№ 2-236/2011

ЯЛТИНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД

А В Т О Н О М Н О Ї   Р Е С П У Б Л І К И   К Р И М

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

15 березня 2011 року               Ялтинський міський суд Автономної Республіки Крим у складі:

головуючого – судді     БІЛЮНАСА В.Ю.,

при секретарі             АРІСТОВІЙ І.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Ялта цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про скасування рішення третейського суду,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 звернулася до суду з вимогами про поновлення строку для звернення до суду та скасування рішення постійно діючого Кримського третейського суду при концерні «ДСН» від 14 квітня 2006 року у справі № 03-04/0058-2006, яким визнано дійсним договір довічного утримання, укладений ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у простій письмовій формі. Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 зазначала, що оскаржуваним рішенням третейського суду порушено її права, оскільки на момент його ухвалення вона була єдиною власницею спірної квартири.

ОСОБА_2 до суду не з’явилася. Про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином. Правом направити у судове засідання свого уповноваженого представника не скористалася. За таких обставин, суд визнав можливим розглянути справу за її відсутності та на реалізацію частини 4 ст. 169, частини 1 ст. 224 ЦПК України постановити заочне рішення.

Вирішуючи питання територіальної підсудності справи, суд взяв до уваги імперативні приписи ст. 114 ЦК України, яка зазначає, що позови з приводу нерухомого майна пред'являються за його місцезнаходженням. Оскаржуючи рішення третейського суду, ОСОБА_1 захищає своє право власності на квартиру, що розташована в місті Ялта, отже справа (з урахуванням підстав позову) підлягає розгляду не за місцем вирішення спору третейським судом, а за місцем розташування нерухомого майна.

Вислухавши пояснення представника позивачки, вивчивши наявні в матеріалах справи докази, дослідивши обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, суд дійшов наступних висновків.

    Судом встановлено, що 3 грудня 2003 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування, за умовами якого у власність ОСОБА_1 перейшла квартира АДРЕСА_1 АРК загальною площею 71,5 кв. м. (житлова площа – 43,3 кв. м.), яка розташована у літері А на першому поверсі будинку і складається з житлових кімнат 3-5 та 3-6, ванної 3-23, туалету 3-24, коридорів 3-25 та 3-26, кухні 3-27, двох шаф, заскленої веранди 3-28, прилеглої веранди а4 (у загальному користуванні з квартирою 4), підвалів 1, 2, 3, 4 (у загальному користуванні усіх квартир); на ділянці сарай літ. Ж та Ѕ частка сараю літ. Б. Договір дарування посвідчено приватним нотаріусом Ялтинського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстровано в реєстрі за № 1-2407 (а. с. 7-8).

12 січня 2004 року право власності ОСОБА_1 було зареєстровано комунальним підприємством Ялтинське бюро технічної інвентаризації, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 2532288.

Рішенням постійно діючого Кримського третейського суду при концерні «ДСН» від 14 квітня 2006 року у справі № 03-04/0058-2006 договір довічного утримання, укладений ОСОБА_3 та ОСОБА_2 11 листопада 2003 року у простій письмовій формі, який передбачав перехід зазначеної квартири у власність ОСОБА_2, – визнано дійсним. В обґрунтування рішення третейський суд поклав посилання на ст.ст. 204, 220 та 328 ЦК України (а. с. 9, 10).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим відділом реєстрації актів цивільного стану Ялтинського міського управління юстиції серії 1-АП № 117659 (а. с. 11).

Вирішуючи спір, суд взяв до уваги наступне.

Третейський розгляд приватноправових спорів – це вид недержавної юрисдикційної діяльності. Підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних або господарських правовідносин може бути передано на вирішення третейського суду. Виключення становлять випадки, прямо визначені законом (ст. 17 ЦПК України, ст. 12 ГПК України).

Засади діяльності третейських судів та порядок третейського розгляду врегульовано Законом України «Про третейські суди». Суд застосовує його в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин – ухвалення оскаржуваного рішення третейського суду (Закон № 1701-IV від 11 травня 2004 року із змінами, внесеними згідно з Кодексом
№ 1618-IV від 18 березня 2004 року та Законом № 3541-IV від 15 березня 2006 року).

Обов’язковою підставою для передання спору на вирішення третейського суду є існування третейської угоди, вимоги щодо змісту та форми якої визначені у ст. 12 названого Закону.

В оскаржуваному рішенні третейський суд констатує наявність третейської угоди між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 Інші особи до підписання третейської угоди не залучалися.

Відповідно до ст. 45 Закону України «Про третейські суди» після дослідження усіх обставин справи у засіданні третейського суду оголошується рішення. В силу ст. 51 цього Закону рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім прямо передбачених випадків. Воно може бути оскаржене стороною третейського розгляду з підстав, виключний перелік яких визначено у частині третій цієї статті. Заява про скасування такого рішення підлягає розглядові компетентним (загальним або господарським) судом відповідно до встановлених законом правил підвідомчості та підсудності. Строк оскарження рішення сторонами – три місяці з дня його ухвалення.

Механізм оскарження рішення третейського суду особами, які не брали участь у справі, законом (в редакції, що була чинною на момент ухвалення оскаржуваного рішення) передбачений не був.

Водночас, зміст ст. 124 Конституції України, ст. 17 ЦПК України та Закону України «Про третейські суди» дає підстави стверджувати, що третейський суд як недержавний орган (орган, який не наділено компетенцією щодо здійснення правосуддя) має повноваження на вирішення виключно того спору, що виник між особами, якими прийнято рішення про звернення до третейського суду (особами, якими укладено третейську угоду).

Отже, повноваження третейського суду не поширюються на спори, які стосуються прав і обов’язків осіб, що не були сторонами третейської угоди та не приймали участь у третейському розгляді.

Аналіз ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право особи на доступ до суду, положень ст.ст. 3, 15, 16 ЦК України та ст.ст. 1, 3, 4 ЦПК України дає підстави дійти висновку про пріоритетність права особи (у випадку порушення її прав або охоронюваних законом інтересів) на судовий захист, у тому числі шляхом оскарження рішення третейського суду.

Таким чином, ураховуючи принцип добровільності звернення до третейського суду та обов’язковість його рішення лише для сторін третейської угоди, положення ст. 51 Закону України «Про третейські суди» щодо можливості оскарження рішення третейського суду тільки сторонами третейського розгляду не може поширюватися на осіб, які не є сторонами третейської угоди та учасниками третейського розгляду, права і інтереси яких порушено рішенням третейського суду, прийнятим з перевищенням наданих йому повноважень та поза межами його компетенції.

У зв’язку з цим, факт незалучення ОСОБА_1 до участі у третейському розгляді не можна вважати перешкодою для оскарження нею рішення третейського суду від 14 квітня 2006 року у справі № 03-04/0058-2006, оскільки таким рішенням порушено її право власності на квартиру. При цьому, право на звернення до суду вона може реалізувати протягом трьох місяців з дня, коли вона дізналися про прийняття оскаржуваного рішення.

Таким чином, суд констатує, що ОСОБА_1 звернулася до суду своєчасно, оскільки довідалася про існування рішення третейського суду лише з позовної заяви ОСОБА_2, яку було отримано Ялтинським міським судом АРК 19 жовтня 2010 року.

Проаналізувавши зміст оскаржуваного рішення, суд дійшов висновку, що воно не у повній мірі відповідає вимогам матеріальному закону.

Визнавши укладеним договір довічного утримання, третейський суд помилково послався на ст.ст. 204, 220 та 328 ЦК України.

В силу пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, зазначений Кодекс підлягає застосуванню виключно до тих цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Отже при вирішенні питання про дійсність договору, укладеного 11 листопада 2003 року, підлягали застосуванню правила Цивільного кодексу УРСР 1963 року в редакції, що була чинною на момент вчинення правочину.

Відповідно до частини першої ст. 153 ЦК УРСР 1963 року договір вважався укладеним, коли між сторонами в потрібній формі було досягнуто згоди по всіх істотних умовах.

Частина перша ст. 426 цього Кодексу передбачала, що договір довічного утримання підлягав обов’язковому нотаріальному посвідченню. Недодержання цієї вимоги тягнуло його недійсність (частина перша ст. 47).

З частини другої ст. 47 ЦК УРСР 1963 року випливає, що у випадку коли одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати її дійсною.

Оскільки Цивільний кодекс УРСР 1963 року не пов’язував момент виникнення права власності на нерухоме майно з моментом державної реєстрації договору щодо його придбання, суд мав повноваження на визнання такого договору дійсним, але за наведених підстав під час третейського розгляду підлягала встановленню низка фактів: досягнення сторонами згоди щодо усіх істотних умов договору довічного утримання, виконання цього договору однією зі сторін, умисне ухилення іншою стороною від нотаріального посвідчення договору та остаточна втрата такої можливості.

Третейський суд на наведені положення закону уваги не звернув, не у повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, не визначив норми матеріального права, які підлягали застосуванню, не встановив власника спірної квартири на момент вирішення спору та ухвалив рішення, яким грубо порушив права особи, яка не була стороною третейської угоди та учасником третейського розгляду.

За таких обставин, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню, а оскаржуване рішення третейського суду – скасуванню.

Судові витрати, понесені ОСОБА_1 при зверненні до суду (судовий збір та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи), відповідно до ст. 88 ЦПК України підлягають стягненню з ОСОБА_2

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 47, 57, 153, 426 ЦК УРСР 1963 року,   ст.ст. 3, 15, 16, п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України , ст.ст. 12, 45, 51 Закону України «Про третейські суди», ст.ст. 1, 3, 4, 17, 88, 212-215 ЦПК України , суд

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1 про скасування рішення третейського суду – задовольнити.

Рішення постійно діючого Кримського третейського суду при концерні «ДСН» від 14 квітня 2006 року у справі № 03-04/0058-2006 – скасувати.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 45,50 грн. (сорок гривень 50 коп.).

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання копії рішення.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в загальному порядку.

Рішення може бути оскаржено позивачем до Апеляційного суду АРК у порядку та строки, передбачені ст.ст. 294-296 ЦПК України.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

 С у д д я   –