36000, м. Полтава, вул. Зигіна, 1, тел. (0532) 610-421, факс (05322) 2-18-60, E-mail inbox@pl.arbitr.gov.ua
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Р І Ш Е Н Н Я
17.05.2011р. Справа №18/1079/11
Господарський суд Полтавської області
в складі головуючого судді Кульбако М.М.
за участю представників:
позивача:ОСОБА_1, дов.№5 від 16.03.2010р.
відповідача:ОСОБА_2, дов.№0-0900-22/11 від 22.11.2010р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Приватного підприємства “Експортер”, м.Кременчук
до Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк”, м.Кременчук
про визнання недійсним кредитного договору № 27 від 25.04.2007 року
В С Т А Н О В И В :
Приватне підприємство “Експортер” звернулось до господарського суду з позовом до Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк” про визнання недійсним кредитного договору №27 від 25.04.2007 року, укладеного між позивачем та відповідачем, посилаючись на те, що вказаний кредитний договір укладений з порушенням вимог законодавства України, що регулює обіг іноземної валюти.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просить визнати спірний договір недійсним, посилаючись на те, що сторони договору на момент його укладення не мали індивідуальної ліцензії на здійснення операцій в іноземній валюті.
Відповідач у запереченнях на позовну заяву (а.с.61-63) та його представник у судовому засіданні проти задоволення позову заперечує, посилаючись на наявність у відповідача банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями, а тому вважає відсутніми підстави для визнання договору недійсним.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне:
25 квітня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством “Акціонерний комерційний банк “Автокразбанк”, правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство “Автокразбанк”(надалі-Банк) та Приватним підприємством “Експортер”(надалі-Позичальник) було укладено кредитний договір №27, за умовами якого Банк прийняв на себе зобов’язання надати Позичальнику кредит у розмірі 460 000,00 (чотириста шістдесят тисяч) доларів США (п.1.1.Договору), а Позичальник прийняв на себе зобов’язання повернути кошти та сплачувати проценти за користування кредитом.
Також сторони в договорі погодили умови надання та повернення коштів, види забезпечення виконання зобов’язань, права та обов’язки сторін, відповідальність за порушення зобов’язань та інші умови, необхідні для даного виду договорів.
11 липня 2007 року між Банком та Позичальником було укладено Додаткову угоду №1 до Договору №27 від 25 квітня 2007 року, за умовами якої п.1.1 договору було викладено в новій редакції і сторони визначили, що Банк надає Позичальнику кредит у вигляді відновлювальної мультивалютної кредитної лінії з лімітом заборгованості 460 000,00 доларів США та 600 000,00 гривень.
Також сторони погодили розмір процентів, які Позичальник зобов’язується сплатити Банку за користування коштами та інші умови.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначає договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Відповідно до ч.1 статті 1054 Цивільного кодексу України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно ч.1 ст. 345 Господарського кодексу України кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі Законом України “Про банки і банківську діяльність”.
Частиною 1 статті 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” як кредитні у цій статті розглядаються операції, зазначені у пункті 3 частини першої та у пунктах 3-7 частини другої статті 47 цього Закону.
Згідно п. 1 ст. 9 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, банківська діяльність підлягає ліцензуванню відповідно до спеціальних законів .
Відповідно до ч.3 ст.14 Господарського кодексу України ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання - ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов’язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом.
Відповідно до п.3 ч.1 ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати банківські операції, зокрема, розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
Пунктом 7 частини 1 статті 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” встановлено, що банківська ліцензія - документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність.
Статті 47 та 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Указані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” є основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю.
Відповідно до ст. 5 цього Декрету, операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 Декрету.
Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій встановлюється Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операції, затвердженим постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року № 275, у п.5.3 якого зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ.
Правовий аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що банк як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з надання та обслуговування кредитів в іноземній валюті.
Як встановлено судом, згідно банківської ліцензії №147, виданої 04 жовтня 2001 року Національним Банком України, відповідачу надано право здійснення банківських операцій, визначених частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”(а.с.72).
Також Національним банком України 04.10.2001 року відповідачу видано Дозвіл №147-1 на право здійснення операцій, визначених пп.1- 4 частини другої та частиною четвертою ст.47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”(а.с.73), в Додатку до якого визначено перелік операцій з валютними цінностями(а.с.74,75).
Тобто, надання кредитів у валюті та здійснення операцій з його обслуговування, за наявності у відповідача відповідної генеральної ліцензії (дозволу НБУ на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечить вимогам чинного законодавства України.
Не заслуговують на увагу посилання позивача на пп. “в” п. 4 ст. 5 Декрету КМУ, який передбачає необхідність отримання індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують установлені законодавством межі, оскільки на даний час законодавством не встановлено межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті .
Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій , достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст. 5 Декрету КМУ є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку, тобто отримання письмового дозволу НБУ на операції, пов’язані з іноземною валютою.
При таких обставинах суд приходить до висновку, що посилання позивача на відсутність у відповідача та позивача індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з іноземною валютою, як на підставу для визнання договору недійсним, спростовується доказами, наданими відповідачем (ліцензія №147, дозвіл №147-1, додаток до дозволу №147-1).
Згідно ч.2 ст.198 Господарського кодексу України грошові зобов’язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті в гривнях. Грошові зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, коли суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства.
Оскільки однією із сторін договору є уповноважений банк, який отримав належну банківську генеральну ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення кредитування в іноземній валюті, то вираження в договорі зобов’язання позичальника та виконання ним зобов’язань з повернення отриманих коштів в іноземній валюті на суперечить чинному законодавству і не порушує прав сторін по договору, в зв’язку з чим посилання позивача на недійсність договору з підстав його виконання в іноземній валюті також є необгрунтованими.
На підставі викладеного, суд приходить до висновку, що умови кредитного договору (з наступними змінами), не суперечать законодавству України.
Частиною 1 ст.203 Цивільного кодексу України встановлено, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Згідно з ч.1 та ч.3 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
В силу ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Враховуючи викладене, суд прийшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, а тому в задоволенні позову слід відмовити за необгрунтованістю.
Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись статтями 43,49,82-85 Господарського процесуального кодексу України,
суд,-
В И Р І Ш И В :
Відмовити в позові повністю.
СУДДЯ Кульбако М.М.
Повне рішення складено 23 травня 2011року.
Відповідно до ч. 5 ст. 85 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.