__________________________________________________________________

                                Справа №2-2132\11

РІШЕННЯ  

   ІМ*ЯМ    УКРАЇНИ

     22 березня 2011 року, Приморський районний суд міста Одеси, в складі:

головуючого –судді Терьохіна С.Є.,

при секретарі -          Лапшинської Н.Б.,

розглянувши  відкритому судовому засіданні в місті Одесі цивільну справу за позовом громадянина ОСОБА_1 до громадянина ОСОБА_2, про визнання зобов’язання не виконаним, стягнення заборгованості за договором позики, стягнення збитків, відсотків за користування кредитом та моральної шкоди, а також за зустрічним позовом громадянина ОСОБА_2 до громадянина ОСОБА_1, про стягнення коштів, сплачених в якості повернення боргу у зв’язку із простроченням кредитора,

ВСТАНОВИВ:

   Позивач ОСОБА_1, звернувся до суду із позовом, в якому просив стягнути із відповідача - громадянина ОСОБА_2 неповернуті грошові кошти за договором позики, від 20.02.2001 року, в розмірі 10 824 гривні; стягнути не повернуті грошові кошти за договором позики, від 25.12.2001 року в розмірі 4 400 гривні.

   Також, позивач просив стягнути із відповідача ОСОБА_2 відсотки за прострочення виконання грошового зобов’язання за договором позики, від 20.02.2001 року в розмірі 974 гривні; стягнути відсотки за прострочення виконання грошового зобов’язання за договором позики, від 25.12.2001 року в розмірі 300 гривень, а також  стягнути 100 гривень в якості компенсації індексу зросту споживчих цін за час прострочення зобов’язання за договором займу від 25.12.2001 року, в розмірі 100 гривень.

   Позивач просив стягнути на свою користь із відповідача кошти в якості збитків спричинених прострочкою невиконаних зобов’язань: за договором позики, від 20.02.2001 року –6494 гривні, за договором позики, від 25.12.2001 року –200 гривень.

   Крім того, позивач просив стягнути на свою користь із відповідача моральну шкоду в розмірі 1500 гривень.

   Свої вимоги позивач обґрунтував тим, що між  ним та відповідачем 20 лютого 2001 року, було укладено договір позики (займу), згідно якого відповідачу була надана грошова сума в розмірі 2000 доларів США, із терміном повернення до 19 травня 2001 року. Крім того між ним (позивачем) та відповідачем 20.02.2001 року, також було укладено договір позики за яким відповідачу була надана грошова сума в розмірі 850 доларів США, із терміном повернення до 25 січня 2002 року.

   Разом із тим, до часу розгляду справи по суті, відповідач запозичені кошти –не повернув.

   Мотивуючи свої вимоги щодо повернення боргу нормами ст. ст. 526, 545, 599 та 610 ЦК України, позивач також вимагає в порядку ч.2, ст.625, стягнути із відповідача по три відсотки річних відносно сум неповерненої позики щодо кожного із договорів за трирічний період прострочення виконання зобов’язання, а також 100 гривень, як компенсацію індексу зросту споживчих цін за час прострочення зобов’язання за договором займу від 25.12.2001 року.

   Також, позивач на підставі норм ст. ст. 612 та 623, просить стягнути із відповідача збитки, які він (позивач), зазнав через порушення відповідачем прийнятого зобов’язання з повернення боргу.

   Право на отримання відсотків за договором позики, від 25.12.2001 року, позивач обґрунтовує нормою ст. 1048 ЦК України.

   Крім того, позивач вимагає стягання із відповідача 1500 гривень, в якості компенсації моральної шкоди вказавши, що відповідач розповсюдив публічний наклеп на нього (позивача) в не чим не обґрунтованому здирництві.

   В суді позивач свої вимоги підтримав в повному обсязі.

   Відповідач та його представник в суді, позовні вимоги ОСОБА_3 –не визнали в повному обсязі, вказавши що позивачу, частками були повернуті всі запозичені кошти, що підтверджується розписками про одержання грошей власноруч складеними позивачем.            

   Заслухавши та оцінивши пояснення та доводи сторін, перевіривши доводи сторін наданими ними доказами, які містяться в справі, суд дійшов висновку про можливість часткового задоволення позову, виходячи із нижче наступних підстав.

   Так, дійсно із матеріалів справи вбачається, що між позивачем ОСОБА_1 та громадянином ОСОБА_2, 20 лютого 2001 року, було укладено в простої письмової формі договір позики (займу), згідно якого відповідачу була надана грошова сума в розмірі 2000 доларів США, із терміном повернення до 19 травня 2001 року. Також між позивачем та відповідачем 20.02.2001 року, було укладено ще один договір позики за яким відповідачу була надана грошова сума в розмірі 850 доларів США, із терміном повернення до 25 січня 2002 року, на підтвердження чого відповідачем була видана розписка, яка на підставі ч.2, ст. 1047 ЦК України, може свідчити про укладання договору позики, посвідчувати передання позикодавцем визначеної грошової суми.

   Суд, відхиляє доводи відповідача про те, що він повернув позивачу отримані за вказаними договорами кошти, виходячи з того, що із наданих відповідачем в якості доказів розписок, про ніби то отримання грошей позивачем –не вбачається за що саме позивач приймав зазначені в розписках суми, не вбачається від кого такі суми приймались та навіть не можливо визначити в який саме час (зокрема рік) приймались ці кошти. Вказані обставини, також встановлені ухвалою Апеляційного суду Одеської області, від 09.11.2004 року (а.с. 85), винесеної під час розгляду апеляційної скарги ОСОБА_4 на первісне рішення районного суду по даній справі.

   Суд, також вважає нікчемним довід відповідача про те, що він при поверненні боргу, не отримав від позивача оригінали розписок (договорів позики) через те, що на час повернення останніх кошів, йому (відповідачу) не вистачило двох доларів США.

   Допитані в якості свідків особи, представлені стороною відповідача, фактично не були присутні при повному розрахунку відповідача з позивачем на якому останній наполягає, їм не було відомо за що саме поверталися кошти позивачу, який заперечує факт повернення йому коштів саме за вказаними вище договорами позики,  через що їх показання не можуть бути прийняті судом, як підтвердження виконання зобов’язання. Таким чином, відповідач у відповідності до норм ч. ч. 1, 3, ст. 545 ЦК України –не підтвердив факту виконання свого зобов’язання перед позивачем.

   Задовольняючи вимоги позивача із стягнення на його користь основної суми боргу за вказаними вище договорами позики, суд виходив  із норми ст. 526 ЦК України, згідно якої  –зобов’язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог –відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

   За статтею 525 ЦК України, не допускається одностороння відмова від зобов’язання.

   Частина 1, статті 527 ЦК України, встановлює, що боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор –прийняття виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не виливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.

   На підставі наведених вище норм матеріального права, відповідач, відмовившись від повернення позики - не виконав загальні вимоги цивільних правовідносин та припустився до порушення зобов’язання, що тягне за собою наслідки, зокрема у відповідності до ч.1, ст. 610 ЦК України.

   При визначені грошових сум основного боргу, які належить стягнути із відповідача, суд виходив із наступного розрахунку –за договором позики, від 25.12.2001 року –850 доларів США х 5, 32 грн. (курс НБУ на день повернення боргу за договором) = 4522 гривні; За договором, від 20.02.2001 рок –2000 доларів США х 5, 41 грн. (курс НБУ на день повернення боргу за договором) = 10820 гривень.                

   За нормою ч.1, ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.

   За вказаних вище обставин, позивач має право вимагати від відповідача, як повернення основної суми простроченого грошового зобов’язання так і виплати відповідних трьох відсотків за несвоєчасне погашення боргу, згідно ч.2, ст. 625 ЦК України. Сума відсотків за несвоєчасне повернення боргу, розрахована судом за три роки невиконання прострочення (як просив позивач), виходячи із того, що: 10820 грн. (борг за договором від 20.02.2001 р.) : 100% х 3% х 3 (роки прострочення) = 973 гривень 80 копійок, а також: 4522 грн. (борг за договором від 25.12.2001 р.) : 100% х 3% х 3 (роки прострочення) = 406 гривень 98 копійок.   

   Разом із тим, суд не знаходить підстав для задоволення решти вимог позивача, виходячи із нижче наступних обставин.

   Так, у відповідності до ч.3, ст. 10, ч.1, ст. 60 ЦПК України –кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

   Позивач, вимагаючи стягнення із відповідача на підставі норм ст. ст. 612 та 623 ЦК Україні збитків, які він (позивач), зазнав через порушення відповідачем прийнятого зобов’язання з повернення боргу, а також відсотків за договором позики, від 25.12.2001 року, на підставі норми ст. 1048 ЦК України - по перше, не вказав в чому саме полягали такі збитки, а також не представив суду належного, обґрунтованого розрахунку, а ні щодо таких збитків, а ні щодо процентів в порядку ч.1, ст. 1048 ЦК України. Крім того, на підставі принципу справедливості та розумності, визначеного п.6), ч.1, ст. 3 ЦК України суд виходив із того, що на відповідача не може бути покладено два тотожних заходу юридичної відповідальності за прострочене виконання зобов’язання, враховуючи що відсотки суд стягує із відповідача на підставі ч.2, ст. 625 ЦК України.

   Розглядаючи вимогу позивача, відносно стягнення на його користь 1500 гривень, в якості компенсації моральної шкоди у зв’язку із розповсюдженням відповідачем публічного наклепу на нього (позивача) в здирництві –суд виходив із того, що позивач по-перше не довів  чому саме полягала така моральна шкода (страждання, переживання, погіршення репутації, зміна звичного життєвого укладу, тощо). По друге, суд вважає, що моральна шкода, яка полягає в розповсюдженні недійсних відомостей про особу, не пов’язана із правовідносинами стосовно невиконання зобов’язання за договорами позики, а містить самостійний склад цивільної відповідальності, що визначається в ст. ст. 277, 297 та 299 ЦК України, та може бути предметом окремого звернення до суду.

   Приймаючи рішення про стягнення із відповідача державного мита та витрат на ІТЗ, суд,  керуючись нормою ст. 88 ЦПК України, виходив із розміру задоволених вимог.     

   керуючись ст. ст. 1, 3, 10, 57, 60, 169, 208-213 ЦПК України, ст. ст.  546, 610, 611, 625, 651, 1048 ЦК України, суд –

РІШИВ:

   Позов громадянина ОСОБА_1 до громадянина ОСОБА_2 –задовольнити частково.

   Стягнути на користь громадянина ОСОБА_1 із громадянина ОСОБА_2 неповернуті грошові кошти за договором позики, від 20.02.2001 року в розмірі 10 820 гривень.

   Стягнути на користь громадянина ОСОБА_1 із громадянина ОСОБА_2 неповернуті грошові кошти за договором позики, від 25.12.2001 року в розмірі 4 522 гривні.

   Стягнути на користь громадянина ОСОБА_1 із громадянина ОСОБА_2 відсотки за прострочення виконання грошового зобов’язання за договором позики, від 20.02.2001 року в розмірі 973 гривень 80 копійок.

   Стягнути на користь громадянина ОСОБА_1 із громадянина ОСОБА_2 відсотки за прострочення виконання грошового зобов’язання за договором позики, від 25.12.2001 року в розмірі 406 гривень 98 копійок.

   Всього стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 –16722 гривні та 78 копійок.

   Стягнути із гром. ОСОБА_2 на користь держави несплачене державне мито в сумі 167 гривень 22 копійки.   

   В задоволені решти позовних вимог громадянину ОСОБА_1 –відмовити.

   Громадянину ОСОБА_2 в задоволені зустрічного позову –відмовити.

   Заява про апеляційне оскарження даного рішення та апеляційна скарга на нього, можуть бути подані сторонами до Апеляційного суду Одеської області у відповідності до ст. ст. 294-296 ЦПК України.

 Суддя                                                                                                                Терьохін С.Є.