Справа № 2-2580/11

            ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

20 квітня 2011 року

Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого –судді  Спаї В.В.,  

при секретареві -  Гудим О.І.,  

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до територіальної громади м. Дніпропетровська в особі Дніпропетровської міської ради, де треті особа КП «ДМБТІ»про визнання права власності на житловий будинок,  

ВСТАНОВИВ:

      Позивач звернувся до суду із даним позовом, в його обґрунтування посилаючись на те, що у період з 1990  по 1993 р.р.  побудував житловий будинок АДРЕСА_1, та у січні 2004 року звернувся до суду МБТІ для інвентаризації житлового будинку, фахівцям якого була проведена інвентаризація та було виготовлено технічний паспорт, утім, під час інвентаризації з’ясувалося, що   житловий будинок літ. А-1, сарай літ. –З, літня кухня літ. И збудовані самовільно, через що, оскільки вимагалося введення його в експлуатацію, протягом 2003-2005 р.р. ним буди зроблені усі роботи по збору документів, необхідних для отримання відповідного рішення  про  надання земельної ділянки, та 21.05.2008 р. рішенням №179/32 сесії Дніпропетровської міської ради земельну ділянку  площею 0,0986 з цільовим призначенням житлове будівництво по фактичному розміщенню самочинно збудованого житлового будинку, господарських будівель та  споруд  йому було передано в оренду строком на 1 рік.

      Зазначаючи у позові про те, що позивачем було отримано позитивний висновок фахівців ТОВ «Стройкомплекс»щодо відповідності нового житлового будинку будівельним, архітектурним, санітарним та іншим нормам, було отримано 12.04.2010 р. сертифікат відповідності житлового будинку садибного типа, утім, у здійсненні реєстрації права власності КП «ДМБТІ»було відмовлено із роз’ясненням права звернутися до суду, зазначене й стало приводом для цього звернення до суду та заявлення у позові вимоги про визнання за ОСОБА_1 (позивачем) права власності на об’єкт нерухомості –житловий будинок А-1 житловою площею   16,1 м?, сарай З, літня кухня И,  вбиральня Ж, літній душ е, що розташовані на земельній ділянці площею 00986 га за адресою: АДРЕСА_1   у м. Дніпропетровську.

       У судовому засіданні позивач та його представник підтримали вимоги позову та надали пояснення, аналогічні викладеному в позовні заяві. Відповідач в особі представника за довіреністю позов не визнав, пояснив, що відповідно до ч. 2 та ч. 3 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво, не набуває права власності на нього, та право власності на самочинно збутове нерухоме  майно може бути за рішенням суду визнано за особою, яка здійснила самочинне будівництво  на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому законом порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Зазначаючи, заперечуючи про те, що у позивача відсутні документи, передбачені ст. 125 ЗК України, що посвідчують право користування або власності на земельну ділянку та його державної реєстрації, а також про те, що на час здійснення звернення до суду в користуванні позивача земельна ділянка, зазначена вище, не знаходиться, просила відмовити  в задоволенні позову. Разом з тим, заперечуючи проти задоволення  судом позову, представник відповідача пояснив, що відповідно до п. 8.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно №7/5 від 07.02.2002 р., оформлення права власності на нерухоме майно проводиться з видачею свідоцтва про право власності за заявою про оформлення права власності на нерухоме майно і здійснюється органами місцевого самоврядування: фізичним та юридичним особам на новозбудовані, реконструйовані об’єкти нерухомого майна за наявності документа, що посвідчує права на земельну ділянку, та документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує відповідність закінченого будівництвом об’єкта проектній документації, державним будівельним нормам, стандартам і правилам, отже, житловий будинок садибного типу АДРЕСА_1 не є самочинним будівництвом, а є будинком який підлягає оформленню.

      Заслухавши пояснення позивача, його представника та представника відповідача, та дослідивши докази, суд дійшов до висновку про наявність підстав для ухвалення рішення про відмову в задоволенні повністю, виходячи з наступного.

      Згідно зі змістом ст. 376 ЦК України (ч. 1 та ч. 2 кодексу) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил; особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Статтею 376 ЦК України також визначені певні правила, за якими можливе визнання за особою права власності на самочинно збудоване нерухоме майно.

      Разом з тим, відповідно до ст. 26 Закону України "Про основи містобудування" спори з питань містобудування вирішуються радами у межах їх повноважень, а також судом відповідно до законодавства; згідно із ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво повинно мати місце при наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.

      За ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу; докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Утім, виконуючи обов’язок доказування, позивачем доказів щодо розгляду міськрадою питання про визнання права власності на самочинне будівництво надано не було.   

      Водночас, за ст. 125 ЗК України  право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав;

      За ст. 126 зазначеного вище кодексу право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

      Право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується:  цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою;  свідоцтвом про право на спадщину.

      Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

      Отже, на переконання суду, оскільки позивач також не надав доказів щодо правомірності користування  земельною ділянкою, на якій розміщено житловий будинок АДРЕСА_1, та з огляду на наведене вище  обґрунтування, доводи представника відповідача не є слушними, через що позов у заявленій у позовній заяві спосіб задоволенню не підлягає.

      Керуючись ст.ст. 10, 11, ст.ст. 212, 214-215, 218  ЦПК України, суд                                                          

ВИРІШИВ:

      В задоволенні позову ОСОБА_1 до територіальної громади м. Дніпропетровська в особі Дніпропетровської міської ради, де треті особа КП «ДМБТІ»про визнання права власності на житловий будинок  відмовити повністю.

       Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Дніпропетровської області через Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська протягом десяти днів з дня проголошення рішення.  

        Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.  

Суддя