Справа № 2а-10924/10/1570
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 квітня 2011 року.
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Бойко Л.М.
при секретарі Давтян Л.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Управління міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення Управління міграційної служби в Одеській області від 09.07.2010р. № 17-9-851 про відмову ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця в Україні та зобов’язання вчинити певні дії, -
В С Т А Н О В И В:
15 листопада 2010 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_3 до Управління міграційної служби в Одеській області, в якому Позивач просить визнати рішення Управління міграційної служби в Одеській області від 09.07.2010р. № 17-9-851 про відмову ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця в Україні неправомірним та скасувати його, зобов’язати Управління міграційної служби в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 12 Закону України «Про біженців»прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Позовні вимоги Позивач мотивує тим, що рішення від 09.07.2010р. № 17-9-851 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця у зв’язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань є незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки воно приймалося без врахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи, а з формальних підстав, внаслідок чого порушені права Позивача на отримання статусу біженця відповідно до Закону України «Про біженців».
У судовому засіданні Позивач підтримав позовні вимоги, посилаючись на обставини, викладені в адміністративному позові.
Відповідач до судового засідання не з’явився, про дату, час та місце судового розгляду справи був повідомлений належним чином (а.с. 36). Заперечень проти адміністративного позову від Відповідача до суду не надходило.
Суд, розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення позивача, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті встановив наступне.
Відповідач на підставі ст.7 Закону України «Про біженців»від 21.06.2001 № 2557-ІІІ (надалі –Закон) є місцевим підрозділом центрального органу державної виконавчої влади з питань міграції та згідно зі ст.ст.11,12 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про прийняття документів для вирішення питання про надання особам статусу біженця, а тому його рішення, дії чи бездіяльність з цього приводу на підставі ст.55 Конституції України, п.п.1 ч.2 ст.17, ст.104 КАС України можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.
З матеріалів особової справи та пояснень Позивача судом встановлено, що 15 червня 2010р. ОСОБА_3 звернувся до Управління міграційної служби в Одеській області з заявою про надання йому статусу біженця, обґрунтувавши це тим, що він працював у фірмі «Мерлін»–розвозив ліки по лікарням та військовим базам, в тому числі на військові бази іноземцям. В жовтні 2009р. в районі Чордара його разом з іншими особами було затримано талібами і відвезено до їхнього табору. Як зазначив Позивач, звільнитися від талібів йому вдалося випадково під час проведення операції військовими підрозділами Афганістану, а саме урду-мілі. Після його звільнення ОСОБА_3 вирішив не повертатися до своєї роботи, так як особи, що працюють у фірмах разом з іноземцями зазнають переслідувань з боку представників Талібану, що трапилося і з Позивачем, так як він працював на Британську неурядову організацію. Враховуючи зазначене, Позивач вирішив виїхати з Афганістану до Австрії, де мешкає його двоюрідний брат, однак після перетину кордону з Україною на території Словаччини його було затримано та передано представникам Державної прикордонної служби України. За рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду його було поміщено до Пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, що незаконно перебувають в Україні. В подальшому ОСОБА_3 звернувся до відділу міграційної служби у Волинській області з заявою щодо надання статусу біженця, але рішенням начальника відділу йому було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Також Позивач зазначив, що не має можливості повернутися на територію своєї країни, оскільки його життю та здоров’ю загрожуватиме небезпека із-за належності до певної соціальної групи.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948р., кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до абзацу 2 статті 1 Закону України «Про біженців»біженець –це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
До компетенції органів міграційної служби статтею 7 вказаного Закону віднесено повноваження, зокрема, щодо: прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про надання їм статусу біженця у порядку, передбаченому цим Законом; прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо надання, втрати або позбавлення статусу біженця; розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка письмового висновку щодо надання або відмови у наданні статусу біженця.
Відповідно до абзацу 1 статті 12 Закону орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п’ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Відповідно до абзацу 6 статті 12 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто, якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також, коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв’язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
09 липня 2010 року з посиланням на абзац 6 статті 12 Закону України «Про біженців»начальником Управління міграційної служби в Одеській області був виданий Наказ № 52 про відмову Позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця на підставі висновку заступника начальника –начальника відділу у справах біженців Управління міграційної служби в Одеській області Ритченко О.М. (а.с. 63).
З матеріалів особової справи, а саме з анкети особи, що звернулася з заявою про надання статусу біженця та пояснень Позивача судом встановлено, що ОСОБА_3 не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов’язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, тощо, також Позивач вказав, що адміністративні заходи у вигляді затримання чи арешту до нього не застосовувалися. (а.с. 46). У політичних, релігійних, військових або громадських організаціях в країні постійного проживання не перебував (а.с. 46).
Судом встановлено, що Позивач виїхав з країни постійного проживання на підставі національного паспорту та візи до Росії строком на один місяць, тобто мав дозвіл влади на виїзд із країни (а.с. 57). Так, згідно з ст. 1 Закону № 2557-III третя безпечна країна –це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, за винятком випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи отримання притулку, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, які встановлені міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, які передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року (995_011) та Протоколу про статус біженців 1967 року (995_363), враховуючи принцип невислання; має національне законодавство у сфері притулку та біженців, і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання притулку. Позивач перебував на території цієї безпечної для нього країни –Російської Федерації на протязі 18 днів (а.с. 45). Проте, під час перебування на території Російської Федерації він не звертався до відповідних державних установ за наданням притулку чи статусу біженця (а.с. 45). Про відсутність обґрунтованих побоювань у Позивача відповідно до абзацу 2 ст. 1 Закону № 2557-III свідчить і та обставина, що він цілеспрямовано прямував до Австрії та не мав наміру звертатися до державних установ України за наданням статусу біженця, якби його не було затримано під час перетину державного кордону.
Крім того, з листа начальника відділу Державного комітету України у справах національностей та релігій відділу міграційної служби у Волинській області Пододворного Б.М. вбачається, що ОСОБА_3 09 грудня 2009р. перетнув державний кордон України зі Словацькою Республікою поза пунктом пропуску та був затриманий представниками прикордонної поліції Словацької Республіки. 10 грудня 2009р. переданий представникам Державної прикордонної служби України та за рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 грудня 2009р. поміщений до Пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, в с. Журавичі Ківерцівського району Волинської області терміном на шість місяців для подальшого примусового видворення за межі України(а.с. 57). 06.05.2010р. Наказом Державного комітету України у справах національностей та релігій відділу міграційної служби у Волинській області № 65 відповідно до абзацу 3 ст. 12 Закону України «Про біженців»ОСОБА_3 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця на підставі письмового висновку головного спеціаліста –юриста відділу Лакодея В.П. (а.с. 58).
Із наведеного слідує, що Позивач зловживає процедурою надання статусу біженця в Україні з метою його легалізації на території України, тим самим порушуючи вимоги Закону України «Про біженців», в якому вказано, що рішення про відмову у наданні статусу біженця може бути оскаржене у встановленому законом порядку, однак вказаним правом, зокрема, оскарженням висновку Відділу міграційної служби у Волинській області шляхом звернення до суду Позивач не скористався, а повторно звернувся до Управління міграційної служби в Одеській області з заявою про надання статусу біженця.
Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» вiд 18.03.2004 № 1629-IV метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Враховуючи викладене, суд приймає до уваги як орієнтир Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Із матеріалів особової справи, а також пояснень Позивача слідує, що 06.05.2010р. він отримав повідомлення Відділу міграційної служби у Волинській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, однак зі скаргою до судової інстанції Позивач не звернувся з тих підстав, що в той час він перебував у таборі, а потім втратив повідомлення (а.с. 54). Відповідно до п. 12. Типового положення про пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1110, іноземці у пункті перебування можуть: носити власний одяг, мати при собі гроші, надсилати листи, отримувати посилки, відправляти релігійні обряди. З огляду на це, суд дійшов висновку, що перебуваючи у Пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, Позивач не був позбавлений можливості надсилати листи, в тому числі й до суду щодо оскарження рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, однак вказаним правом він не скористався. Із наведеного суд робить висновок про те, що основною метою звернення Позивача до суду з відповідним адміністративним позовом є легалізація його перебування на території України, а не обґрунтовані побоювання з підстав, зазначених в абзаці 2 ст. 1 Закону України «Про біженців».
Таким чином, аналіз матеріалів особової справи та пояснень Позивача свідчать про те, що до інцидентів із застосуванням фізичного насильства які були пов’язані із політичними поглядами Позивач не був причетний, адміністративні та інші подібні заходи до Позивача не застосовувалися, державний кордон Позивач перетнув на підставі дозволу компетентного органу влади на виїзд із країни. Заявник не навів також будь-якої аргументації своїм побоюванням у разі повернення на батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими та відповідають вимогам абзацу другого статті 1 Закону.
Суд також враховує те, що відповідно до позиції Управління Верховного комісара з справах біженців (УВКБ) ООН «Про обов’язки та стандарти доказів в заявах біженців»від 16 грудня 1998 року факти на підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Тобто, у своїй заяві шукач статусу біженця повинен доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів. Докази можуть бути як усні, так і письмові. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.
За таких обставин, суд приходить до висновку про відсутність умов, передбачених абзацом 2 ст. 1 Закону України «Про біженців», які б надавали підстави для оформлення Відповідачем документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця в Україні, а тому рішення від 09.07.2010р. № 17-9-851 є обґрунтованим, правильним та таким, що відповідає вимогам ст.ст.10, 12, 13, 14 Закону України «Про біженців», ст.ст. 1, 33 Конвенції ООН «Про статус біженця»1951 року.
Таким чином, прийнявши оскаржуване рішення Відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, підстави для скасування його рішення відсутні, відповідно, позовні вимоги задоволенню не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 7, 8, 9, 11, 86, 159-164, 167, 254 КАС України, суд,-
П О С Т А Н О В И В :
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 до Управління міграційної служби в Одеській області, про визнання протиправним та скасування рішення Управління міграційної служби в Одеській області від 09.07.2010р. № 17-9-851 про відмову ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця в Україні та зобов’язання вчинити певні дії, - відмовити.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Постанову може бути оскаржено до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Суддя Л.М. Бойко
20 квітня 2011 року .
/