ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 листопада 2007 р. | № 44/53пд |
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого суддів: | С. Шевчук, |
С. Владимиренко, І. Воліка (доповідача), |
розглянувши у відкритому судовому засіданні |
касаційну скаргу | Дочірньої компанії (ДК) “Газ України” Національної акціонерної компанії (НАК) “Нафтогаз України” |
на постанову | від 24.07.2007 року |
Донецького апеляційного господарського суду |
у справі | № 44/53пд |
за позовом | Прокурора міста Донецька в інтересах держави в особі Міністерства палива та енергетики України та Регіонального відділення Фонду державного майна України (РВ ФДМУ) по Донецькій області |
до | 1) ВАТ по газопостачанню та газифікації “Донецькміськгаз”, 2) ДК “Газ України” НАК “Нафтогаз України” |
про | визнання недійсними договору та зобов'язання до укладення договору |
В судове засідання прибули представники сторін: |
позивачів | не з'явились |
відповідача -1 | Бугай Д.В.(дов. від 08.10.2007 року б/н); Батрак М.Г. (дов. від 14.05.2007 року № 05/2504) |
відповідача -2 | Тютюнник С.В. (дов. від 15.05.2007 року № 104/35) |
Генеральної прокуратури України | Савицька О.В. (посвідчення № 231) |
Заслухавши суддю-доповідача –І. Воліка, думку прокурора, пояснення представників відповідачів та перевіривши матеріали справи, Вищий господарський суд України
ВСТАНОВИВ:
Прокурор м. Донецька звернувся до господарського суду в інтересах держави в особі Міністерства палива та енергетики України та РВ ФДМУ в Донецькій області з позовом до ВАТ по газопостачанню та газифікації "Донецькміськгаз" про визнання недійсним договору від 28.12.2001 року № 04/01-826, за яким останнє отримало в користування розподільні газопроводи, споруди на них та транспортні засоби спеціального призначення (далі –об’єкти), та про зобов’язання ВАТ по газопостачанню та газифікації "Донецькміськгаз" та НАК "Нафтогаз України" укласти договір оренди майна, що не підлягає приватизації, з дотриманням вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна", обґрунтовуючи свої вимоги невідповідністю умов оскаржуваного договору приписам законодавства, зокрема, ст.75 Господарського кодексу України та п. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 року № 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності", що забороняють безоплатну передачу об’єктів в користування суб’єктів господарювання.
Доповідач: Волік І.М.
Правовими підставами заявленого позову зазначені положення статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України та статті 207 Господарського кодексу України. Також прокурор зазначив, що об’єкти не могли бути передані ВАТ по газопостачанню та газифікації "Донецькміськгаз" без погодження з ФДМУ, оскільки необхідність такого узгодження передбачена підпунктом 1 пункту 2.3 Угоди про використання державного майна, яке не підлягає приватизації від 04.02.1998 року № 76.
Рішенням господарського суду Донецької області від 16.04.2007р. по справі № 44/53пд (суддя Є. Мезенцева) відмовлено у задоволенні позову прокурора м. Донецька в інтересах держави в особі Міністерства палива та енергетики України та РВ ФДМУ по Донецькій області до ВАТ по газопостачанню та газифікації "Донецькміськгаз" та ДК “Газ України” НАК “Нафтогаз України” про визнання недійсним договору від 28.12.2001 року № 04/01-826, та про зобов'язання ВАТ по газопостачанню та газифікації "Донецькміськгаз" та НАК "Нафтогаз України" укласти договір оренди майна, що не підлягає приватизації, з дотриманням вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 24.07.2007 року (колегія суддів: Р. Волков, Н. Величко, М. Запорощенко) рішення господарського суду Донецького області від 16.04.2007 року по справі № 44/53пд залишено без змін з тих же підстав.
Судові рішення по справі мотивовані тим, що позовні вимоги є цілком необґрунтованими в правовому та доказовому розумінні, виходячи з наступного.
За угодою про використання державного майна, яке не підлягає приватизації, № 76 від 04.02.1999 року ФДМУ передав НАК "Нафтогаз України" (далі –фірма) в оперативне управління державне майно, у тому числі об’єкти.
Пункт 2.3 зазначеної угоди передбачена необхідність узгодження з ФДМУ передачі об’єктів в користування третім особам (за винятком передачі підприємствам, які входять до фірми).
28.12.2001 року ДК “Газ України” НАК “Нафтогаз України” та ВАТ по газопостачанню та газифікації “Донецькміськгаз” уклали договір № 04/01-826, за умовами якого ДК “Газ України” НАК “Нафтогаз України” передає у тимчасове користування об’єкти для забезпечення транспортування, зберігання та розподілу природного газу, а ВАТ по газопостачанню та газифікації “Донецькміськгаз”, в свою чергу, зобов’язується підтримувати об’єкти у належному стані, відраховуючи 50% прибутку на розвиток об’єктів, а також здійснювати амортизаційні відрахування на об’єкти.
Враховуючи, що відповідно до розділу 1 статуту ДК “Газ України” НАК “Нафтогаз України” входить до складу НАК “Нафтогаз України”, яка є її єдиним засновником, господарські суди дійшли висновку про безпідставність тверджень прокурора про порушення при укладенні договору умов пункту 2.3 Угоди про використання державного майна, яке не підлягає приватизації, № 76 від 04.02.1999 року.
Посилання прокурора на приписи статей 203, 215 та 216 ЦК України, а також статей 75 та 207 ГК України в обґрунтування недійсності договору, відхилені господарськими судами, зважаючи на те, що на момент укладення оскаржуваного договору зазначені норми права не були чинними, а тому вони не можуть застосуватися як правова підстава для визнання договору недійсним в силу конституційного принципу заборони зворотної дії права, визначеного статтею 58 Конституції України.
Посилання прокурора на п. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 року № 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності”, яким передбачено, що підприємствам, які є у загальнодержавній власності, заборонено передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, відхилені господарськими судами, зважаючи на те, що в порядку ст.33 ГПК України не доведено того, що ДК “Газ України” НАК “Нафтогаз України” є підприємством загальнодержавної форми власності.
Натомість, як зазначено в оскаржуваних судових рішеннях, згідно з розділами 1, 3-5 статуту ДК “Газ України” НАК “Нафтогаз України”, остання є суб’єктом господарювання у формі асоційованого підприємства з вирішальною залежністю від НАК “Нафтогаз України”, як єдиного засновника Компанії, при цьому, статутний фонд ДК “Газ України” НАК “Нафтогаз України” відповідно до пункту 5.2 статуту формується за рахунок будівель, споруд, обладнання, цінних паперів та коштів НАК “Нафтогаз України”, а не держави.
За наведених обставин, господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ДК “Газ України” НАК “Нафтогаз України” не є державним підприємством в розумінні ст. 2 Закону України "Про підприємства в Україні" (в редакції станом на момент укладення договору) та статей 73-78 Господарського кодексу України, а тому посилання прокурора на порушення приписів п. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 року № 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності” визнані безпідставними.
До того ж, приймаючи оскаржувані судові рішення, господарські суди зазначили, що прокурором не доведений факт порушення охоронюваних законом прав та інтересів держави в особі Міністерства палива та енергетики України та РВ ФДМУ по Донецькій області з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 року у справі № 1/10-2004.
Відмова у позові в частині зобов'язання укласти договір оренди майна, мотивована господарськими судами тим, що жодна із сторін не надала проекту договору оренди спірного майна, доказів звернення з пропозиціями щодо укладення договорів та доказів дотримання вимог ст. 181 ГК України щодо порядку укладення таких договорів. Разом з тим, прокурором та позивачами не зазначені, передбачені ст. 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", істотні умови договору оренди майна, та не надано доказів проведення його попередньої оцінки, яка має передувати укладенню договору оренди відповідно до вимог ст. 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Виходячи з положень ст.71 ЦК УРСР (ст. 256 ЦК України), господарський суд першої інстанції зауважив,що враховуючи укладення договору 28.12.2001 року (саме цього моменту починає відраховуватися строк позовної давності по вимогах про визнання його недійсним) та звернення прокурора до суду з позовом
про визнання договору недійсним лише 12.02.2007 року, то посилання ВАТ по газопостачанню та газифікації “Донецькміськгаз” на те, що строк позовної давності по вимогах щодо визнання договору недійсним закінчився, визнані обґрунтованими. Однак клопотання про застосування строку позовної давності та про відмову у позові через пропущення цього строку відхилено, оскільки суд відмовив у позовних вимогах по суті, визнавши їх юридично та доказово необґрунтованими.
Звертаючись до суду з касаційною скаргою, ДК “Газ України” НАК “Нафтогаз України” посилається на неправильне застосування та порушення господарськими судами першої та апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваних судових рішень норм права, просить про її скасування та відмову у позові в частині вимог про визнання договору недійсним у зв'язку зі спливом позовної давності, та припинення провадження у справі в решті позовних вимог.
Перевіряючи юридичну оцінку встановлених судом фактичних обставин справи та їх повноту, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає до задоволення частково, виходячи з такого.
Відповідно до статті 1117 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Пунктом 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Відповідно до ст. 36 Закону України "Про прокуратуру" підставою представництва в суді держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними і державою.
Згідно з ч. 1 ст. 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. В позовній заяві прокурор самостійно визначає, в чому саме полягає порушення інтересів держави і обґрунтовує необхідність їх захисту(ч. 3 ст. 2. ГПК України).
Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 3-рп/99 від 08.04.1999 року під поняттям “орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах”, зазначеним у частині 2 статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України, потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. Положення абзацу 4 частини 1 статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України в контексті пункту 2 статті 121 Конституції України треба розуміти так, що прокурори та їх заступники подають до арбітражного суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ та організацій незалежно від їх підпорядкування та форм власності. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Оскільки “інтереси держави” є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних чи інших інтересів держав, обґрунтовує у
позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, і ця заява, за статтею 2 Арбітражного процесуального кодексу України, є підставою для порушення справи в арбітражному суді, як вбачається з вищезазначеного рішення Конституційного Суду України.
Господарський суд повинен оцінювати правильність визначення прокурором органу, на який державою покладено обов’язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов’язаних із захистом інтересів держави.
До того ж, слід звернути увагу, що згідно пункту 5 мотивувальної частини зазначеного рішення, орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, фактично є позивачем у справах, порушених за позовною заявою прокурора, і на підставі частини першої статті 21 Арбітражного процесуального кодексу України є стороною в арбітражному процесі. Цей орган вчиняє процесуальні дії (відповідні функції) згідно зі статтею 22 Арбітражного процесуального кодексу України.
Прокурор чи його заступник, звертаючись до господарського суду в інтересах держави з заявою про визнання договору недійсним, зазначає у ній позивачем державний орган або установу, організацію, уповноважені здійснювати відповідні функції держави у спірних правовідносинах, наприклад, управляти майном, що є предметом цього договору, і визначає відповідачами, як правило, обох контрагентів за договором. Виняток можуть становити випадки, коли одним з контрагентів є названий орган (установа, організація); у такому разі відповідачем визначається другий контрагент.
В даній справі прокурор м. Донецька, подаючи позов в інтересах держави, правильно визначив, що органом уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, є Міністерство палива та енергетики України та РВ ФДМУ по Донецькій області, що є цілком правомірним та відповідає вищезазначеним вимогам, а отже висновки господарських судів в цій частині є хибними та безпідставними.
Щодо посилань господарських судів на дотримання відповідачами п. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 року № 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності” при укладенні оскаржуваного договору, то слід зауважити про наступні обставини, що залишились поза увагою господарських судів попередніх інстанцій.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 року N 747 "Про утворення Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" утворено Національну акціонерну компанію "Нафтогаз України" у формі відкритого акціонерного товариства.
Пунктом 2 даної постанови встановлено, що статутний фонд Компанії формується шляхом передачі до нього, зокрема, 100 відсотків акцій державних акціонерних товариств, які утворюються на базі державних підприємств, зазначених у додатку 1 до цієї постанови, майно яких не підлягає приватизації.
Також даною постановою затверджено статут Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", відповідно до п. 1.2. якого Компанія є державним акціонерним товариством відкритого типу. Засновником Компанії є держава в особі Кабінету Міністрів України (п. 5.1. статуту).
Дочірнє підприємство - ДК “Газ України” НАК “Нафтогаз України” має статус юридичної особи, проте НАК “Нафтогаз України” як єдиний засновник володіє 100 відсотками корпоративних прав власних дочірніх підприємств.
Під терміном "корпоративні права" слід розуміти право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, чи в інших організаційно-правових формах.
За наведених обставин, господарські суди попередніх інстанцій дійшли передчасних висновків про те, що ДК “Газ України” НАК “Нафтогаз України” не є державним підприємством в розумінні ст. 2 Закону України "Про підприємства в Україні" (в редакції станом на момент укладення договору) та статей 73-78 Господарського кодексу України.
Крім того, при розгляді даного спору в господарському суді першої та апеляційної інстанції мало бути враховано, що Декрету Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 року № 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності” втратив чинність на підставі Закону України N 185-V (185-16) від 21.09.2006 року " Про управління об'єктами державної власності", який визначає правові основи управління об'єктами державної власності.
Беручи до уваги, що господарськими судами попередніх інстанцій в порушення ст. 43 ГПК України не були всебічно і повно розглянуті всі обставини справи та виходячи з повноважень касаційної інстанції щодо перевірки повноти встановлення обставин справи у рішенні або постанові господарського суду, передбачених частиною 2 ст. 1115 ГПК України, відсутність якої унеможливлює правильність застосування норм матеріального права при вирішенні спору, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що судові рішення у справі підлягають скасуванню, а справа має бути направлена на новий розгляд.
При новому розгляді справи суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене, всебічно і повно встановити обставини справи та в залежності від встановленого і відповідно до чинного законодавства вирішити спір.
Так, зокрема, господарським судом має бути дослідженим при вирішення спору про визнання недійсним договору від 28.12.2001 року № 04/01-826 питання щодо дотримання при його укладенні вимог ст. ст. 4, 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", що залишилось поза увагою господарських судів при прийнятті рішень у справі.
Також, господарський суд касаційної інстанції вважає за необхідне зауважити наступні обставини, що мають бути враховані в ході нового розгляду справи і, як наслідок, зауважити щодо висновку місцевого господарського суду про те, що строк позовної давності по вимогах щодо визнання договору недійсним сплив на момент звернення прокурора до господарського суду у даній справі.
08.02.2007 року заявлений позов про визнання недійсним договору від 28.12.2001 року № 04/01-826, укладеного між відповідачами у справі. Строк позовної давності для захисту цивільного права шляхом визнання угоди недійсною, визнаний судами при ухваленні оскаржуваних рішень на підставі
ст. 71 ЦК УРСР у три роки, у зв'язку з чим господарський суд першої інстанції дійшов висновку, що даний строк пропущений, однак в позові відмовляє через необґрунтованість та недоведеність позовних вимог.
Однак, відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, який набув чинності 01.01.2001 і на положення якого посилаються суди, правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом. Зважаючи на те, що строк позовної давності у три роки не сплив до набрання чинності ЦК України, застосовуються положення про позовну давність Цивільного кодексу України.
Відповідно до п п. 4.3., 4.4. Статуту ДК “Газ України” НАК “Нафтогаз України” (а. с. 152 т. 1) Компанія використовує державне майно, що не підлягає приватизації, відповідно до чинного законодавства України. Майно, що є державною власністю і надане Компанії у користування, включається до її активів. Відчуження майна, що є державною власністю і перебуває у користуванні Компанії, здійснюється у порядку, встановленому чинним законодавством України та за погодженням з Фондом державного майна України.
Контроль з боку держави як єдиного акціонера товариства щодо здійснення ним функцій власника майна, шляхом встановлення положень статуту про погодження з акціонером певних дій, є також вимогою законодавчих норм про приватизацію, зокрема, ст. 28 Закону України “Про Державну програму приватизації”.
Отже, угода, визнання якої недійсною, є предметом позову, укладена без погодження з органами управління товариства, на що також посилаються позивачі.
Положення пункту 2 статті 203 ЦК України про те, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності є умовою, необхідною для чинного правочину. Відповідно до пункту 2 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин); недійсною є угода, що не відповідає вимогам закону (ст. 48 ЦК УРСР).
Юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (ст. 92 ЦК України, ст. 29 ЦК УРСР).
Угода, укладена між сторонами у справі, недійсність якої є предметом позову, укладена з боку позивача поза межами її цивільної дієздатності (правоздатності) з підстав відсутності попереднього дозволу на її укладення з боку вищого органу управління товариством. Аналіз зазначених вище законодавчих норм дає підстави для висновку про нікчемність правочину.
Правові наслідки укладення правочину, якого вона не мала права вчиняти визначені ст. 227 ЦК України, або за положеннями Цивільного кодексу УРСР така угода є недійсною відповідно до ст. 48 ЦК УРСР.
Згідно з пунктом 4 ст. 258 ЦК України позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.
Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ДК “Газ України” НАК “Нафтогаз України” задовольнити частково.
Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 24.07.2007 року та рішення господарського суду Донецького області від 16.04.2007 року у справі № 44/53пд скасувати.
Справу направити на новий розгляд господарського суду Донецького області в іншому складі суддів.
Головуючий, суддя С. Шевчук
Судді: С. Владимиренко
І. Волік