Справа № 2-2843/11

                            ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

                      І М Е Н Е М      У К Р А Ї Н И

   23 березня 2011 року         Приморський районний суд  м. Одеси у складі:

головуючого судді Бондаря  В.Я.

при секретарі          Макаренко Я.С.                          

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним

                                                                           ВСТАНОВИВ:

      До суду звернулись  ОСОБА_1, ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним, в якому посилались на те, що на підставі договору купівлі-продажу № 1371/97 від 30.09.97 p., зареєстрованого в Одеській Новій біржі за ними в рівних частинах була придбана у власність квартира АДРЕСА_1. Договір був зареєстрований в ОМБТІ 11.08.1998р. У 2000 року відповідач попросив свою матір - позивача ОСОБА_1 тимчасово (на один-два роки) без реальної передачі квартири, формально, лише про людське око, укласти договір дарування 1\2 частини вищезгаданої квартири і просив  згоди на укладення договору дарування 1\2 частини квартири, що належала позивачу  ОСОБА_2. Він обіцяв після закінчення зазначеного терміну знову переоформити договір дарування на користь позивачів на що вони погодились та 13.06.2000г. привезли в нотаріальну контору позивача  ОСОБА_2, який за тиждень до цього був виписаний з психіатричної лікарні, і підписали уявний договір дарування квартири. Договір був засвідчений 13.06.2000 року приватним нотаріусом Одеського округу ОСОБА_5 № 2313. Вказаний договір дарування в частині дарування ? частин квартири від імені ОСОБА_1 підлягає визнанню недійсним,  оскільки договір носив уявний характер, без мети створити юридичні наслідки,  реальної передачі майна в дар не було і вона ніколи не виявляла своєї волі на реальне відчуження 1\2 частини квартири відповідачеві. У 2009 р. Позивач ОСОБА_1 дізналася, що відповідач відмовився від оформлення договору дарування квартири на її та ОСОБА_2 користь. Договір дарування від 13.06.2000 р. в частині дарування 1/2 квартири від імені ОСОБА_2 слід визнати недійсним, оскільки договір був здійснений в стані нерозуміння ним значення своїх дій і він не міг керувати ними у момент заключения договору. В період укладення договору дарування ОСОБА_2 знаходився в хворобливому стані і не розумів значення своїх дій, не усвідомлював, що підписував договір дарування, також він перебуває на обліку в Одеському психоневрологічному диспансері з 1992 року. У квітні 1999 року помер отець та його смерть дуже сильно вплинула на його психічний стан. Після смерті отця ОСОБА_2 двічі лікувався в Одеській психіатричній лікарні №1. Перед оформленням договору дарування він знаходився на лікуванні в Одеській психіатричній лікарні з 21.05.2000 року по 06.06.2000 рр. Таким чином, договір дарування  укладений  в період, коли він не міг розуміти значення своїх дій і не міг керувати ними.  

      В судовому засіданні позивач ОСОБА_2, який також представляв позивача ОСОБА_1 за довіреністю, позовні вимоги підтримав, просив суд їх задовольнити.

      Відповідач у судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, тому суд вважає за можливе, у відповідності до ст.224 ЦПК України, та зі згоди позивачів, провести заочний розгляд справи.

     Заслухавши пояснення позивача ОСОБА_2, який також представляв позивача ОСОБА_1 за довіреністю, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

     Судом встановлено, що, згідно до договору дарування від 13.06.2000року, ОСОБА_1, ОСОБА_2 подарували,  а ОСОБА_3 прийняв в дар квартиру АДРЕСА_1.

    Оскільки, згідно п. 4 Перехідних положень  Цивільного кодексу України, Цивільний кодекс України (від 16 січня 2003 року, N 435-IV, набрав чинності 01.01.2004р.)  застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності, суд вважає, що до правовідносин, які виникли між сторонами щодо правомірності укладення договору дарування від 13.06.2000р.,  слід застосовувати норми  Цивільного Кодексу України (Кодекс введено в дію 01.01.1964 року).

         Згідно до ч.1 ст.58  ЦК України  в редакції 01.01.1964 року, (надалі - ЦК України) недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).

        Згідно до  ч.1 ст.55 ЦК України ( в редакції 01.01.1964 року ),  угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.

      Крім того,   згідно ст.71 ЦК України, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки, а за позовами державних організацій, колгоспів та інших кооперативних та інших громадських організацій одна до одної в один рік.

      У відповідності до ст.76  ЦК України, перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу.

    Відповідно до ст. 74 ЦК України,  вимога про захист порушеного права приймається до розгляду судом, арбітражем або третейським судом незалежно від закінчення строку позовної давності.

    Ст. 75  ЦК України установлено, що позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

    Згідно до ст.80 ЦК України, закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

      Доказів поважності причин  пропуску строку позовної давності позивачами  суду не надано.

      Разом з тим, ч.1 ст.60 ЦПК України передбачено, що  кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

     Відповідно до ч.3 ст.213 ЦПК України,  обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.  

     Враховуючи, що матеріалами справи не підтверджується укладення з боку позивача ОСОБА_1  мнимої угоди, а з боку позивача ОСОБА_2 укладення угоди в момент  перебування у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, а саме, договору дарування квартири АДРЕСА_1, а також те, що позивачами пропущений строк позовної давності без поважних причин, суд вважає, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

     На підставі викладеного, керуючись ст.ст.10, 11, 60, 81, 88, ч.3 ст.209, ст.ст.213-215,218, 224-226 ЦПК України, суд-

                                  В И Р І Ш И В :

        У задоволенні  позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовити у повному обсязі.

        Рішення суду може бути переглянуте за заявою відповідача, якій не приймав участі при розгляді справи,  поданої протягом  десяти  днів  з  дня отримання його копії.

       Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом десяти днів  з дня його проголошення. Особи, яки брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя                                                                                                                                       В.Я.  Бондар