відповідач, на думку позивачів, без належного дозволу виконкому Жовтневої районної в м. Дніпропетровську ради і проектної документації, збудував на межі земельних ділянок: сарай довжиною 3.40 м. та прибудову до свого будинку довжиною 12.50 м., яка утворює тінь на їх земельну ділянку, у зв'язку з чим, неможливо використовувати земельну ділянку за її цільовим призначенням, так як вона цілодобово затіняє земельну ділянку позивачів, а також дах прибудови, сараю на 0.2 м. зависають на земельну ділянку позивачів, а з дахів під час дощу, стікає вода, яка підтоплює будинок позивачів. По всій довжині прибудов проходить газова труба, яка теж розміщена начебто на  земельній ділянці позивачів та створює небезпеку, проведена відповідачем без будь-якого узгодження. Крім того, відповідач незаконно збудував зливну яму на відстані 1.30 м. від кута будинку позивачів, куди скидає стокові води, внаслідок чого, у їх будинку осів фундамент, що призвело до появ тріщин на стінах будинку.

          Відповідач проти всього цього заперечує, винних дій стосовно позивачів не допускав, все ним зроблено згідно вимог закону. Ніяких інших зобов’язань відносно позивачів на себе не брав і не бере, нічиїх прав не порушував і будь-якої шкоди не завдавав. В добровільному порядку це питання не вирішене і позивачі вимушені були звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що вищезазначені будови і господарські споруди відповідачем було проведено в межах займаної і в передбаченому законом порядку наданої під забудову земельної ділянки, сторони не приватизували займані земельні ділянки, власниками земельних ділянок не являються і  державного акту на право власності на земельну ділянку не отримували. У відповідності до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Таким чином, на час пред’явлення позовів сторони мають право лише на вільне користування вказаною земельною ділянкою. При цьому інші особи повинні утримуватися від дій, що порушують або можуть порушити їх права як користувача цієї землі. Домоволодіння складаються з двох окремих будинків і володінь і належить сторонам на праві власності, конфігурація і зовнішні межі земельної ділянки визначені і не викликають суперечки, питання про межі земельних ділянок вирішується в передбаченому законом порядку комісією виконавчого комітету Жовтневої районної в м. Дніпропетровську ради, куди сторони не зверталися і спору стосовно меж немає

У відповідності до ст. 90 ЗК України 1. Власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі;  в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. 2. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Згідно із ст. 152 ЗК України 1. Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. 2. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. 3. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

В силу ст. 376 ЦК України 1. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. 2. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. 3. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. 4. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Згідно із ст. 212 ЗК України 1. Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. 2. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. 3. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 120 ЗК України при переході права власності на будівлю або споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі або споруди, якщо інакше не передбачене у договорі відчуження будівлі і споруди.

Судом встановлено, що на земельних ділянках обох сторін спору маються самовільні будови і споруди, яким в передбаченому законом порядку не надано правомочності, а отже і немає права вимагати усунення порушення права, оскільки це право ще не виникло, на спірних земельних ділянках тривалий час між колишніми користувачами та власниками спірних домоволодінь та земельних ділянок була домовленість про порядок користування земельними ділянками і ця домовленість (угода) є обов’язковою і для осіб, котрі пізніше придбали відповідну власність на жилий будинок або на користування земельною ділянкою. Вказані обставини не позбавляють можливості сторони належно користуватися своїми будинками і спорудами з урахуванням власності сторін та сталого порядку користування своїми земельними ділянками.

Згідно ст. 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельної ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу.

          Згідно з ч. 7 ст. 41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію й природні якості землі. Тому якщо власник або співвласник будинку зведенням будівель і споруд погіршує права решти учасників спільної власності чи інших осіб, у тому числі погіршує для них екологічну ситуацію, то вони відповідно до ст. ст. 55, 124 Основного Закону та інших актів законодавства мають право заявляти в суді вимоги до знесення цих будівель і споруд (незалежно від того, зводились вони з відповідного дозволу чи без нього) або усунення допущених порушень іншим шляхом.

         Відповідно до ст. 1166 ЦК України  майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до вимог ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

        Але вимог про відшкодування матеріальної шкоди, збитків, передбачених вищезазначеним законодавством, позивчаем не заявлено. Таким чином в судовому засідання не знайшла свого підтвердження та обставина, що неправомірними діями відповідача, позивачам було завдано ушкодження здоров’я, майнової шкоди та прямих збитків, які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв’язку зі вказаними діями відповідача і підлягають повному відшкодуванню за рахунок винної особи (відповідача)

Самі по собі факти самовільної забудови на виділеній земельній ділянці сусіда за відсутності доведеного факту наявності втрат майнового чи немайнового характеру не є підставою для відшкодування шкоди. Наявність такої шкоди відповідно до загальних засад змагальності цивільного процесу, підлягає доведенню особою, що порушує питання про її відшкодування. Позивачем не підтверджено будь-якими доказами наявність у нього втрат нематеріального характеру, з якими цивільне законодавство пов'язує виникнення права на відшкодування моральної шкоди. Фактично позивачами на їх обгрунтування наведені лише пояснення та їх міркування загального характеру, які не є доказом у цивільній справі.

Висновок №1971/1972-10 експерта від 29 листопада 2010 року на підставі досліджених всіх матеріалів цивільної справи не свідчить про вказані позивачами порушення з боку саме відповідача: причиною руйнівних пошкоджень їх будинку є лише можливо зливна яма відповідача (а можливо і ні), не відповідності будівельних норм та правил, відстаней від будинку є, але достовірно визначити, що є причиною осідання будинку експерту не надалося можливості та інш. За ті порушення, що були допущені відповідачем при будівництві самовільних будов і споруд його вже було притягнуто до відповідальності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об’єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню, а ні повністю, а ні частково.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові можуть бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 137 ЦПК, міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.

          Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними діями відповідача  позивачам було завдано ушкодження здоров’я, майнової чи немайнової шкоди та прямих  збитків, які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв’язку зі вказаними діями відповідача і підлягають відновленню чи повному відшкодуванню за рахунок винної особи.

Ст. 1167 ЦК України містить підстави відповідальності за завдану моральну шкоду: моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті; моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до  ст.  23  ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

В позовній заяві та під час судового розгляду позивачами не було надано належних доказів наявності моральної шкоди та підтвердження факту заподіяння позивачу відповідачем моральних страждань, вони не довели вину відповідача, не надали доказів причинно-наслідкового зв’язку між діями (винними, а не будь-якими) відповідача та начебто завданою шкодою.

          Для відшкодування моральної шкоди за правилами ст. 1166 та 1167 ЦК України необхідно довести такі факти: неправомірність поведінки особи, наявність шкоди, наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, наявність вини завдавача шкоди. Таким чином лише наявність всіх вищезазначених умов є підставою для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди. Суд приймає до уваги ті обставини, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

Наявність моральної шкоди доводиться потерпілим, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв'язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися  на припущеннях. Відповідач заперечує будь-які інші (крім передбачених законом) домовленості і зобов’язання стосовно позивачів по його будівництву та розташуванню споруд на його земельній ділянці, а позивачі цього не довели, твердження позивачів про наявність будь-яких інших зобов’язань, не обізнаність, шкоду та ін. є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги позицію позивача стосовно наполягання на позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об’єктивно не підтверджується, вимоги не основані на законі, так як питання передачі земельних ділянок у власність, виділення в натурі меж земельної ділянки та визначення меж земельних ділянок вирішується тільки органами місцевого самоврядування з дотриманням певного встановленого законом порядку, стосовно чого позивач навіть не зверталася, інші обставини не доведені.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в задоволенні позову до ОСОБА_4 про зобов’язання вчинити певні дії, знесення самочинно збудованої будівлі та відшкодування моральної шкоди і витрат відмовити.

Таким чином суд вважає, що позовна заява про зобов’язання вчинити певні дії, знесення самочинно збудованої будівлі та відшкодування моральної шкоди і витрат в такому вигляді не ґрунтується на вимогах закону, а тому в її задоволенні слід відмовити.

          На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124 Конституції України, ст. ст. 22, 23, 15, 16, 375, 376, 1166, 1167 ЦК України, ст. ст. 120, 212 ЗК України, ст. ст. 10, 11, 57, 58, 60, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в задоволенні позову до ОСОБА_4 про зобов’язання вчинити певні дії, знесення самочинно збудованої будівлі та відшкодування моральної шкоди і витрат відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя -