УКРАЇНА
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22-ц-20069/11
Справа № 22ц-20069/11 Головуючий в першій
Категорія № 5(2) інстанції – Шевченко О.В.
Доповідач - Ляховська І.Є.
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
12 травня 2011 року м. Кривий Ріг
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:
головуючого – судді ЛЯХОВСЬКОЇ І.Є.,
суддів – БАРИЛЬСЬКОЇ А.П., КАРНАУХ В.В.,
при секретарі – Євтодій К.С.,
за участю – позивача ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3, відповідача ОСОБА_4 та її представника ОСОБА_5,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Кривому Розі апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 на рішення Широківського районного суду Дніпропетровської області від 20 липня 2010 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 (третя особа - Широківська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області) про визнання угоди такою, що відбулася і призвела до настання правових наслідків, визнання договору дарування удаваним, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання права власності та поділ спільного майна,
В С Т А Н О В И Л А :
У жовтні 2007 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом про визнання недійсним договору дарування та поділ спільного майна, посилаючись на те, що згідно договору дарування від 31 березня 2004 року відповідачка стала власником трикімнатної квартири АДРЕСА_1. Вважаючи, що цей правочин здійснений внаслідок незаконної домовленості представника однієї сторони з іншою з метою позбавити його права на частку спільного майна подружжя у разі його поділу, ОСОБА_2 просив визнати спірну квартиру спільною сумісною власністю, визнати незаконним договір дарування цієї квартири, укладений між ОСОБА_6 і ОСОБА_7, з одного боку, та відповідачкою, з іншого, розділи квартиру, стягнувши на його користь грошову компенсацію 1/2 частини її вартості у розмірі 25000грн.. а також судові витрати.
В подальшому позивач неодноразово змінював та уточнював свої позовні вимоги та остаточно просив визнати угоду, укладену в червні 2002 року між ним із відповідачкою щодо майбутнього придбання подружжям житла за сумісні кошти такою, що відбулась і призвела до настання юридичних наслідків – придбання спірної квартири на сумісні кошти подружжя; визнати договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_6 і ОСОБА_7, з одного боку, та відповідачкою, з іншого, удаваним правочином для приховання договору купівлі-продажу; визнати спірний договір дарування договором купівлі-продажу; визнати нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя; поділити це майно між ними в рівних частках – по 1/2 частині кожному; визнати за ним право власності на 1/2 частину спірної квартири та стягнути на його користь судові витрати – щодо встановлення ринкової вартості майна за виконання експертиз – 500грн., за юридичну допомогу – 800грн., судовий збір – 643грн., ІТЗ – 60грн.
Справа розглядалася неодноразово.
Останнім рішенням Широківського районного суду Дніпропетровської області від 20 липня 2010 року в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі представник позивача ставить питання про скасування рішення суду та задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, недотримання принципів диспозитивності і змагальності, невідповідність висновків суду обставинам справи. Зокрема, на його думку, суд безпідставно застосував позовну давність, необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про витребування доказів у вигляді матеріалів інших цивільних справ за спорами між ними. Крім того, судом допущено неповноту та не надано відповідної юридичної оцінки наявним у справі доказам, а саме тим, які містяться в інших цивільних справах, про визнання відповідачем позовних вимог та її зобов’язання виплатити на користь позивача вартість 1/2 частини спірної квартири.
У запереченнях на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_4 просить апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду змінити в частині, що стосується підстав відмови ОСОБА_2 в позові, а саме – з підстав пропуску ним строків позовної давності на іншу для цього підставу – у зв’язку з необґрунтованістю та недоведеністю позивачем своїх позовних вимог.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 15 вересня 2001року по 28 квітня 2005року.
Згідно договору дарування від 31 березня 2004 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 подарували відповідачці ОСОБА_4. квартиру АДРЕСА_1 області.
Згідно висновку судової експертизи ринкова вартість спірної квартири станом на 18 грудня 2007 року складала 68175грн.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання зазначеного договору дарування удаваним; визнання майна, придбаного відповідачем ОСОБА_4 за цією угодою, спільною сумісною власністю; визнання права власності позивача на 1/2 частину спірної квартири та поділ спільного майна, виходячи із того, що позивачем пропущено строк позовної давності.
Проте погодитись із таким висновком суду не можна з наступних підстав.
Згідно із ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до положень ст.. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує ряд питань, зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.
На думку колегії суддів, ухвалене в даній справі судове рішення не можна визнати таким, що є законним і обґрунтованим з огляду на наступне.
Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Як роз’яснено в п.11Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Із матеріалів даної справи вбачається, що ОСОБА_4 не визнала позовні вимоги ОСОБА_2, проте подала до суду заяву про застосування судом позовної давності.
Виходячи із наведених вище норм закону, суд першої інстанції повинен був з’ясувати в повному обсязі всі обставини у справі, перевірити наведені сторонами підстави та заперечення, дослідити докази, надані ними на підтвердження існування цих підстав і заперечень, встановити, чи було порушено законне право позивача, після чого, в залежності від встановленого, ухвалити рішення про відмову в позові за пропущенням строку позовної давності, якщо відсутні поважні причини для його поновлення, або відмовити в позові по суті через його недоведеність.
Однак суд першої інстанції зазначені вище вимоги закону не виконав та обмежився лише констатацією факту пропущення позивачем строку позовної давності, у зв’язку з чим рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового рішення по суті позовних вимог.
Вирішуючи спір по суті, колегія суддів виходить із обставин, встановлених судом першої інстанції, які визнані сторонами, а також нових обставин, встановлених під час розгляду справи апеляційним судом.
Вислухавши пояснення всіх осіб, які беруть участь у справі, дослідивши надані сторонами докази, допитавши в якості свідків осіб, у допиті яких було відмовлено судом першої інстанції (ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14), дослідивши матеріали цивільних справ Широківського районного суду Дніпропетровської області №2-122/06 та №2-438/07, у дослідженні яких судом першої інстанції також було відмовлено, а також допитавши в якості свідка відповідача ОСОБА_4, колегія суддів приходить до висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно із ст.. 235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п. 25 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Як убачається із пояснень сторін, вони перебували на заробітках за межами України з середини 2002 року. Відповідач ОСОБА_15 повернулась до м. Кривого Рогу на початку 2004 року, а позивач ОСОБА_2 – у травні 2004 року.
Згідно пояснень ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, допитаних судом апеляційної інстанції в якості свідків, у день укладення спірного договору дарування квартири під час святкування дня народження рідного брата позивача відповідач ОСОБА_15 в присутності вищезазначених свідків оголосила про те, що придбала спірну квартиру за 1700 доларів США та повідомила про це за допомогою телефонного зв’язку позивача ОСОБА_2
Після повернення ОСОБА_2 до м. Кривого Рогу останній 29 липня 2004 року був зареєстрований у спірній квартирі та мешкав у ній разом з відповідачем до припинення ними шлюбних відносин (березень 2005 року).
У період спільного проживання сторін у спірній квартирі ними було проведено її ремонт, що підтверджено як поясненнями сторін, так і свідченнями свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, які також приймали участь у проведенні ремонтних робіт.
Із матеріалів цивільної справи № 2-122/06 за позовом ОСОБА_4. до ОСОБА_2 про усунення порушення житлових прав власника квартири, визнання втратившим право користування спірним житловим приміщенням та зустрічним позовом про визнання спірного правочину недійсним та розподілу квартири вбачається, що обидві позовні заяви залишені без розгляду ухвалою Широківського районного суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2006 року за заявами сторін. При цьому під час розгляду цієї справи відповідач ОСОБА_4 зверталась із письмовою заявою про відкладення справи терміном на один місяць у зв’язку із згодою виплатити ОСОБА_2 грошову компенсацію в розмірі 6727,5грн., яку він просив, згідно позову, як вартість 1/2 частини спірної квартири. Після відкладення розгляду справи в подальшому сторони подали заяви про залишення їх позовних вимог без розгляду.
Із матеріалів цивільної справи № №2-438/07 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та зустрічним позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, зняття з реєстрації убачається, що відповідач 16 жовтня 2007 року відмовився від своєї позовної заяви про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою і рішенням Широківського районного суду Дніпропетровської області від 13 листопада 2007 року його визнано таким, що втратив право користування спірною квартирою. Проте, як убачається із матеріалів цивільної справи, яка розглядається, у день відмови від вищезазначеного позову - 16 жовтня 2007 року - ОСОБА_2 звернувся до відповідача з позовом про розділ майна і визнання спірного правочину недійсним, який і є предметом розгляду даної цивільної справи.
Згідно цього позову ОСОБА_2 просив стягнути на його користь грошову компенсацію вартості 1/2 частини спірної квартири у розмірі 25000грн., виходячи із ринкової ціни спірної квартири.
Заперечуючи проти даного позову, ОСОБА_4 пояснювала, що під час перебування на заробітках всі зароблені з позивачем кошти вони витрачали на харчування, одяг, оренду житла, транспортні витрати на дорогу до Кривого Рогу та оплату навчання. З колишніми власниками спірної квартири ОСОБА_7 та ОСОБА_6 вона підтримувала дружні стосунки, спочатку хотіла орендувати у них спірну квартиру, але жити в ній було неможливо з причини занедбаного стану. В березні 2004 року, до укладення спірного договору дарування, вона сплатила близько 1566грн. заборгованості колишніх власників з комунальних платежів, після чого з її згоди останні подарували їй спірну квартиру.
На думку колегії суддів, пояснення відповідача є суперечливими, оскільки, заперечуючи наявність зароблених спільно з позивачем коштів у період перебування на заробітках за межами України, ОСОБА_4 в той же час підтвердила пояснення свідка ОСОБА_9 про факт передачі нею своїй матері грошових коштів, зароблених у Москві, лише стверджуючи, що ця сума становила не 1500 доларів США, як пояснила свідок, а 1000 доларів США.
Пояснення відповідача ОСОБА_4 в частині підстав безоплатного отримання нею спірної квартири, які підтверджені наявними у справі поясненнями відповідачів ОСОБА_7 та ОСОБА_6, на думку колегії суддів, є також непереконливими, оскільки вони суперечать діям самої відповідачки, яка сплатила заборгованість з комунальних платежів у сумі 1556грн. до укладення договору дарування, вищенаведеним поясненням свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 про те, що спірна квартира була куплена відповідачем, а також поясненням свідка ОСОБА_14, який пояснив, що колишні власники спірної квартири бажали продати її за 2000 доларів США з причини занедбаного стану та наявності заборгованості, про що розмістили оголошення в місцевій газеті, яким він цікавився особисто, коли підшукував житло для своїх дітей.
Також непереконливими є твердження ОСОБА_4 про те, що її згода з позовом ОСОБА_2 про виплату йому компенсації в сумі 6727,5грн. була викликана лише через визнання за ним права на отримання коштів, витрачених ним на ремонт належної їй спірної квартири, оскільки не підтверджені наявними у справі доказами щодо вартості проведеного ремонту та суперечать іншим доказам. Так, згідно довідки-характеристики № 0972, виданої 29.05.2006р. Кроиворізьким БТІ, яка знаходиться в матеріалах справи № 2-122/06, вартість спірної квартири була визначена в сумі 13455грн. Половина вартості цієї суми складає 6727,5грн., саме ця сума була зазначена ОСОБА_2 в позовній заяві про стягнення з відповідача вартості 1/2 частини спірної квартири, і з цією сумою була згодна ОСОБА_4 під час розгляду справи №2-122/06, написавши заяву від 05 червня 2006 року.
Оцінюючи всі вищенаведені обставини у сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що доводи, якими обґрунтував свою позовну заяву ОСОБА_2, знайшли своє підтвердження під час розгляду справи, в той час, як заперечення відповідача ОСОБА_4 є непереконливими та суперечливими.
На думку колегії суддів, укладений відповідачем договір дарування, на підставі якого ОСОБА_4 набула право власності на спірну квартиру, є удаваним, укладеним з метою приховання укладеного в дійсності договору купівлі-продажу, а спірна квартира є спільною сумісною власністю сторін у справі, із чого і необхідно виходити, вирішуючи спір щодо поділу цього майна.
Згідно з ч. 1 ст. 70 Сімейного кодексу України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Вирішуючи питання щодо дотримання позивачем строку позовної давності, колегія суддів виходить із положень частини першої ст.. 264 ЦК України, згідно якої перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Враховуючи, що ОСОБА_4 під час розгляду справи № 1-122/06 05 червня 2006 року фактично визнала позовні вимоги ОСОБА_2, про що згадувалось вище, колегія суддів вважає, що позивач не пропустив строк позовної давності для звернення із даним позовом.
На підставі викладеного позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання договору дарування квартири, укладеного між ОСОБА_6 і ОСОБА_7, з одного боку, та відповідачкою ОСОБА_4, з іншого, удаваним правочином для приховання договору купівли-продажу; визнання спірного договору дарування договором купівлі-продажу; визнання нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя; поділ цього майно та визнання за кожним із сторін права власності на 1/2 частину спірної квартири підлягають задоволенню.
Позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання угоди, укладеної сторонами в червні 2002 року щодо майбутнього придбання подружжям житла за сумісні кошти, такою, що відбулась і призвела до настання юридичних наслідків – придбання спірної квартири на сумісні кошти подружжя не відповідають способам захисту порушених цивільних прав та інтересів особи, визначеним ст.. 16 ЦК України, тому задоволенню не підлягають.
Таким чином, судом першої інстанції допущені порушення норм матеріального та процесуального права, які є підставою для скасування рішення суду на підставі п. 3, 4 ч. 1 ст.. 309 ч. 1 ЦПК та ухвалення нового рішення по суті позовних вимог в порядку п. 2 ч. 1 ст. 307 ЦПК.
Згідно із ч. 1 ст.. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. У зв’язку з цим судові витрати позивача по даній справі, які документально підтверджені на суму 1445 грн. (у тому числі: вартість проведення експертизи - 300грн., судовий збір – 965грн., витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи –180грн.), підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 309 ч. 1 п. 3, 4, 313, 314, 316 ЦПК України,
колегія суддів,
В И Р І Ш И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Широківського районного суду Дніпропетровської області від 20 липня 2010 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 задовольнити частково.
Визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_6 і ОСОБА_7, з одного боку, та відповідачкою ОСОБА_4 з іншого, удаваним правочином, укладеним ними для приховання договору купівлі-продажу.
Визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_6 і ОСОБА_7, з одного боку, та відповідачкою ОСОБА_4 з іншого, договором купівлі-продажу.
Визнати нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 - спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_4.
Поділити спільне сумісне майно подружжя між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, визнавши за кожним із них право власності на 1/2 частину спірної квартири.
В іншій частині позову відмовити.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 1445грн.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.
Головуючий: І.Є.Ляховська
Судді: А.П.Барильська
В.В.Карнаух