Справа № 2-1928\11
РІШЕННЯ
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
22 квітня 2011 року Солом’янський районний суд м. Києва
в складі: головуючого судді Бобровника О.В.
при секретарях : Славовій Н.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_2, Міністерство юстиції України Департамент нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань –про визнання недійсним договору дарування квартири, -
В С Т А Н О В И В :
У серпні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_2, Міністерство юстиції України Департамент нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань –про визнання недійсним договору дарування квартири.
Мотивуючи свої вимоги тим, що з 16.02.1989 року по 23.06.2009 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. За час перебування у шлюбі ними було придбано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, на кошти отримані від продажу 1\2 частини однокімнатної квартири АДРЕСА_2.
При оформленні договору купівлі-продажу спірної квартири, позивачем особисто надавалась письмова згода на її придбання, приватному нотаріусу Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4.
1\2 частина квартири АДРЕСА_2, кошти від продажу якої були використані для придбання спірної квартири, була передана відповідачу у власність на підставі договору довічного утримання, укладеного між ОСОБА_5 та відповідачем.
Цей договір був укладений в інтересах всієї родини, а кошти, які були використані для його виконання були зі спільного сімейного бюджету.
Під час розгляду Солом’янським районним судом м. Києва справи про поділ спільного майна подружжя, позивачем було виявлено, що відповідач уклала договір дарування їх спільного майна –квартири ОСОБА_2, тим самим порушуючи право позивача на 1\2 частину даної квартири, як на спільну сумісну власність подружжя.
А тому, позивач просить визнати недійсним Договір дарування квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 від 16 квітня 2010 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом дев’ятої Київської державної нотаріальної контори Майданником І.В., зареєстрований в реєстрі за № 7-963 та стягнути з відповідача судові витрати.
Позивач в судове засідання не з’явився, хоча про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.
Представники позивача позов підтримали та просили задовольнити.
Відповідач та її представник проти задоволення позову заперечували та повному обсязі.
ОСОБА_2 в судове засідання з’явився та просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Міністерство юстиції України Департамент нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань в судове засідання свого представника не направило, хоча про час та місце розгляду справи повідомлялось належним чином.
Заслухавши пояснення сторін присутніх в судовому засіданні, вивчивши та дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.
Судом встановлено, що 16.02.1989 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено шлюб та про що в книзі реєстрації актів зроблено запис № 198. (а.с. 7)
23.06.2009 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було розірвано, про що в Книзі реєстрації зроблено відповідний актовий запис № 507. (а.с. 8)
18.06.2004 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. (а.с. 9)
В жовтні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до Солом’янського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного майна. 08.10.2009 року Солом’янським районним судом м. Києва було відкрито провадження по справі. Предметом даного спору було спільне майно подружжя набуте під час перебування в шлюбі, до складу якого входила і квартири АДРЕСА_1.
16.04.2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1. (а.с. 10)
В п.п. 6-7 договору дарування квартири зазначалось, що: «Я, ОСОБА_3 повідомляю ОСОБА_2 про те, що відчужувана квартира придбана мною за власні кошти, не перебуваючи в шлюбі, не проживаючи однією сім’єю, та не ведучи спільне господарство з іншою особою, і належить мені на праві особистої приватної власності.
Квартира, що відчужується, до цього часу нікому не продана, не подарована, не заставлена, під забороною (арештом) не перебуває. Судового спору щодо неї, а також прав у третіх осіб як у межах, так і за межами України немає, як внесок до статутного фонду інших юридичних осіб не внесена, членів сім’ї, які б мали право на особистий сервітут, встановлений ст. 405 ЦК України немає.»
В статті 355 ЦК України говориться, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Відповідно до ст. 368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. (частина 2 статті 372 ЦК України)
Відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частиною 3 статті 61 СК України встановлено, що якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Враховуючи, що квартира АДРЕСА_1 була придбана відповідачем під час перебування в шлюбі з позивачем, за спільні кошти подружжя, суд приходить до висновку, що вона є спільною сумісною власністю ОСОБА_1. та ОСОБА_3
Отже, на момент укладення ОСОБА_3 договору дарування ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1, вона не мала права самостійно, без згоди ОСОБА_1., розпоряджатися на власний розсуд даною квартирою.
Тому, пункти 6 та 7 Договору дарування квартири від 16.04.2010 року, на момент його підписання не відповідали дійсності, а відповідач своїми діями ввела в оману ОСОБА_2, не надавши повну інформацію про об’єкт дарування, тим самим порушивши законні права та інтереси позивача та ОСОБА_2.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Згідно ст.10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.
Згідно ст.57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 цього кодексу.
Згідно ч.4 цієї ж статті доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Оскільки, під час укладання договору дарування квартири від 16.04.2010 року ОСОБА_3 було надано неправдиву інформацію щодо об’єкту дарування, тобто недодержано вимог ст. 203 ЦК України, суд приходить до висновку, що договорів дарування квартири від 16.04.2010 року підлягає визнанню недійсним, а позов ОСОБА_1. задоволенню.
Відповідно до ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про стягнення з відповідачів на користь позивача суму сплаченого судового збору у розмірі 51 грн. та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, а всього 171 грн.
Керуючись статтями 203, 215-216, 355, 368 ЦК України, ст. 60-61 СК України, статтями 3, 4, 10, 11, 57-60, 88, 169, 209, 212-215 ЦПК України, суд, –
В И Р І Ш И В:
Позов задовольнити.
Визнати недійсним Договір дарування квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 від 16 квітня 2010 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом дев’ятої Київської державної нотаріальної контори Майданником І.В., зареєстрований в реєстрі за № 7-963.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 51 грн. судового збору та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, а всього 171 грн.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя