ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2024 рокуСправа №160/20475/24

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сластьон Анни Олегівни розглянув в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

Суть спору:  29 липня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просить:

- визнати протиправним рішення, прийняте суб`єктом владних повноважень – ІНФОРМАЦІЯ_2 та викладене в листі від 16.05.2024 року за вих. №01/2732 про відмову у наданні відстрочки позивачу на підставі абзацу 5 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» в редакції зі змінами №3161-IX від 30.06.2023 року;

-скасувати рішення, прийняте суб`єктом владних повноважень – ІНФОРМАЦІЯ_2 , викладене в листі від 16.05.2024 року за вих. №01/2732 про відмову у наданні відстрочки позивачу;

-зобов`язати суб`єкта владних повноважень – ІНФОРМАЦІЯ_2 надати відстрочку позивачу на підставі абзацу 5 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що має право на відстрочку від мобілізації на підставі абз. 3 ч.1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у зв`язку із одноосібним вихованням ним дитини до 18 років. В квітні 2024 року позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_3 із заявою про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, проте отримав відмову. Вважає відмову у наданні відстрочки від призову за мобілізацією протиправною, у зв`язку із чим звернувся до суду.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2024 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання.

Відповідач правом на надання відзиву не скористався. В межах визначеного судом строку відзив на позовну заяву не надав, клопотання про продовження відповідного строку не заявив.  

Відповідно до частини шостої  статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України  (далі -  КАС України) у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Згідно з частиною другою  статті 175 КАС України  у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Крім того, відповідно до частини четвертої  статті 159 КАС України, неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.

Відповідно до частини 5  статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

12.04.2024 позивач ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку  звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» з підстав одноосібного виховання малолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

До заяви про надання відстрочки позивачем було надано нотаріально завірені копії наступних документів: свідоцтва про народження ОСОБА_2 серії НОМЕР_1 від 08.01.2021; паспорта та РНОКПП позивача; рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу від 19.02.2024 у справі №215/675/24 про розірвання шлюбу; ухвали Тернівського районного суду міста Кривого Рогу від 24.01.2024 у справі №215/67/24 про визначення місця місця проживання дитини.

В матеріалах справи міститься копія свідоцтва про народження ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ), де в графі батько зазначено – « ОСОБА_1 », мати – « ОСОБА_3 ».

Рішенням Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19.02.2024 у справі №215/675/24 розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Рішенням Тернівського районного суду міста Кривого Рогу від 24.01.2024 у справі №215/67/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визначення місця проживання дитини затверджено мирову угоду від 23.01.2024, згідно умов якої:

-          «відповідач ОСОБА_3 визнає позовні вимоги позивача та згодна визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з його батьком – позивачем у справі ОСОБА_1 , за адресою постійного місця проживання батька до досягнення дитиною 18 років;

-          позивач ОСОБА_1 буде самостійно виховувати свою дитину – малолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та матеріально утримувати його, на свій  розсуд, а саме: на користь дитини до її повноліття, одноособово, вирішувати всі фінансові, матеріальні та моральні питання, що пов`язані з вихованням дитини, у тому числі щодо оформлення та підписання необхідних документів, плати за проїзд, лікування, проживання, харчування, проходження навчання та відвідування шкільного/навчального/спортивного та/або лікувального закладів, тощо, з правом представництва інтересів дитини з цих питань у компетентних державних або недержавних органах, у тому числі, у органах місцевого самоврядування та їх структурних підрозділах, правоохоронних органах, судах, митниці та прикордонній службі, адміністраціях шкільних/навчальних/спортивних та/або лікувальних закладах, а також у взаємодії з фізичними та/або юридичнимиособами, тощо, до досягнення дитиною 18 років».

16.05.2024 ІНФОРМАЦІЯ_2 листом №01/2732 відмовлено позивачу у наданні відстрочки від призову на військову службу з підстав відсутності в наданому позивачем пакеті документів доказів на підтвердження наявності права на відстрочку на підставі абз.5 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію».

Зокрема, як вбачається з листа ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідач факт одноосібного виховання дитини пов`язує з наявністю одного із документів: рішення суду про визнання дружини (чоловіка) безвісти відсутнім; рішення суду про визнання дружини (чоловіка) померлим; свідоцтва про смерть дружини (чоловіка); документів, що матір (батько) дитини перебуває за кордоном; рішення суду про позбавлення дружини  (чоловіка) батьківських прав.

Не погодившись із відмовою відповідача у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходить з наступного.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначається Законом України від 25.03.1992 №2232-ХІІ "Про військовий обов`язок і військову службу" (далі - Закон № 2232-ХІІ).

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону №2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII (далі Закон №3543-XII) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

Згідно статті 1 вищезазначеного Закону, встановлено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Згідно частини другої статті 4 Закону №3543-XII встановлено, що загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

У відповідності до частин п`ятої та шостої статті 4 Закону №3543-XII передбачено, що вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення.

Рішення про проведення відкритої мобілізації має бути негайно оголошене через медіа.

Статтею 22 Закону №3543-XII встановлені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Статтею 23 Закону №3543-XII визначено умови, за яких військовозобов`язані не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.

Так, відповідно до вимог вищевказаної статті, а саме абзацу 5 частини 1 статті 23 Закону №3543-XII, в редакції на дату виникнення спірних правовідносин, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.

Підтвердженням підстави для відстрочки від призову на військову службу за абз. 5 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII  є доведення одноосібного виховання дитини одним із батьків, а також того, що батько/мати не здійснює виховання дитини (дітей) за певними обставинами.

З цих підстав суд зазначає таке.

Добровільна відмова від батьківських прав щодо дитини чинним законодавством не передбачена.

Позивач на підтвердження права на відстрочку від призову на військову службу, надав наступні додатки: свідоцтво про народження ОСОБА_2 серії НОМЕР_1 від 08.01.2021; паспорт та РНОКПП позивача; рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу від 19.02.2024 у справі №215/675/24 про розірвання шлюбу; ухвалу Тернівського районного суду міста Кривого Рогу від 24.01.2024 у справі №215/67/24.

Зокрема, рішенням Тернівського районного суду міста Кривого Рогу від 24.01.2024 у справі №215/67/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визначення місця проживання дитини затверджено мирову угоду від 23.01.2024, згідно умов якої ОСОБА_3 , мати дитини, визнає позовні вимоги ОСОБА_1 та згодна визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з його батьком – ОСОБА_1 , за адресою постійного місця проживання батька до досягнення дитиною 18 років. Також, ОСОБА_1 буде самостійно виховувати свою дитину – малолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та матеріально утримувати його, на свій  розсуд, досягнення дитиною 18 років.

Вирішуючи питання щодо того, чи здійснює ОСОБА_1 самостійне виховання дитини до 18 років для цілей застосування абз. 5 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII   (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), суд враховує наступне.

З огляду на частини 2, 3 ст.11 Закону України  «Про охорону дитинства»  від 26.04.2001 №2402-ІІІ, кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Частиною 1 статті 12 Закону України  «Про охорону дитинства»  визначено, що виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Згідно з частинами 1, 2 ст.15 Закону України  «Про охорону дитинства»  дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

Статтею 150 Сімейного кодексу України  передбачено обов`язки батьків щодо виховання та розвитку дитини.

Відповідно до частин 1, 2  ст.141 Сімейного кодексу України  мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою  статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частинами 1,  4  ст.155 Сімейного кодексу України  здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства.

Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до частин 1-3  ст.157 Сімейного кодексу України  питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті.

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Частиною 5  ст.157 Сімейного кодексу України  визначено перелік питань, які можуть вирішуватися одним із батьків, з яким за рішенням суду визначено місце проживання дитини.

З аналізу зазначених норм, суд дійшов висновку, що Законом України  «Про охорону дитинства»  та  Сімейним кодексом України  передбачено рівні права та обов`язки батьків (матері і батька) щодо дітей, незалежно від того, чи перебувають вони у шлюбі між собою. При цьому один із батьків, який проживає окремо від дітей, зобов`язаний брати участь у її вихованні та має право на особисте спілкування з ними. Сплата аліментів є одним із способів виконання батьками обов`язку з утримання дітей. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Так, з огляду на зміст п.2 ч.1  ст.164 Сімейного кодексу України  ухилення батьків від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти є підставою для позбавлення батьківських прав.

Таким чином, факт відсутності участі батька або матері у вихованні дітей може бути підтверджений рішенням суду під час вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав.

Беручи до уваги, що проживання батьків окремо, розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини з одним із батьків не впливає на обсяг прав та обов`язків батьків щодо виховання дитини, а також не звільняє того з батьків, хто проживає окремо від батьківського обов`язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дитини. Отже, проживання батьків окремо, визначення місця проживання дитини із батьком, не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини та бути підставою для надання відстрочки від призову на військову службу за абз. 5 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII.

Суд також звертає увагу, що, попри визначення місця проживання малолітнього сина ОСОБА_2 з позивачем за місцем його постійного проживання, в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що мати малолітнього сина позивача проживає за іншою адресою, ніж та, що погоджена в затвердженій рішенням суду від 24.01.2024 мировій угоді від 23.01.2024 як адреса постійного місця проживання позивача та малолітнього сина.

Щодо обставин затвердження судом Мирової угоди про одноосібне виховання позивачем малолітнього сина як підстави для надання відстрочки від призову на військову службу.

Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях  150,  151 СК України.

Як вже було зазначено судом, відповідно до частин першої - четвертої  статті 157 СК України  питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті.  Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини.

Отже, навіть якщо один із батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них.

Відповідно до  статті 15 СК України  сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

У частині четвертій  статті 15 СК України  визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в  СК України  чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України  не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою  статті 15 СК України  «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Відтак, з огляду на вимоги положень статей 150-152, 155, 157 Сімейного кодексу України, про що вже було зазначено судом, відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

З огляду викладене, на переконання суду, факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватися за домовленістю батьків дитини, в тому числі, на підставі укладеної між ними Мирової угоди, навіть за умови її затвердження судом.

Висновки щодо заборони встановлення факту одноосібного виховання дитини одним із батьків у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №201/5972/22.

Те, що мирова угода у спірних правовідносинах затверджена у справі, яка розглядалася в загальному позовному провадженні, не впливає ніяким чином на застосовність тих висновків, які знайшли відображення в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №201/5972/22.

Крім того, Мирова угода, затверджена ухвалою Тернівського районного суду міста Кривого Рогу від 24.01.2024 у справі №215/67/24, на думку суду, не встановлює та не підтверджує факт одноосібного виховання дитини, а лише затверджує можливі умови, в тому числі, щодо одноосібного виховання, які мають дотримуватися сторонами в майбутньому.

При цьому, положення Сімейного кодексу України не перешкоджають матері дитини брати участь у вихованні своєї дитини навіть за наявності Мирової угоди про одноосібне виховання дитини батьком.

Також, суд вважає за необхідне в контексті спірних правовідносин згадати ще один висновок Верховного Суду.

Так, в постанові від 13.06.2018 за результатами розгляду справи №822/2446/17 Верховним Судом викладено позицію про те, що розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з позивачем, що передбачає обов`язок батька щодо утримання та виховання дитини, не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини. Проаналізувавши норми  Сімейного кодексу України, Верховний  Суд дійшов висновку, що лише рішення суду щодо позбавлення особи батьківських прав є підтвердженням факту самостійного виховання дитини одним з батьків. Правовий статус поняття  одинокого батька  не врегульований законодавством, однак Верховний Суд вбачає можливим застосовування аналогії поняття  одинокої матері, тлумачення якого є у п. 9  Постанови Пленуму Верховного Суду від 06.11.1992 року №9  «Про практику розгляду судами трудових спорів». Отже, для набуття статусу  одинокий батько, необхідні дві умови:  неперебування у шлюбі;  виховання та утримання дитини самим батьком, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини.

Відповідно до частини 5  статті 242 КАС України  при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

На думку суду, законодавець, визначаючи підставою для надання відстрочки за абз. 5 частини 1 статті 23 Закону України №3543-XII - самостійне виховання дитини (дітей) віком до 18 років, мав на увазі ситуацію, коли батько є єдиним опікуном у дитини.

Отже, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, а тому в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити.

Зважаючи на те, що у задоволенні позову відмовлено, то відповідно до  ст.139 КАС України  відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених позивачем.

Керуючись ст.ст.132, 139, 242-246, 255, 293, 295-297 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії – відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя                                                     А.О. Сластьон