КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19.05.2011 № 32/31
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Попікової О.В.
суддів:
при секретарі:
за участю представників:
від позивача: ОСОБА_1. – довіреність № 01-10/589 від 30.12.2010 р.
від відповідача: ОСОБА_2 – довіреність № 3176/0/4-10 від 21.05.10
розглянувши у відкритому судовому засіданні
апеляційну скаргу Державного комітету України з державного матеріального резерву
на рішення
Господарського суду міста Києва
від 16.03.2011 р.
у справі № 32/31 (суддя – Хрипун О.О.)
за позовом Державного підприємства "Маріупольський морський торгівельний порт"
до Державного комітету України з державного матеріального резерву
про стягнення витрат з відповідального зберігання матеріальних цінностей державного матеріального резерву
ВСТАНОВИВ:
Державне підприємство “Маріупольський морський торгівельний порт” (далі – ДП “Маріупольський морський торгівельний порт”, позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Державного комітету України з державного матеріального резерву (далі – відповідач) 160 706,89 грн. витрат понесених в результаті відповідального зберігання матеріальних цінностей державного матеріального резерву.
В подальшому позивач збільшив позовні вимоги і просив суд стягнути з відповідача 180 641,85 грн. витрат, понесених в результаті відповідального зберігання матеріальних цінностей.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов’язань за договором відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву № 27-7/524 від 18.11.2002 в частині відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.03.2011 р. позов задоволений повністю. Стягнуто з Державного комітету України з державного матеріального резерву на користь Державного підприємства “Маріупольський морський торгівельний порт” 180 641 грн. 85 коп. основного боргу, 34 884 грн. витрат на проведення судово-економічної експертизи, 1 806 грн. 42 коп. витрат на оплату державного мита, 236 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Задовольняючи позов місцевий господарський суд посилався на приписи статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статей 8, 11 Закону України “Про державний матеріальний резерв” з огляду на доведеність факту понесення позивачем витрат на здійснення відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, що підтверджується висновком судово-економічної експертизи.
Не погодившись з рішенням, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Відповідач вважає оскаржуване рішення таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, позивачем не доведено факт зберігання матеріальних цінностей державного резерву та не надано обґрунтованого розрахунку суми позову. Крім того, відповідач вважає, що задовольняючи позов, місцевий господарський суд невірно послався на висновок судово-економічної експертизи, оскільки відповідно до статті 42 Господарського процесуального кодексу України висновок судового експерта для господарського суду не є обов’язковим і оцінюється за правилами, встановленими статтею 43 Господарського процесуального кодексу України.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.05.2011 р. апеляційна скарга прийнята до провадження, розгляд справи призначений на 19.05.2011 р.
В судовому засіданні 19.05.2011 р. представник відповідача усно підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити. Присутній представник позивача усно заперечував щодо доводів апеляційної скарги та просив відмовити у її задоволенні, а оскаржуване рішення суду першої інстанції просив залишити без змін з мотивів у ньому викладених.
Розглянувши апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, заслухавши представників сторін, колегія суддів встановила наступне.
Відповідно до вимог статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу, також апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення господарського суду у повному обсязі.
Як було встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи 18.11.2002 р. між сторонами у справі був підписаний договір № 27-7/524 відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, відповідно до п. 2.8 якого позивач щорічно разом із річним звітом по формі № 12 зобов’язався подавати затверджений зберігачем кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на наступний рік відповідно до п. 10.3 Інструкції про порядок фінансування заходів з мобілізаційної підготовки народного господарства України, затвердженої Міністерством фінансів України 30.03.1996 № 111/03, а відповідач згідно з п. 3.1 договору взяв на себе зобов’язання відшкодовувати зберігачу витрати на зберігання цінностей у межах бюджетних асигнувань, передбачених на ці цілі.
Згідно з пунктом 1 статті 7, пунктом 5 статті 11 Закону України “Про державний матеріальний резерв” особа, яка здійснює відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, має право на відшкодування витрат, пов’язаних з відповідальним зберіганням.
Пункт 1 статті 8 Закону передбачає відшкодування усіх витрат відповідальних зберігачів.
Супровідними листами № ПО-104 від 19.12.2006 р. (а.с. 16), № ПО-176 від 24.12.2007 р. (а.с. 21), № ПО-8 від 13.01.2009 р. (а.с. 26) позивач надсилав на адресу відповідача документи звіту з наявності матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, який зберігається у позивача, додаючи до них відомості про пункти зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, довідки про наявність матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, довідки про виконання постанов і розпоряджень КМУ щодо розбронювання мобілізаційного резерву, кошториси витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, довідки про нарахування заробітної плати робітникам за зберігання мобілізаційного резерву, виписки зі штатного розпису позивача, довідки про електроспоживання у приміщеннях для зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, довідки про оплату послуг за опалення складу мобілізаційного резерву, рахунки нарахування амортизації на приміщення зберігання мобілізаційного резерву порту, чим підтверджували відповідні витрати на здійснення відповідного зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за відповідні періоди.
Актами № 1 від 12.07.2006, № 2 від 18.07.2007 та № 3 від 08.07.2008 перевірки наявності, якісного стану та умов зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву станом на 01.07.2006 р., 01.07.2007 р. та відповідно на 01.07.2008 р. (ДСК № ПО-70 прим. № 3 форма 10мр) встановлено наявність матеріальних цінностей, їх відповідність ГОСТам, ТУ та строкам зберігання, які знаходяться на відповідальному зберіганні Державного підприємство “Маріупольський морський торгівельний порт” встановлено фактичну наявність матеріальних цінностей мобрезерву, що відповідає обліковим даним, усі матеріальні цінності якісні та відповідають цілям, для яких вони призначені.
22.09.2008 р. позивач надіслав на адресу відповідача претензію за № 28-15/182 з вимогою сплатити заборгованість перед ДП “Маріупольський морський торгівельний порт” за відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву у розмірі 174 941,93 грн. за період з 2005 по 2007 роки.
В зв’язку відмовою відповідача здійснити відшкодування зазначених коштів, позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з даним позовом.
Колегія суддів після дослідження матеріалів справи погоджується з висновком місцевого господарського суду стосовного того, що позов ДП “Маріупольський морський торговельний порт” підлягає задоволенню, з огляду на наступне:
Закон України “Про державний матеріальний резерв” від 24.01.1997 № 51/97-ВР (із змінами та доповненнями), та Порядок формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1997 № 1129 (із змінами та доповненнями) регулюють правовідносини щодо відповідального зберігання матеріальних цінностей державного матеріального резерву.
Згідно зі статтею 1 Закону України “Про державний матеріальний резерв” державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим Законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання).
Як визначено статтею 2 Закону, відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву є зберігання закладених до державного резерву матеріальних цінностей у постачальника (виробника) або одержувача (споживача) без надання йому права користуватися цими матеріальними цінностями до прийняття у встановленому порядку рішення про відпуск їх з державного резерву.
Статтею 4 Закону передбачено, що державний резерв створює Кабінет Міністрів України. Організація формування, зберігання і обслуговування державного резерву, соціальний розвиток забезпечуються уповноваженим на це центральним органом виконавчої влади, який здійснює управління державним резервом, підприємствами, установами і організаціями, що входять до єдиної системи державного резерву України.
Управління державним матеріальним резервом здійснює Державний комітет України з державного матеріального резерву, який відповідно до Указу Президента України № 603/2001 від 07.08.2001 є правонаступником Державного агентства з управління державним матеріальним резервом.
Відповідно до п. 4 та п. 5 Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву на підприємствах, в установах і організаціях, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, розміщення матеріальних цінностей забезпечується Держкомрезервом виходячи з критеріїв економічної доцільності, наявності у цих зберігачів необхідних для зберігання продукції умов, доцільності територіального розташування зберігачів тощо.
Поставка і закладення матеріальних цінностей до державного резерву здійснюється відповідно до затверджених Кабінетом Міністрів України номенклатури і норм їх накопичення у державному резерві та мобілізаційних завдань у порядку створення, поповнення, освіження, заміни запасів матеріальних цінностей державного резерву та повернення тимчасово позичених матеріальних цінностей.
Згідно зі статтею 12 Закону України “Про державний матеріальний резерв” державний резерв матеріальних цінностей є недоторканим і може використовуватись лише за рішенням Кабінету Міністрів України. Згідно із постановою Кабінету Міністрів України № 100-03 від 29.01.1998 Положення про особливості формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями мобрезерву, Положенням про мобілізаційний резерв, затвердженого постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР –мобілізаційний резерв матеріальних цінностей створюється підприємствами в мирний час відповідно до встановлених мобілізаційних завдань. Норми накопичення матеріальних цінностей встановлюється за номенклатурами та обсягами, визначеними міністерствами, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права і обов’язки виникають з підстав, передбачених законодавством, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов’язки.
Статтею 174 Господарського кодексу України передбачено, що господарські зобов’язання можуть виникнути, в тому числі, безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність, та з акту управління господарською діяльністю.
Відповідно до п. 3 та п. 4 статті 11 Закону України “Про державний матеріальний резерв” перелік підприємств, установ і організацій усіх форм власності, що виконують відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, номенклатура та обсяги їх накопичення визначаються мобілізаційними та іншими спеціальними планами. Підприємства, установи і організації всіх форм власності, яким встановлені мобілізаційні та інші спеціальні завдання, зобов’язані забезпечити розміщення, зберігання, своєчасне освіження, заміну, а також відпуск матеріальних цінностей із державного резерву згідно із зазначеними завданнями власними силами. Отже, підприємства зберігають матеріальні цінності мобілізаційного резерву (в даному випадку мобілізаційне завдання виступає адміністративним актом, на підставі якого виникають правовідносини, які хоч і містять цивільно-правовий характер але являються специфічними правовідносинами в силу специфіки мобілізаційного резерву) на основі мобілізаційного завдання, яке доводиться до підприємства.
Відповідно до п. 3 статті 11 Закону України “Про державний матеріальний резерв” позивач є відповідальним зберігачем матеріальних цінностей мобілізаційного резерву. Таким чином, позивач зобов’язаний зберігати матеріальні цінності мобілізаційного резерву, які є недоторканими і можуть використовуватися лише за рішенням Кабінету Міністрів України (стаття 12 Закону України “Про державний матеріальний резерв”).
З огляду на викладене колегія суддів погоджується, що надані позивачем докази в сукупності свідчать, що на відповідальному зберіганні позивача знаходились матеріальні цінності мобілізаційного резерву, а тому суд вважає доведеним факт виконання позивачем своїх зобов’язань щодо зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву у 2006 – 2008 роках.
У пункті 5 статті 11 Закону України “про державний матеріальний резерв” визначено, що відшкодування витрат підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідно до п. 5 Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов’язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 № 532, Держкомрезерв на підставі аналізу статей витрат відповідальних зберігачів щороку визначає середній розмір суми витрат із зберігання матеріальних цінностей. Залежно від номенклатури, асортименту та особливостей технології зберігання передбачаються можливі додаткові витрати, пов’язані з обслуговуванням матеріальних цінностей державного резерву, зокрема витрати на консервацію, переміщення, перефарбування тощо. Розмір додаткових витрат визначається у кожному разі окремо за узгодженням між Держкомрезервом та відповідальним зберігачем на підставі обґрунтованих фактичних витрат відповідального зберігання.
Розмір зазначених витрат для позивача Держкомрезервом не визначався. Фактичне понесення позивачем витрат по зберіганню матеріальних цінностей мобілізаційного резерву підтверджується висновком судово-економічної експертизи по справі № 31/31 від 30.12.2010 № 6441/7543/10-19, яка була призначена ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.03.2010 для здійснення повного дослідження всіх обставин справи. Так, згідно вказаного висновку експертизи, витрати Державного підприємство “Маріупольський морський торговельний порт” на зберігання матеріальних цінностей державного резерву за 2006–2008 роки документально підтверджуються на суму 180 641,85 грн.
Доводи відповідача щодо неправомірного посилання судом першої інстанції на висновок судової експертизи є юридично неспроможними, оскільки ч. 5 статті 42 Господарського процесуального кодексу України зобов’язує господарський суд здійснювати оцінку висновку судового експерта за правилами визначеними у статті 43 Господарського процесуального кодексу України як і всі інші докази, тобто за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Апеляційна інстанція погоджується, що висновок судового експерта є належним доказом щодо розміру витрат, які були понесенні позивачем під час виконання договору відповідального зберігання.
Апеляційна інстанція погоджується, що невизнання відповідачем розміру понесених позивачем витрат не звільняє його від зобов’язання відшкодувати зазначені кошти згідно вимог законодавства, оскільки факт понесення позивачем витрат підтверджені належними доказами у справі.
Згідно з спеціальним законодавством (п. 5 статті 11 Закону України “Про державний матеріальний резерв”) відповідач зобов’язаний відшкодувати позивачу витрати на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.
Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов’язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом, (стаття 525 Цивільного кодексу України).
За таких обставин, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку, що позовні вимоги про стягнення витрат на зберігання цінностей державного матеріального резерву за 2006–2008 роки підлягають задоволенню у розмірі 180 641,85 грн., тобто повністю.
Згідно статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідачем не було надано належних доказів на спростування викладеного в позові, тому, суд першої інстанції вірно визначив вимоги позивача як такі, що підлягають задоволенню.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції в розумінні статті 104 Господарського процесуального кодексу України. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги у зв’язку з відмовою в її задоволенні на підставі статті 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на апелянта.
Керуючись статтями 33, 34, 35, 49, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Державного комітету України з державного матеріального резерву залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 16.03.2011 р. у справі № 32/31 залишити без змін.
3.Справу № 32/310 повернути до Господарського суду міста Києва.
Головуючий суддя
Судді
25.05.11 (відправлено)