УКРАЇНА
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22ц-22478/11 Головуючий в суді першої
Категорія № 27 (1) інстанції – Попов В.В.
Доповідач – Савіна Г.О.
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 квітня 2011 року м. Кривий Ріг
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі :
головуючого - судді Савіної Г.О.,
суддів – Турік В.П., Братіщевої Л.А.,
при секретарі – Євтодій К.С.,
за участю – позивача ОСОБА_2
представника відповідача – Колісниченко Є.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 10 листопада 2010 року по справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання договору недійсним, -
ВСТАНОВИЛА:
У лютому 2010 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», (у теперішній час - Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») та просив визнати недійсним та розірвати кредитний договір № 014/3651/147887/82 укладений 25 квітня 2008 року між ним та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» від імені якого діє Криворізьке регіональне відділення Дніпропетровської обласної дирекції «Райффайзен Банк Аваль», визнати недійсним та розірвати договір іпотеки № 014/08/04-01/038/08 укладений 25 червня 2008 року між ним та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» від імені якого діє Криворізьке регіональне відділення Дніпропетровської обласної дирекції «Райффайзен Банк Аваль», зобов’язати ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» перерахувати суму кредиту в розмірі 23977 доларів США вказану в п. 1.1 ст. 1 Кредитного договору в національну валюту України за курсом на дату підписання договору за даними з офіційного сайту НБУ (4,85 грн. за 1 долар США), а також зобов’язати відповідача здійснити перерахунок сплачених ним коштів. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідач, не маючи індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення валютних операцій уклав із ним кредитний договір в іноземній валюті, переклавши на нього всі ризики пов’язані із знецінюванням національної валюти, оскільки після значного підвищення курсу гривні по відношенню до долару США ціна кредитного долару у гривневому еквіваленті збільшилась майже в два рази, у зв’язку з чим він не мав можливості сплачувати проценти за користування кредитом. Оскільки єдиним законним платіжним засобом на території України є її валюта – гривня, то іноземна валюта, як засіб платежу не може застосовуватись резидентами всередині України. Вважає, що спірний договір укладено з порушенням вимог чинного законодавства, тому є незаконним, що є підставою для його недійсності і як наслідок недійсним є договір іпотеки нерухомого майна, нарахованих процентів та пені по кредитному договору.
Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 10 листопада 2010 року ОСОБА_2 відмовлено в задоволенні його позовних вимог.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, на його думку, суд неправомірно відмовив йому в задоволенні позовних вимог не звернувши увагу на те, що єдиним засобом платежу, який застосовуються при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня, та не звернув увагу на відсутність у відповідача відповідної ліцензії. Крім того, судом залишено поза увагою, що спірний кредитний договір суперечить вимогам ст. 203 ЦК України, згідно якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 25 квітня 2008 року між позивачем ОСОБА_2 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», від імені якого діє Криворізьке регіональне відділення Дніпропетровської обласної дирекції «Райффайзен Банк Аваль», укладено кредитний договір № 014/3651/147887/82, за умовами якого кредитор зобов’язався надати позичальнику грошові кошти в сумі 23977 доларів США на 120 місяців зі сплатою 14 % річних за кредитом, а позичальник одержує і повертає кредит 25 квітня 2018 року і сплачує відсотки за користування ним та комісію за управління кредитом у розмірі 2 % від заборгованості за кредитом станом на дату нарахування комісії у термін і на умовах передбачених договором.
У забезпечення виконання зобов’язань 25 червня 2008 року між сторонами укладено договір іпотеки № 014/08/04-01/038/08, предметом якого є нерухоме майно у вигляді квартири АДРЕСА_1.
Відмовляючи позивачу в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що доводи позивача щодо відсутності у відповідача права здійснювати видачу кредиту в іноземній валюті спростовуються виданою Національним Банком України Банківської ліцензії за № 10 від 11 жовтня 2006 року, Дозволу до неї та Додатку до цього Дозволу, згідно яких відповідач мав право, на момент укладення між сторонами кредитного договору, здійснювати банківські операції з валютними цінностями.
Колегія суддів погоджується з висновком суду враховуючи наступне.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватись в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однаку той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».
Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі і на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
При цьому згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність кошти – це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.
Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного Банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього ж Декрету.
Відповідно до п. 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене Постановою Правління Національного Банку України № 275 від 17.07.2001 року та зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21 серпня 2001 року за № 730/5921, за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями,серед яких: неторговельні операції з валютними цінностями; ведення рахунків клієнтів (резидентів та нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України; залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України; інші операції з валютними цінностями на валютному ринку України.
З вищенаведеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.
Щодо вимог підпункту «в» п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті. Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14 жовтня 2004 року № 483, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).
Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.
Суд першої інстанції не погодившись з доводами позивача щодо невідповідності кредитного договору положенням ст. 203 ЦК України вірно виходив із того, що зміст цього правочину не суперечить Цивільному Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, волевиявлення учасника правочину (позивача) біло вільним і відповідало його внутрішній волі, правочин спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а зміна курсу гривні до долара США та виниклі для позивача об’єктивні утруднення щодо повернення наданого кредиту не можуть свідчити про суперечливість правочину моральним засадам суспільства та підставою недійсності правочину (ст. 215 ЦК України), на яку посилається позивач, оскільки позивач, маючи необхідний обсяг цивільної дієздатності, не міг не усвідомлювати, що курс національної валюти України – гривні до долара США не є незмінним, так як стабільність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена, а тому міг і повинен був передбачити та врахувати підвищення валютного ризику за цим Договором.
Не заслуговують на увагу доводи позивача про те, що відповідно до ст. 524 ЦК України допускається лише визначення зобовязання в іноземній валюті, а не сплата нею, оскільки суперечать абз. 3 п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судові рішення у цивільній справі», в якому роз’яснено про право суду ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених Законом (ч. 2 ст. 192 ЦК України, ч. 3 ст. 593 ЦК України, Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю») за наявності у банку генеральної ліцензії та письмового дозволу на здійснення валютних операцій, отриманих у встановленому порядку.
Відмовивши позивачу у позові щодо визнання кредитного договору недійсним, суд обгрунтовано і вірно відмовив у задоволенні решти позовних вимог стосовно розірвання цього договору, визнання Договору іпотеки недійсним та його розірвання, зобов’язання відповідача перерахувати суму кредиту, суму сплачених ним коштів.
Крім того, позовні вимоги про визнання кредитного договору та Договору іпотеки недійсними та розірвання цих договорів суперечать один одному, оскільки визнання правочинів недійсними пов’язане з анулюванням майнових наслідків їх вчинення і встановлення наслідків, передбачених законом, тобто правочини, визнані недійсними, не створюють для сторін тих прав і обовязків, на встановлення яких вони направлені, а породжують наслідки, передбачені законом – двосторонню реституцію (ст. 216 ЦК України).
Наслідком визнання правочину недійсним не може бути його розірвання, оскільки це суперечить одне одному.
Так відповідно до приписів ст. 651 ЦК України розірвати або змінити можна тільки такий договір, який признається дійсним і укладеним.
За таких підстав колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального законодавства, у зв’язку з чим апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду першої інстанції – залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313 - 315 ЦПК України, колегія суддів, -
У Х В А Л И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 10 листопада 2010 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду кримінальних і цивільних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Головуючий : Г.О.Савіна
Судді: В.П.Турік
Л.А.Братіщева