№ 201/6648/20

провадження 2/201/127/2022

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 лютого 2022 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Храмцевич Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про стягнення безпідставно отриманих коштів,

ВСТАНОВИВ:

        ОСОБА_1 14 липня 2020 року звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про стягнення безпідставно отриманих коштів. Позовні вимоги не змінювалися, але уточнювалися і доповнювалися. Позивач в своєму позові та з представником в ході судового засідання посилається на те, що 10 березня 2017 року він, ОСОБА_1 , уклав з ОСОБА_2 договір, який був оформлений у вигляді розписки, відповідно до умов якого ОСОБА_2 , який діяв від імені своєї матері ОСОБА_4 (власника 2-х ділянок за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ) зобов`язався продати позивачу на умовах розстрочення платежу квартиру АДРЕСА_3 за 20 000 (двадцять тисяч) доларів США, а позивач ОСОБА_1 зобов`язався оплатити ці кошти з розстроченням платежу протягом 6 (шести) місяців. На виконання вказаної домовленості позивачем було передано ОСОБА_2 : 01 березня 2017 року - 500 доларів США; 13 березня 2017 року – 7 000 доларів США; 23 березня 2017 року – 4 600 доларів США.

23 березня 2017 року позивачу стало відомо, що: земельні ділянки по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , з розташованими на них об`єктами нерухомості належать ОСОБА_3 , а не матері відповідача ОСОБА_4 і не ОСОБА_2 , якому він передавав за них кошти; все розташоване на цих земельних ділянках нерухоме майно не введено в експлуатацію. Тож продажі підлягали тільки земельні ділянки, які належали ОСОБА_3 .

В той же час, і ОСОБА_3 , і ОСОБА_2 підтвердили позивачеві те, що між ними існує домовленість про продаж визначеного в договорі-розписці нерухомого майна/земельних ділянок на умовах розстрочення платежу.

27 березня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки АДРЕСА_2 , кадастровий номер № 1210100000:09:192:0278, площею – 0.06 га, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Іщенко Є.О. за реєстровим № 179. Згідно пункту 4 договору продаж був вчинений за домовленістю сторін за 24 694 гривні, які під час підписання договору було передано продавцю ОСОБА_3 , і ця сума була еквівалентна 1 000 доларів США. При цьому, ОСОБА_3 не заперечував проти того, щоб позивач продовжував розраховуватися за продану ним земельну ділянку, виходячи з її ринкової пості, з ОСОБА_2 згідно існуючих між ними домовленостей.

Саме тому, в рахунок сплати вартості придбаної позивачем земельної ділянки ним було додатково передано ОСОБА_2 : 25 травня 2017 року - 1500 доларів США; 21 червня 2017 року - 900 доларів США; 11 липня 2017 року - 500 доларів США. Всього за земельну ділянку АДРЕСА_2 позивачем було передано ОСОБА_2 15 000 доларів США. 12 липня 2017 року на указаному договорі-розписці було внесено додаткову домовленість про продаж ОСОБА_1 з оплатою на користь ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_4 в цьому ж будинку за 20 000 доларів США. Цього ж дня позивач передав ОСОБА_2 18 500 доларів США.

На виконання цієї домовленості 14 вересня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки АДРЕСА_1 , кадастровий номер № 1210100000:09:192:0279, площею – 0.06 га, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Іщенко Є.О. за реєстровим № 810. Згідно пункту 4 договору продаж був вчинений за домовленістю сторін за 24 694 гривні, які під час підписання договору було передано продавцю ОСОБА_3 , і ця сума була еквівалентна 1 000 доларів США.

Позивачу не відомо про те, які ще домовленості існували додатково між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 стосовно переліку нерухомого майна/земельних ділянок, які ОСОБА_2 мав отримати у власність або продати від імені ОСОБА_3 і за які суму. Позивачу також не відомо про те, які суми ОСОБА_2 повинен був передати ОСОБА_3 за продані останнім мені земельні ділянки з розташованими на них будинками та спорудами.

В лютому 2020 року ОСОБА_3 звернувся в Самарський районний м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок як таких, що вчинені під впливом ї обставини і на вкрай невигідних умовах. Після отримання позивачем по цьому позову ( ОСОБА_1 ) копії тієї позовної заяви, спілкуючись із ОСОБА_3 йому стало відомо, що 13 вересня 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_3 , ТОВ «Бухта Ніжна» про застосування наслідків нікчемності правочину.

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська по цивільній справі № 201/10611/19 позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ТОВ «Бухта Ніжна» про застосування наслідків нікчемності правочину було задоволено частково; - застосовано наслідки недійсності правочину та стягнуто зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 сплачені грошові кошти у розмірі 3 100 475 гривень; - стягнуто зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 9605 гривень.

Отже, за цим рішенням, на думку позивача, ОСОБА_2 , користуючись тією обставиною, що договори купівлі-продажу земельних ділянок були укладені продавцем ОСОБА_3 безпосередньо з позивачем, покупцем ОСОБА_1 , намагається стягнути зі ОСОБА_3 всю суму сплачених мною продавцю ОСОБА_3 через ОСОБА_2 грошових коштів. Саме внаслідок цього рішення, ОСОБА_3 звернувся в Самарський районний суд м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними. 02 березня 2020 року Самарським районним судом м. Дніпропетровська було відкрито провадження по справі № 206/651/20.

Шляхом проведення переговорів, ОСОБА_1 додатково за період з березня по серпень 2020 року передав ОСОБА_3 20 000 доларів США та домовився про те, що позивач ОСОБА_1 протягом 3 (трьох) років виплатить ОСОБА_3 в рахунок вартості проданих йому земельних ділянок АДРЕСА_5 ще 20 000 доларів США. Наявність між ними такої домовленості підтверджується тим, що 23 вересня 2020 року ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська по цивільній справі № 206/651/20 було задоволено заяву позивача ОСОБА_3 про залишення позову до ОСОБА_1 без розгляду.

Що стосується відповідача ОСОБА_2 , то він, на думку позивач, є звичайним шахраєм, який зобов`язався продати майно ОСОБА_3 , взяв грошові кошти за це майно у ОСОБА_1 (а може додатково і у інших осіб), а після укладення договорів купівлі-продажу між продавцем та покупцем, вимагає від продавця передані кошти як безпідставно отримані, незважаючи на те, що ніяких власних коштів ОСОБА_2 не передавав. Фактично кошти, передані ОСОБА_2 продавцю ОСОБА_3 за земельні ділянки по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , і які стягнуті зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, як безпідставно отримані за нікчемним правочином, це кошти покупця ОСОБА_5 .

Звертає на себе увагу той факт, що ОСОБА_2 , звертаючись в Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська та переслідуючи, на думку позивача, свою шахрайську мету, навмисно приховав від суду всі викладені вище обставини та свідомо не залучив ОСОБА_6 , в якості третьої особи по справі.

Внаслідок того, що відповідач ОСОБА_2 не виконав взятих на себе зобов`язань по проведенню розрахунку зі ОСОБА_3 грошима ОСОБА_1 за придбане останнім майно по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , то у нього, ОСОБА_1 на теперішній час виникла необхідність провести розрахунки зі ОСОБА_3 повторно. Отже, грошові кошти передані ним ОСОБА_2 в загальній сумі 33 500 доларів США є безпідставно отриманими відповідачем коштами і підлягають поверненню.        

Як вбачається з вищевикладених обставин, про порушення відповідачем ОСОБА_2 прав позивача йому стало відомо в березні 2020 року після отримання від Самарського районного суду м. Дніпропетровська копії позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними та отримання інформації щодо наявності рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів. Тож, строк позовної давності для звернення до суду, як стверджує позивач, ним не пропущений.

Позивач вважає, що відповідач своїми діями порушив його права та інтереси, гроші позивачу відповідач в повній сумі не повернув, на прохання позивача добровільно вирішити спір відповідач не відповів нічого. Позивачу завдані збитки. Звернення до правоохоронних органів ні до чого не призвели. Позивач просив стягнути з відповідача вказану суму коштів у розмірі 950 532.35 грн., судові витрати, задовольнивши уточнений позов в повному обсязі.

       Відповідач ОСОБА_2 у відзив на позов, а його представник в судовому засіданні позовні вимоги не визнали, вказавши на те, що фактично позивач все отримав по вказаним ним угодам є власником того майна, на яке претендував. За яке заплатив кошти, кошти передані і не є безпідставно отриманими. Тому позов вважають безпідставним, не доведеним, оскільки боргу в них немає, просили в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Третя особа ОСОБА_3 в судове засідання не з`явився, про день та час слухання справи повідомлявся належним чином, надав суду заяви про можливість слухати справу за наявними матеріалами справи без його участі і рішення винести на розсуд суду. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаної третьої особи відповідно до ст. 223 ЦПК України.

Вислухавши пояснення сторін та їх представників,         з`ясувавши позицію сторін, третьої особи, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

       В судовому засіданні з позовної заяви, наданих позивачем документів і пояснень позивача та його представника з`ясовано, що 10 березня 2017 року ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_2 договір, який був оформлений у вигляді розписки, відповідно до умов якого ОСОБА_2 , який діяв від імені своєї матері ОСОБА_4 (власника 2-х ділянок за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ) зобов`язався продати позивачу на умовах розстрочення платежу квартиру АДРЕСА_3 за 20 000 (двадцять тисяч) доларів США, а позивач, ОСОБА_1 , зобов`язався оплатити ці кошти з розстроченням платежу протягом 6 (шести) місяців. На виконання вказаної домовленості позивачем було передано ОСОБА_2 : 01 березня 2017 року - 500 доларів США; 13 березня 2017 року – 7 000 доларів США; 23 березня 2017 року – 4 600 доларів США.

23 березня 2017 року позивачу стало відомо, що: земельні ділянки по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , з розташованими на них об`єктами нерухомості належать ОСОБА_3 , а не матері відповідача ОСОБА_4 і не ОСОБА_2 , якому він передавав за них кошти; все розташоване на цих земельних ділянках нерухоме майно не введено в експлуатацію. Тож продажі підлягали тільки земельні ділянки, які належали ОСОБА_3 .

В той же час, і ОСОБА_3 , і ОСОБА_2 підтвердили позивачеві те, що між ними існує домовленість про продаж визначеного в договорі-розписці нерухомого майна/земельних ділянок на умовах розстрочення платежу.

27 березня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки АДРЕСА_2 , кадастровий номер № 1210100000:09:192:0278, площею – 0.06 га, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Іщенко Євгенією Олександрівною за реєстровим № 179. Згідно пункту 4 договору продаж був вчинений за домовленістю сторін за 24 694 гривні, які під час підписання договору було передано продавцю ОСОБА_3 , і ця сума була еквівалентна 1 000 доларів США.

При цьому, ОСОБА_3 не заперечував проти того, щоб позивач продовжував розраховуватися за продану ним земельну ділянку, виходячи з її ринкової пості, з ОСОБА_2 згідно існуючих між ними домовленостей. Саме тому, в рахунок сплати вартості придбаної позивачем земельної ділянки ним було додатково передано ОСОБА_2 : 25 травня 2017 року - 1500 доларів США; 21 червня 2017 року - 900 доларів США; 11 липня 2017 року - 500 доларів США.

Всього за земельну ділянку АДРЕСА_2 позивачем було передано ОСОБА_2 15 000 доларів США.

12 липня 2017 року на указаному договорі-розписці було внесено додаткову домовленість про продаж ОСОБА_1 з оплатою на користь ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_4 в цьому ж будинку за 20 000 доларів США. Цього ж дня позивач передав ОСОБА_2 18 500 доларів США.

На виконання цієї домовленості 14 вересня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки АДРЕСА_1 , кадастровий номер № 1210100000:09:192:0279, площею – 0.06 га, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Іщенко Євгенією Олександрівною за реєстровим № 810. Згідно пункту 4 договору продаж був вчинений за домовленістю сторін за 24 694 гривні, які під час підписання договору було передано продавцю ОСОБА_3 , і ця сума була еквівалентна 1 000 доларів США.

Позивачу не відомо про те, які ще домовленості існували додатково між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 стосовно переліку нерухомого майна/земельних ділянок, які ОСОБА_2 мав отримати у власність або продати від імені ОСОБА_3 і за які суму. Позивачу також не відомо про те, які суми ОСОБА_2 повинен був передати ОСОБА_3 за продані останнім мені земельні ділянки з розташованими на них будинками та спорудами. Але, ці питання і не повинні були цікавити позивача, оскільки він не був учасником їх домовленостей, майно у власність отримав, розрахунок провів.

В лютому 2020 року ОСОБА_3 звернувся в Самарський районний м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок як таких, що вчинені під впливом ї обставини і на вкрай невигідних умовах. Після отримання позивачем по цьому позову ( ОСОБА_1 ) копії тієї позовної заяви, спілкуючись із ОСОБА_3 йому стало відомо, що 13 вересня 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_3 , товариства з обмеженою відповідальністю «Бухта Ніжна» про застосування наслідків нікчемності правочину.

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська по цивільній справі № 201/10611/19 позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Бухта Ніжна» про застосування наслідків нікчемності правочину було задоволено частково; - застосовано наслідки недійсності правочину та стягнуто зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 сплачені грошові кошти у розмірі 3 100 475 гривень; - стягнуто зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 9605 гривень.

В мотивувальній частині рішення суд встановив наступне: «17 вересня 2016 року між позивачем, як покупцем, та ОСОБА_3 , як продавцем, було укладено два договори-розписки, згідно яких продавець продає в довгострокове розстрочення дві приватизовані земельні ділянки, кожна площею по 0.06 га, зі спорудами (будинок по АДРЕСА_2 , площею Хкв. м. гараж 70 кв. м., огорожа то периметру) з загальною виїзною групою (металеві ворота з алеєю). Вказані земельні ділянки розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . Споруди, які знаходяться на вказаних ділянках (будинок, гараж, огорожа), не введені в експлуатацію. Умовами договорів розписок від 17 вересня 2016 року визначалася, що всі оплати по ним фіксуються на другому аркуші договору. Відповідно до одного договору-розписки від 17 червня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , встановлювався розмір до оплати — 60 000 доларів США. На другому аркуші договору підписом ОСОБА_3 визначені суми, які були сплачені ОСОБА_2 , залишок несплачених сум. Так, по даному договору було сплачено 60 000 доларів США, тобто позивач сплатив всю суму за договором від 17 червня 2016 року. За другим договором-розпискою від 17 червня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , встановлювався розмір до оплати — 180 000 доларів США. На другому аркуші договору підписом ОСОБА_3 визначені суми, які були сплачені ОСОБА_2 , залишок несплачених сум. Так, по даному договору було сплачено 62 500 доларів США. На протязі 2016-2017 років покупцем сплачувалися періодичні платежі на загальну суму 122 500 доларів США. ...Крім того, як вбачається з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, власником земельних ділянок, кожною площею по 0.06 га, розташованими за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , є інша особа ніж продавець. ...Таким чином, оскільки укладені між сторонами правочини договори-розписки купівлі- продажу земельних ділянок є нікчемними, проте, на їх виконання позивачем були сплачені кошти у розмірі 122 500 доларів США, то відповідно до ст. 216 ЦК України підлягають застосуванню наслідки нікчемного правочину шляхом стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошових у розмірі 122 500 доларів США, що за курсом Національного банку України, на подання позову еквівалентно 3 075 165 гривень.»

Отже, як стверджує позивача, за цим рішенням ОСОБА_2 , користуючись тією обставиною, що договори купівлі-продажу земельних ділянок були укладені продавцем ОСОБА_3 безпосередньо з позивачем, покупцем ОСОБА_1 , намагається стягнути зі ОСОБА_3 всю суму сплачених мною продавцю ОСОБА_3 через ОСОБА_2 грошових коштів. Саме внаслідок цього рішення, ОСОБА_3 звернувся в Самарський районий суд м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними. 02 березня 2020 року Самарським районним судом м. Дніпропетровська було відкрито провадження по справі № 206/651/20.

Шляхом проведення переговорів, ОСОБА_1 додатково за період з березня по серпень 2020 року передав ОСОБА_3 20 000 доларів США та домовився про те, що позивач ОСОБА_1 протягом 3 (трьох) виплатить ОСОБА_3 в рахунок вартості проданих йому земельних ділянок АДРЕСА_5 ще 20 000 доларів США.

Наявність між ними такої домовленості підтверджується тим, що 23 вересня 2020 року ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська по цивільній справі № 206/651/20 було задоволено заяву позивача ОСОБА_3 про залишення позову до ОСОБА_1 без розгляду.

Що стосується відповідача ОСОБА_2 , то він, на думку позивача, є звичайним шахраєм, який зобов`язався продати майно ОСОБА_3 , взяв грошові кошти за це майно у ОСОБА_1 (а може додатково і у інших осіб), а після укладення договорів купівлі-продажу між продавцем та покупцем, вимагає від продавця передані кошти як безпідставно отримані, незважаючи на те, що ніяких власних коштів ОСОБА_2 не передавав. Фактично кошти, передані ОСОБА_2 продавцю ОСОБА_3 за земельні ділянки по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , і які стягнуті зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, як безпідставно отримані за нікчемним правочином, це кошти покупця ОСОБА_5 .

Згідно ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Внаслідок того, що відповідач ОСОБА_2 не виконав взятих на себе зобов`язань по проведенню розрахунку зі ОСОБА_3 грошима ОСОБА_1 за придбане останнім майно по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , то у нього, ОСОБА_1 на теперішній час виникла необхідність провести розрахунки зі ОСОБА_3 повторно. Отже, з посиланням на ст. 1212, 1213 ЦК України, позивача вважає, що передані ним грошові кошти ОСОБА_2 в загальній сумі 33 500 доларів США є безпідставно отриманими відповідачем коштами і підлягають поверненню.        

Як вбачається з вищевикладених обставин, про порушення відповідачем ОСОБА_2 прав позивача йому стало відомо в березні 2020 року після отримання від Самарського районного суду м. Дніпропетровська копії позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними та отримання інформації щодо наявності рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів. Тож, строк позовної давності для звернення до суду ним не пропущений.

Позивач вважає, що відповідач своїми діями порушив його права та інтереси, гроші позивачу відповідач в повній сумі не повернув, на прохання позивача добровільно вирішити спір відповідач не відповів нічого. Звернення до правоохоронних органів ні до чого не призвели, в добровільному порядку спір не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

       Суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню з наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно із ч. 2 ст. 4 ЦК України цивільні права і обов`язки виникають з підстав, передбачених законодавством, а також із дій громадян і організацій, які хоч непередбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують права і обов`язки.

Договір може бути укладений у формі конклюдентних дій - тобто дій, з яких виявляється намір особи укласти договір.

Згідно ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є право відношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У відповідності до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній форми досягли згоди з усіх істотних умов договору.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13.

Встановивши наведені обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд доходить обґрунтованого висновку про те, що між сторонами не виникли ті правовідносини, про які вказує сторона позивача.

       Судом встановлено, що зазначені в позові обставини не відповідають дійсності і спростовують належними доказами, виходячи з наступного. Дійсно наприкінці 2016 року ОСОБА_3 , якому на праві власності належали приватизовані земельні ділянки АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , та на них був розташований 3-х поверховий будинок, в якому знаходиться 5 квартир, не введений в експлуатацію, запропонував відповідачу ОСОБА_2 купити на умовах довгострокового розстрочення зазначені земельні ділянки та квартиру в даному будинку, який поступово вести в експлуатацію. Будинок повністю готовий до введення в експлуатацію. Відповідач погодився та протягом 2016-2017 років перераховував ОСОБА_3 грошові кошти, що підтверджується відповідними розписками-договорами, але земельні ділянки у власність до цього часу так і не отримав. Однак квартиру АДРЕСА_6 в вищезазначеному будинку відповідач зайняв одразу після передачі ОСОБА_3 першої частини грошових коштів в січні 2017 року, розпочав в ній ремонт, фактично користуюсь нею та володію (проживає в ній зі своєю сім`єю по цей час). Його спірні відносини зі ОСОБА_3 розглядаються в цивільній справі № 201/10611/19 (на даний час в апеляційному провадженні). При цьому до суду з позовом до ОСОБА_3 ОСОБА_2 звернувся ще в вересні 2019 року, в межах позовної давності.

Оскільки в 2016-2017 роках ОСОБА_2 і ОСОБА_3 були в добрих відносинах, останній просив відповідача знайти покупців на квартири у вищезазначеному будинку та допомогти їх продати. Також ОСОБА_3 доручив ОСОБА_2 приймати гроші від покупців на умовах розстрочення, вести облік платежів з покупцями, але усі отримані від покупців кошти він мав передавати ОСОБА_3 .. На виконання доручення ОСОБА_3 відповідач і запропонував позивачу ОСОБА_1 придбати квартири у цьому будинку на умовах розстрочення та вчинити сумісні дії щодо вводу будинку в експлуатацію. Ціна квартири була запропонована йому в розмірі 20 000 доларів США за одну квартиру (цю ціну визначив власник земельних ділянок та будинку ОСОБА_3 ), на що позивач погодився.

Для фіксування отриманих від ОСОБА_1 грошових коштів відповідачем було написано договір-розписку від 10 березня 2017 року, в якому він фіксував всі сплачені ОСОБА_1 грошові кошти. При цьому, усі отримані від ОСОБА_1 грошові кошти відповідач передавав негайно ОСОБА_3 в присутності ОСОБА_1 .. З моменту передачі ОСОБА_1 відповідачу (а ОСОБА_2 ОСОБА_3 ) першої частини грошових коштів – 01 березня 2017 року в розмірі 500 доларів США - ОСОБА_1 одразу отримав у вищезазначеному будинку у фактичне користування та володіння дві квартири: АДРЕСА_7 на другому поверсі, розпочав в них ремонт, почав в них мешкати і фактично користується та володіє ними по даний час.

За період з 01 березня 2017 року по 12 липня 2017 року позивач передав відповідачу, а останній - ОСОБА_3 грошову суму в розмірі 33 500 доларів США, тобто, ОСОБА_1 навіть не доплатив ОСОБА_3 за ці квартири 6 500 доларів США. До того ж, ОСОБА_1 влітку 2020 року самочинно захопив квартиру АДРЕСА_8 на другому, поверсі, яку раніше викупив гр. ОСОБА_7 , зробив в ній ремонт, але в травні 2020 року раптово помер, і квартира пустувала.

Незважаючи на те, шо будинок не введений в експлуатацію, усі розташовані в ньому квартири придатні для проживання, оскільки в будинок постачається електрика, водопостачання та водовідведення. Кожна квартира має особистий рахунок, оформлений у постачальників даних послуг, зареєстрований на фактичних користувачів цих квартир, які від свого ім`я сплачують за дані послуги, у тому разі і позивач, що підтверджує факт його фактичного володіння квартирами АДРЕСА_4 та АДРЕСА_9 (та АДРЕСА_8 за яку він комунальні послати не сплачує, утворився борг) в вищезазначеному будинку.

Отже, за договором-розпискою від 10 березня 2017 року, підписаним відповідачем, позивач отримав у фактичне володіння дві квартири в зазначеному будинку, при цьому, враховуючи, що кожна квартира має вартість 20 000 доларів США, він навіть не розрахувався до кінця, але це є його розрахунки зі ОСОБА_3 , і до ОСОБА_2 вони відношення не мають.

Те, що позивач отримав у фактичне користування та власність за сплачені ним грошові кошти за договором-розпискою від 10 березня 2017 року квартири у вищезазначеному будинку, підтверджується особовими рахунками постачальників послуг, відкритими на його ім`я, та відомостями про їх оплату. Вказані обставини не спростовано позивачем.

Крім того, за свої окремі додаткові розрахунки зі ОСОБА_3 , про які позивач вказує в позові (20 000 доларів США), позивач отримав у власність дві земельні ділянки за адресою АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , про що він також вказує в позові, які ОСОБА_3 обіцяв продати відповідачеві, але не здійснив цього, і саме з цих підстав ОСОБА_2 звернувся в 2019 році з позовом до ОСОБА_3 . Тобто, по факту, позивач ОСОБА_1 фактично користується та володіє майже усім вищезазначеним будинком в цілому, окрім квартири АДРЕСА_6 , яку займає відповідач, та має у власності дві земельні ділянки, які він придбав у ОСОБА_3 за нотаріально посвідченими договорами купівлі-продажу.

При цьому, саме позивач, як власник земельних ділянок, має право вчинити дії по введенню будинку в експлуатацію, проте безпідставно цього не вчиняє. До того ж, позивач не наводить доказів того, що ОСОБА_3 вимагає від нього звільнити фактично зайняті квартири в вищезазначеному будинку (витребувати із фактичного володіння через не розрахунок за них (якщо б ОСОБА_2 привласнив собі ці кошти і не передав їх ОСОБА_3 ).

За весь цей час ОСОБА_3 також не звертався до ОСОБА_2 з вимогою про стягнення з нього грошових коштів, сплачених ОСОБА_1 за квартири в вищезазначеному ринку, якщо б відповідач не передавав їх ОСОБА_3 , хоча вже сплив строк позовної давності, що підтверджує отримання ОСОБА_3 від відповідача сплачених ОСОБА_1 грошових коштів в повному обсязі.

Відтак, посилання позивача в позові про порушення його прав не відповідає дійсності. Оскільки позивач отримав за договором-розпискою від 10 березня 2017 року у фактичну власність за сплачені ним кошти квартири в вищезазначеному будинку, тобто все, що було передбачено цим договором-розпискою, він всі ці роки не звертався з позовом до відповідача про стягнення безпідставно набутих коштів, тому й пропустив строк позовної давності.

На даний момент, отримавши у фактичну власність квартири у вищезазначеному будинку, ОСОБА_1 намагається повернути собі сплачені за них ОСОБА_3 грошові кошти, стягнувши їх з відповідача, оскільки в нього на руках залишився договір-розписка від 10 березня 2017 року, і зловживаючи своїми правами, звернувся до суду з даним позовом.

За загальними положеннями про зобов`язання (ст. 509 ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Укладаючи з позивачем договір-розписку від 10 березня 2017 року від власного імені, не являючись власником земельних ділянок та не введеного в експлуатацію будинку, ОСОБА_2 діяв за домовленістю з їх власником ОСОБА_3 , який на той момент обіцяв переоформити їх на відповідача (точніше на його матір ОСОБА_4 ), і ОСОБА_2 на це розраховував, тобто, фактично зобов`язався перед позивачем передати йому певне майно.

За загальними умовами виконання зобов`язання (ст. 526 ЦК України) зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виконання зобов`язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов`язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов`язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін.

Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Отже зараз на вищезазначені домовленості реалізовані, усі зобов`язання виконані в повному обсязі: позивач є власником земельних ділянок АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , та фактичним користувачем та володільцем квартир АДРЕСА_4 , АДРЕСА_9 та самовільно № 4 в цьому будинку.

Згідно до ч. 2, 3 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Немає жодних обставин, які б перешкоджали позивачу у введенні в експлуатацію вищезазначеного будинку, проте позивач уникає вчиняти необхідні дії та посилаючись на фактично виконаний договір-розписку від 10 березня 2017 року, намагається ввести всіх в оману з метою стягнення з відповідача вказаних ним сум, які він фактично сплатив за придбані квартирі.

Згідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої та другої статті 509 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є, зокрема, речі, у тому числі гроші.

Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на безпосередній вимозі закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частинами першою та другою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Приписами частини першої статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей). Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах або отримане однією зі сторін майно у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Таким чином, застосування статті 1212 ЦК України має відбуватись за наявності певних умов та відповідних підстав, що мають бути встановлені судом під час розгляду справи на підставі належних та допустимих доказів у справі.

У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Або ж коли набуття відбулось у зв`язку з договором, але не на виконання договірних умов. Чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів).

Положення глави 83 застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Аналіз вказаної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов`язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином, тобто мата місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, передбачених статтею 11 ЦК України.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів передбачено визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, припинення правовідношення.

Відповідно до ч. 1, 2 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які законом мають бути підтверджені певними засобами доказування.

Позивачем не надано належних доказів на підтвердження позовних вимог, а саме, про порушення відповідачем зобов`язань за договором-розпискою від 10 березня 2017 року, та тих обставин, що в рахунок сплачених ним коштів він нічого не отримав, таким чином у суду є всі законні та обґрунтовані підстави для повної відмови в задоволенні позовних вимог позивача.

Згідно ст. 610 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Позивачем не надано доказів ані порушення відповідачем своїх зобов`язань, ані вини відповідача в їх порушенні.

До того ж, якщо позивач посилається як на підставу виникнення спірних правовідносин на договір-розписку від 10 березня 2017 року, укладений між сторонами спору, тобто на договірні відносини, то спосіб захисту, вибраний ним щодо повернення безпідставно набутого майна, є невірним, оскільки грошові кошти передавалися ним на підставі договору (домовленості сторін), тобто, не були безпідставно отриманими.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з чинним законодавством гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання окремих договірних зобов`язань в іноземній валюті, не суперечить чинному законодавству.

Таким чином, суд доходить висновку про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позову.

Оскільки статті 524 та 533 ЦК України містяться в розділі 1 «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 Цивільного кодексу України, вони поширюють свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, тобто з моменту його державної реєстрації (ч. 1 ст. 210 ЦК України, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації).

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно з вимогами ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Ст. 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» ЦК України: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ст. 82 ЦПК України - 1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. 2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. 3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 ЦПК України. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

       Згідно статей 526, 527, 530 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Згiдно ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на якi вона посилається як на пiдставу своїх вимог i заперечень. Частиною 3 вказаної статтi передбачено, що доказуванню пiдлягають обставини, якi мають значення для ухвалення рiшення у справi i щодо яких у сторін та iнших осiб, якi беруть участь у справi, виникає спiр.

Тобто, позивач повинен довести, що його дiями не було порушено його права або права відповідача. Однак, таких доказiв позивачем до суду не надано.

Вiдповiдно до ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечує будь-які домовленості і зобов`язання стосовно позивача по незаконним (з точки зору позивача) діям відносно нього по сумі коштів та їх повернення, предмета спору, а позивач цього не довів, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов`язань стосовно цих позовних вимог є припущенням.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на своїх позовних вимогах, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджені.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно отриманих коштів відмовити.

Таким чином, викладені позивачем обставини не знайшли своє підтвердження в ході судового засідання, позовна заява не ґрунтується на законі та не підлягає задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 15, 16, 22, 202, 204, 207, 218, 510, 526, 527, 530, 611, 625, 627, 1212, 1213 ЦК України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про стягнення безпідставно отриманих коштів відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

       Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

       Повний текст рішення складено 23 лютого 2022 року.

Суддя -