Справа № 2-2/11

Р І Ш Е Н Н Я  

іменем України

"11" березня 2011 р.                                                                        м. Бердянськ

                   Бердянський міськрайонний суд Запорізької області у складі судді Полянчука Б.І., при секретарі Панченко Л.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним,

ВСТАНОВИВ:

                   ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним, визнання майна безпідставно набутим,  визнання права власності, вказуючи, що в 1997 році він передав ОСОБА_3 у борг 21377,5 грн., яку останній обіцяв повернути за першою вимогою. З 1999 року по 2003 рік між ним та ОСОБА_4  склалися дружні та ділові відношення. Вони договорились про сумісну діяльність по організації ресторанного бізнесу. За договором він забезпечував проект грошовими коштами, а ОСОБА_3 повинен провести роботу по документальному оформленню, придбанню у його власність приміщення ресторану «Метро», що розташоване в м. Бердянську по АДРЕСА_1 та керувати роботами по проведенню реконструкції приміщення і відкриття ресторану. Виконуючи домовленість він придбав технологічне обладнання для ресторану на суму 285 664,00 грн., яке передав відповідачу і воно було встановлено в приміщенні ресторану «Метро». Крім того, 20.08.2003 року він передав ОСОБА_3 272 887,50 грн. для придбання в його власність приміщення ресторану «Метро», розташованого в м. Бердянську по АДРЕСА_1, проведення його реконструкції та ремонту, але ОСОБА_3 придбав приміщення за надані йому грошові кошти, але оформив його та технологічне обладнання на себе. Відповідач відмовився повернути грошові кошти, технологічне обладнання та приміщення, тому він звернувся з позовом до суду. Так, рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27.03.2007 року з ОСОБА_3 було стягнуто на його користь 21377,5 грн. боргу за договором займу, безпідставно набутих грошових коштів в сумі 272887,50 грн. та обладнання ресторану на суму 295 266,8 грн. ОСОБА_3 без достатньої правової підстави набув у власність спірне приміщення ресторану «Метро»і 15.02.2007 року  подарував його ОСОБА_2 Вважав, що сторони уклали договір під впливом обману та помилки, а сама природа договору порушує його конституційні права, тому порушує публічний порядок. Грошові кошти, які були використанні відповідачем для ремонту ресторану визнані безпідставно набутими. У природі зазначених грошей та у природі виникнення у відповідача права власності на приміщення ресторану ОСОБА_3 обманював свою мати ОСОБА_2 Він удавав витрачені гроші  та придбане приміщення ресторану його власністю, а ОСОБА_2, довіряючи сину сумлінно припускала, що витрачені сином гроші є його власністю, а тому помилялась. У наслідок укладеного сторонами договору дарування він був позбавлений права власності на спірне майно. Просив визнати договір дарування від 15.02.2007 року цілого убудованого приміщення, загальною площею 188,0 кв.м., що знаходиться в м. Бердянську по АДРЕСА_1, який укладено між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_5 та зареєстровано в реєстрі за №532 недійсним, визнати безпідставно набутим ОСОБА_3 право власності на убудоване приміщення, загальною площею 188,0 кв.м., що знаходиться в м. Бердянську по АДРЕСА_1, визнати за ним право власності на убудоване приміщення, загальною площею 188,0 кв.м., що знаходиться в м. Бердянську по АДРЕСА_1.

                   02.04.2009 року ОСОБА_1 подав уточнюючий позов у якому зазначив, що договір дарування від 15.02.2007 року, який укладено між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є фіктивним правочином, тому просив визнати його недійсним (том 1, а.с.157).

                   Ухвалою Бердянського міськрайонного суду від 04.02.2011 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання майна безпідставно набутим, визнання права власності залишено без розгляду.

                   У судове засідання позивач та його представник не з’явились, просили розглянути справу в їх відсутності, позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити.

                   Відповідач у судове засідання не з’явився про слухання справи повідомлений відповідно до ч.6 ст. 76 ЦПК України. У письмових поясненнях позовні вимоги не визнав, вказуючи, що позивачем не надано доказів фіктивності правочину. На день укладення договору дарування він був повноправним власником вбудованого приміщення ресторану «Метро»на підставі договору купівлі-продажу від 15.10.2003 року і це право ніким не оспорювалось, майно під арештом чи в заставі не було, його повноваження по розпорядженню майном нічим не обмежувались. На час укладення договору він та ОСОБА_2 мали повний обсяг цивільної дієздатності. У зв’язку з хворобою він вирішив припинити свою підприємницьку діяльність і передав приміщення ресторану матері. Після підписання договору ОСОБА_2 переоформила в ПТІ будівлю на своє ім’я, таким чином отримала предмет договору дарування у своє володіння та користування, тобто прийняла його в дар. Позивач не є стороною договору дарування, зазначені ним підстави фіктивності договору не доведені і ґрунтуються на припущеннях. Позивач просить визнати спірну нерухомість безпідставно набутою, посилаючись на ст. 1212 ЦК України та рішення Бердянського міськрайонного суду від 27.03.2007 року, проте не враховує, що вказаним рішенням з нього вже було стягнуту на підставі ст. 1212 ЦК України як безпідставно набуті  272887 грн. 50 коп., які начебто він витратив на придбання ресторану. Так рішенням суду встановлено, що за розпискою він отримав у ОСОБА_1 272887 грн. 50 коп. і за які начебто мав придбати у спільну власність спірну споруду, ці грошові кошти судом визнано безпідставно набутими, оскільки він начебто їх привласнив і вони стягнуті на корить ОСОБА_1 Таким чином, він безпідставно набув гроші і зобов’язаний їх повернути. Спірну нерухомість він придбав за рахунок кредиту, який отримав У Бердянському відділенні АПБ «Аваль». Купляючи будівлю він не діяв від імені ОСОБА_1 Оскільки спірне приміщення він придбав для себе та за свої грошові кошти, позивач не є стороною в договорі дарування, строк позовної давності, встановлений ст. 728 ЦК України пропущено, підстав для його визнання недійним за ст. 203 немає, тому просив у задоволенні позовних вимог відмовити (том 1,а.с.191-192).

                   Представник відповідача позовні вимоги не визнала. Направила суду письмове заперечення у якому зазначила, що договір дарування є чинним, дійсним, законним, оскільки його укладено з дотриманням закону. ОСОБА_1 просить визнати спірне майно безпідставно набутим, але скриває, що безпідставно набуті грошові кошти у сумі 272887,50 грн., які начебто ОСОБА_3 витратив на придбання цілого вбудованого нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 в м. Бердянськ вже стягнуто на його користь. Позивач не є стороною договору дарування та іншою заінтересованою особою, оскільки на момент укладення договору він не мав жодних прав на предмет договору дарування і не має їх зараз, тому в результаті укладення договору дарування жодних його прав не порушено. На час укладення договору дарування ОСОБА_3 був власником спірного приміщення і це право ними не оспорювалось. Після укладення договору вона переоформила будівлю на своє ім’я, тобто прийняла дар. Просила в задоволенні позову відмовити, оскільки вважає себе законним добросовісним набувачем права власності на спірну споруду (том 1,а.с.229, том 2, а.с.21,22,23)

                   Заслухавши свідка, дослідивши письмові докази, суд приходить до наступного.

                   Згідно договору купівлі-продажу убудованого приміщення шляхом викупу від 15.10.2003 року Управління комунальної власності Бердянської міської ради продало, а ОСОБА_3 купив убудоване приміщення, що знаходиться  за адресою: Запорізька область, місто Бердянськ, проспект Пролетарський,210 за 75671 грн. 00 коп. (том 1, а.с.123-124).

                   АППБ «Аваль»та ПП ОСОБА_3 13.11.2003 року уклали кредитний договір №011/02-11/162-70 за яким ПП ОСОБА_3 отримав кредит у сумі 20 000 доларів США (том 2, а.с.57-59).

                   13.11.2003 року ОСОБА_3 та АППБ «Аваль»укладено договір застави з метою забезпечення його зобов’язань перед банком по поверненню суми кредиту, відсотків по ньому, сплаті неустойки, а також відшкодування можливих збитків, пов’язаних з виконанням забезпеченого порукою зобов’язання за кредитним договором №011/02-11/162-70 від 13 листопада 2003 року про надання кредиту, здійснює  заставу вбудованого приміщення, яке розташоване в м. Бердянську Запорізької області по АДРЕСА_1. (том 2, а.с. 50-51).

                   Платіжним дорученням №14.11 ПП ОСОБА_3 оплатив за придбаний об’єкт нерухомості 75671,00 грн.  14.11.2003 року (том 1,а.с.125).

                   На підставі зазначених доказів суд вважає, що у ОСОБА_3 були свої грошові кошти для придбання спірної нерухомості.

                   Згідно договору дарування від 15.02.2007 року ОСОБА_3  подарував ОСОБА_2 ціле убудоване приміщення загальною площею 188,0 кв. м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.11).

                   Відповідно до довідки Бердянського комунального підприємства з технічної інвентаризації від 20.07.2007 року убудоване приміщення загальною площею 188,0 кв. м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 15.02.2007 року (а.с.27).

                   Рішенням Бердянського міськрайонного суду від 27.03.2007 року з ОСОБА_3 стягнуто на корить ОСОБА_1 борг в сумі 21377,5 грн., 272887,5 грн. безпідставно набутих грошових коштів, належне останньому майно (а.с.8-10). Зазначене рішення залишено без змін ухвалою апеляційним судом Запорізької області від 07.06.2007 року (а.с.6-7).

                   Вироком Бердянського міськрайнного суду від 11.06.2009 року ОСОБА_3 засуджено за ст. 190 ч.4, 358 ч. 3 КК України до п’яти років позбавлення волі з конфіскацією майна.                     

                  Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами  першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 ЦК України.

                   Стаття 203 ЦК України передбачає, що зміст  правочину  не може суперечити ЦК України, іншим актам  цивільного  законодавства,  а  також  інтересам  держави  і суспільства, його моральним засадам.

                   Особа,  яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг
цивільної дієздатності.

                   Волевиявлення  учасника  правочину  має  бути  вільним   і
відповідати його внутрішній волі.

                   Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

                   Правочин має бути спрямований на реальне настання правових
наслідків, що обумовлені ним.

                   Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може
суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх,  неповнолітніх чи
непрацездатних дітей.

                   Відповідно до ст. 229 ЦК України, якщо   особа,   яка   вчинила  правочин,  помилилася  щодо обставин,  які мають істотне значення,  такий правочин  може  бути визнаний судом недійсним.

                   Істотне значення має помилка щодо природи правочину,  прав та обов'язків сторін,  таких властивостей і якостей речі,  які значно знижують її  цінність  або  можливість  використання  за  цільовим призначенням. Помилка  щодо  мотивів  правочину  не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

                   У разі визнання правочину недійсним особа,  яка помилилася
в результаті її  власного  недбальства,  зобов'язана  відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

                   Сторона, яка своєю необережною  поведінкою  сприяла  помилці,
зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

                   Стаття 230 ЦК України передбачає, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин,  які мають істотне значення (частина  перша статті   229  цього  Кодексу),  такий  правочин  визнається судом недійсним.

                   Обман має  місце,  якщо сторона заперечує наявність обставин,
які можуть перешкодити вчиненню правочину,  або якщо вона замовчує
їх існування.

                   Сторона,  яка застосувала обман,  зобов'язана відшкодувати
другій  стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду,  що
завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.                    

                   Позивачем не надано жодного доказу, який би підтверджував, що договір дарування від 15.02.2007 року укладено сторонами під дією помилки,  яка дійсно мала місце і що вона має істотне значення для правочину.

                   Не доведено позивачем і укладення договору дарування від 15.02.2007 року під впливу обману, тобто навмисного введення однією зі сторін правочину іншу сторону в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.

                   Відсутні також підстави для визнання договору дарування недійсним на підставі ст. 228 ЦК України, яка передбачає, що правочин вважається таким,  що порушує публічний  порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина,  знищення,  пошкодження майна  фізичної  або юридичної    особи,    держави,    Автономної   Республіки   Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

                   Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

                   У  разі  недодержання вимоги щодо відповідності правочину
інтересам держави і  суспільства,  його  моральним  засадам  такий
правочин   може  бути  визнаний  недійсним.  Якщо  визнаний  судом
недійсний правочин було вчинено з метою,  що  завідомо  суперечить
інтересам  держави  і суспільства,  то при наявності умислу у обох
сторін - в разі виконання правочину  обома  сторонами  -  в  дохід
держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а
в разі виконання правочину однією  стороною  з  іншої  сторони  за
рішенням  суду  стягується  в дохід держави все одержане нею і все
належне - з неї першій стороні на  відшкодування  одержаного.  При
наявності  умислу  лише  у  однієї  із  сторін все одержане нею за
правочином  повинно  бути  повернуто  іншій  стороні,  а  одержане
останньою  або  належне їй на відшкодування виконаного за рішенням
суду стягується в дохід держави.

                   Згідно ч. 2 п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»правочинами, що порушують публічний порядок є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об’єктами права власності українського народу — землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об’єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об’єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

                   Так, судом встановлено, що на момент укладення договору дарування від 15.02.2007 року законним власником спірного приміщення був ОСОБА_3 на підставі договору №35 купівлі-продажу убудованого приміщення шляхом викупу від 15.10.2003 року, за яким він придбав спірне приміщення, яке на день прийняття рішення по  справі не оспорено, договір не визнано недійсним, тому вважається, що ОСОБА_3 на день укладення договору був законним власником приміщення по АДРЕСА_1 в м. Бердянську. Разом з тим, ОСОБА_1 не був власником спірного приміщення, а грошові кошти, що отримав ОСОБА_3 на придбання убудованого приміщення по АДРЕСА_1 в м. Бердянську стягнуті на користь позивача рішенням суду від 27.03.2007 року.

                   Згідно п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

                   Вироком Бердянського міськрайонного суду від 11.06.2009 року ОСОБА_3 засуджено за ст. 358 ч.3 КК України за використання завідомо підробленого документа, оскільки він надав та використав у суді завідомо підроблені документа і за статтею 190 ч. 4 КК України за заволодіння чужим майном шляхом обману та зловживанням довірою (шахрайство), вчинене в особливо великих розмірах за те, що він заволодів меблями, технологічним обладнанням та грошовими коштами, що належали ОСОБА_1, які використав для придбання на своє ім’я приміщення по АДРЕСА_1 в м. Бердянську. Придбані незаконним шляхом у ОСОБА_1 грошові кошти рішенням Бердянського міськрайонного суду від 27.03.2007 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 в сумі 272887,5 грн. як безпідставно отримані.

                   Позивачем не надано суду договору між ним та ОСОБА_3 про спільну діяльність з придбання приміщення по АДРЕСА_1 в м. Бердянську, або інших допустимих доказів, які би підтверджували таку діяльність. Відповідно до нього не перейшло право власності на спірне приміщення і його посилання на те, що він був позбавлений права власності на нерухомість не може заслуговувати на увагу.                     

                   За таких обставин позивачем не доведено вину відповідача в порушенні публічного порядку сторонами правочину або однією зі сторін при укладенні договору дарування від 15.02.2007 року, тому підстави для визнання правочину недійсним за ст. 228 ЦК України відсутні.

                   У відповідності до ст. 234 ЦК України фіктивним  є  правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

                   Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

                   Правові  наслідки визнання фіктивного правочину недійсним
встановлюються законами.

                   Судом встановлено, що після укладання безоплатного договору дарування 15.02.2007 року ОСОБА_2 зареєструвала право власності на придбану нерухомість в ПТІ м. Бердянська, що свідчить про те, що майно їй було передано, вона прийняла його і як власник, придбала право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю.

                   Таким чином, позивачем не доведено умисел ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на укладення фіктивного правочину, як такого, що укладений тільки для виду, без наміру створення реальних правових наслідків, які обумовлювались цим правочином, а також не надані докази, які би свідчили про те, що договір дарування є фіктивним правочином, без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлювалися.                  

                   Вирішуючи питання щодо визнання договору дарування недійсним, суд приймає до уваги вимоги ч. 3 ст. 215 ЦК України,                     у якій зазначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

                    Суд вважає, що виходячи із зазначеної норми, позов про визнання недійсним договору дарування ОСОБА_1 пред’явити не вправі з наступних підстав.

                   Рішенням Бердянського міськрайонного суду від 27.03.2007 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, безпідставно набутих грошей, витребування майна із чужого незаконного володіння встановлено, що 20.08.2003 року ОСОБА_3 взяв у ОСОБА_1 54250 доларів США, що еквівалентно 272887,5 грн. на приватизацію ресторану «Метро»по АДРЕСА_1 в м. Бердянську і реконструкції другої частки приміщення. Після оформлення приватизації та реконструкції він зобов’язався передати ресторан у власність ОСОБА_1 Стягнуто на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_3 на підставі ст. 1213 ЦК України 272887,5 грн. безпідставно набутих грошових коштів.

                   Таким чином, судом встановлено, що шкоду яку спричинено позивачу незаконними діями ОСОБА_3, який набув грошові кошти в сумі 272887,5 грн. на приватизацію приміщення по АДРЕСА_1 в м. Бердянську і реконструкції другої частки цього приміщення відшкодовано шляхом стягнення грошових коштів.

                   Позивачем не надано доказу укладення договору про спільну діяльність з придбання приміщення по АДРЕСА_1 в м. Бердянську і порушення цього договору зі сторони ОСОБА_3

                   Тому суд вважає, що відсутні підстави вважати ОСОБА_1 особою, яка в сенсі ч. 3 ст. 215 ЦК України є заінтересованою у визнанні договору дарування від 15.02.2007 року недійсним.

                   Оскільки позов про визнання договору дарування ОСОБА_1 пред’явити не вправі, так як він не є заінтересованою особою та стороною правочину, а ні ОСОБА_2, ні ОСОБА_3 з позовами про визнання договору дарування від 15.02.2007 року за зазначених позивачем підстав не звертались підстави для задоволення позову відсутні.

                   Відповідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

                   Угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

                   Аналізуючи докази, суд вважає встановленим, що позовні вимоги в частині визнання недійсним договору дарування 15.02.2007 року цілого убудованого приміщення, загальною площею 188,0 кв.м., що знаходиться в м. Бердянську по АДРЕСА_1, який укладено між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з підстав, передбачених ст.ст. 228,229,230,234 ЦК України не обґрунтовані і не підлягають задоволенню.

                   Керуючись ст.ст. 11,209,213-215 ЦПК України, ст.ст. 203,215,228,229,230,234 ЦК України, суд

ВИРІШИВ:

                   У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним відмовити.

                      Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

                   Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

                   Апеляційна скарга подається апеляційному суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване рішення.

                  Суддя