Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
5 травня 2011 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області в складі
головуючого судді: Хилевича С.В.
суддів: Буцяка З.І.. Оніпко О.В.
при секретарі судового засідання Панас Б.В.
за участю ОСОБА_2 та представників: позивача –адвоката ОСОБА_3, відповідача –адвоката ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Рівненського міського суду від 9 лютого 2011 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним та визнання права власності на спадкове майно,
в с т а н о в и л а:
Рішенням Рівненського міського суду від 9 лютого 2011 року позовні вимоги задоволено: визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, що укладений 6 березня 2008 року між ОСОБА_6 та відповідачем, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_7 та зареєстрований в реєстрі за №1435.
Визнано за позивачем право власності на спадкове майно після смерті батька ОСОБА_8, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, а саме на 1\2 частину квартири АДРЕСА_1.
Не погодившись з законністю та обґрунтованістю рішення, ОСОБА_5 подала апеляційну скаргу, де посилалася на невідповідність висновків обставинам справи, неповноту з’ясування обставин справи та порушення норм матеріального і процесуального права.
На її обґрунтування вказувала, що ОСОБА_2 увів в оману місцевий суд, безпідставно посилаючись на те, що дарувальник з 2006 року і до моменту смерті знаходився на обліку в Комунальному закладі „Рівненський обласний центр психічного здоров’я населення” як психічно хворий. Позивач також зазначав про те, що ОСОБА_5 скористалася таким станом свого батька, схиливши його до укладення оспорюваного договору. Однак апелянт не згодилася з цими мотивами і вважала, що використаний місцевим судом при обґрунтуванні свого рішення висновок експертів у акті посмертної судово-психіатричної експертизи, яким визнано ОСОБА_8 таким, що на момент укладення договору дарування перебував у стані, коли не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними, суперечить ст. 6 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини, п. 20 Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженої наказом МОЗ України 8 жовтня 2001 року №397, п. 5. 3 Інструкції з організації диспансерного та консультативного нагляду осіб, які страждають на психічні
Справа №22-748-11 Головуючий у суді 1 інстанції: Ковальов І.М.
Категорія: 19.21 Суддя-доповідач у апеляційному суді: Хилевич С.В
розлади, при наданні амбулаторної психіатричної допомоги, затвердженої наказом
МОЗ України від 22.01.2007 року №20, та п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах” від 30.05.1997 року №8.
Тому переконана, що проведенні судової експертизи було порушено порядок її проведення, а також не обґрунтовано зміст висновку експертів. В оскаржуваному рішенні ж невірно відображено назву типу диспансерного обліку, на якому знаходився дарувальник.
Крім того, суд не звернув увагу на наявні докази, які спростовують вимоги позивача, оскільки фактичні дані підтверджують ту обставину, що ОСОБА_8 не страждав психічними захворюваннями. Положення п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” вказують про вирішення судом таких справ з урахуванням як висновку експерта, так і інших доказів відповідно до ст. 212 ЦПК України.
Рішення суду в частині задоволення позову про визнання права власності також вважала таким, що підлягає скасуванню, адже позивачем не зазначено ціну позову і не надано доказів сплати державного мита у встановленому розмірі.
З наведених міркувань просила скасувати рішення Рівненського міського суду від 9 лютого 2011 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позову.
В судовому засіданні представник ОСОБА_5, підтримавши апеляційну скаргу повністю, надав пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_2 і його представник, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликалися на законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення.
Заслухавши доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі, і з’явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апелянта, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.
Задовольняючи повністю позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_8 на момент укладення договору дарування спірної квартири страждав психічним розладом, який позбавляв його здатності розуміти значення своїх дій та керувати ними. Через те, що оспорюваний правочин визнано недійсним, тому позивач як спадкоємець першої черги нарівні з ОСОБА_5 набув повноваження на спадкування майна після смерті ОСОБА_8 в рівній частці. В зв’язку з цим місцевий суд визнав за ним право власності на 1\2 частину спірної квартири.
Погоджуючись з законністю і обґрунтованістю оскаржуваного рішення в частині визнання недійсним договору дарування, колегія суддів не може визнати правильними і погодитися з висновками суду попередньої інстанції в частині визнання за ОСОБА_2 права власності на спадкове майно.
Матеріалами справи встановлено, що 6 березня 2008 року ОСОБА_8 уклав договір дарування з відповідачем, за умовами якого подарував на користь ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 18). Зазначений правочин тоді ж посвідчено приватним нотаріусом і зареєстровано в реєстрі за №1435.
ІНФОРМАЦІЯ_1 дарувальник помер, про що свідчить свідоцтво про його смерть серії НОМЕР_1 (а.с. 5).
Оспорюючи дійсність укладеного договору, ОСОБА_2 посилався на те, що йому як сину ОСОБА_8 відомо, що дарувальник хворів на психічні розлади, в зв’язку з чим на момент укладення договору на користь ОСОБА_5, яка була його дочкою, не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Через те, що цей правочин виявляється недійсним, вважав, що він набув право на спадкування після смерті батька в рівній частці з відповідачем, а саме на 1\2 частину квартири АДРЕСА_1.
Міський суд погодився з вимогами ОСОБА_2, визнавши оспорюваний договір дарування недійсним та визнавши за позивачем право власності на 1\2 частину спірної квартири.
З висновками суду першої інстанції про визнання недійсним договору погоджується і апеляційний суд.
Так, згідно з ч. 1 ст. 225 ЦК України –правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті –за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Факт перебування ОСОБА_8 при укладенні договору дарування в такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними, об’єктивно і переконливо підтверджений сукупністю перевірених міським судом доказів.
Зокрема, зміст довідки, виданої Комунальним закладом „Рівненський обласний центр психічного здоров’я населення” від 26 березня 2009 року №333, свідчить про перебування дарувальника на обліку у лікаря-психіатра з 23.12.2006 року з приводу судинної деменції, він знятий з диспансерного обліку ІНФОРМАЦІЯ_1 в зв’язку зі смертю (а.с. 26).
З висновку акту посмертної судово-психіатричної експертизи №508\09 від 14 грудня 2009 року вбачається, що на момент укладення 6 березня 2008 року договору дарування квартири АДРЕСА_1 дарувальник страждав психічним розладом, який позбавляв його здатності розуміти значення своїх дій та керувати ними (а.с. 82-84).
Підстав для сумніву чи недовіри у правдивості висновку експертів колегія суддів не вбачає, оскільки він є повним, обґрунтованим, складеним з урахуванням усіх обставин, що мають значення для справи, а експертизу проведено фахівцями, які мають багаторічний стаж роботи в галузі судової психіатрії. Тим паче, у передбаченому законом порядку його не оспорено.
За наведеного доводи апеляційної скарги про необґрунтованість висновку експертів, порушення норм процесуального права щодо взяття його до уваги при вирішенні цивільно-правового спору, а також порушення норм матеріального права при застосуванні цивільного закону до спірних правовідносин на увагу не заслуговують і спростовуються матеріалами справи.
В силу правил диспозитивності цивільного судочинства, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 11 ЦПК України).
Отже, оскаржуване рішення в цій частині ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, судом з’ясовано обставини, що мають значення для справи, в повній мірі. Апеляційна скарга не засвідчує неправильності висновків місцевого суду, а тому колегія суддів не знаходить підстав для його скасування.
В той же час, приходячи до висновку про незаконність і необґрунтованість оскаржуваного рішення в частині визнання права власності за позивачем на 1\2 частину спірної квартири, апеляційний суд виходив з такого.
Відповідно до ч. 1 ст. 1269 ЦК України –спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має право подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
Роз’ясненнями, даними Пленумом Верховного Суду України у абзаці другому п. 23 свої постанови від 30 травня 2008 року №7 „Про судову практику у справах про спадкування”, встановлено, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.
Тому застосування міським судом положень ст. 392 ЦК України щодо визнання права власності при вирішенні спірних правовідносин і ухваленні рішення апеляційний суд вважає неправильним, позаяк воно є передчасним і не ґрунтується на обставинах цивільно-правового спору.
Оскільки можливість позивача звернутися із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса не втрачена, належним чином таке його право ніким не оспорюється і не заперечується, а обґрунтованих перешкод у його здійсненні після визнання недійсним оспорюваного правочину в засіданні апеляційного суду він не навів, колегія суддів знаходить, що в задоволенні його вимоги про визнання права власності на спадкове майно слід відмовити.
Згідно з ч. 1 ст. 3 ЦПК України –кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Враховуючи наведене, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з частковим скасуванням оскаржуваного рішення і ухваленням в цій частині нового.
На підставі ст.ст. 225, 1269, 392 ЦК України, абзацу другого п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 „Про судову практику у справах про спадкування”, керуючись ст.ст. 307, 309, 313-314, 316, 324-325 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду від 9 лютого 2011 року в частині визнання за ОСОБА_2 права власності на спадкове майно скасувати.
ОСОБА_2 відмовити у задоволенні позову до ОСОБА_5 про визнання права власності на спадкове майно.
В решті - рішення суду першої інстанції залишити без змін, а подану апеляційну скаргу відхилити.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили негайно. Сторони мають право оскаржити у касаційному порядку рішення апеляційного суду до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів, починаючи з дня набрання ним законної сили.
Головуючий: Судді: