ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/8787/24 Справа № 205/682/22 Суддя у 1-й інстанції - Мовчан Д. В. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2024 року                                                                м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого - судді Халаджи О. В.

суддів: Космачевської Т.В., Максюти Ж.І.,

секретар Піменова М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 ,в інтересах якої діє ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 червня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк», ОСОБА_3 , Акціонерного товариства «Сенс Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Гупало К.В., про визнання іпотечного договору недійсним (суддя першої інстанції Мовчан Д.В.),

В С Т А Н О В И В:

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до Акціонерного комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк», ОСОБА_3 , Акціонерного товариства «Сенс Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Гупало К.В., про визнання іпотечного договору недійсним, в якому просила визнати недійсним Іпотечний договір №963, укладений між Акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 , посвідчений 05 грудня 2007 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Гупало К.В. за реєстровим № 3107.

Рішенням Ленінського районного суду від 18 червня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк», ОСОБА_3 , Акціонерного товариства «Сенс Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Гупало К.В., про визнання іпотечного договору недійсним відмовлено.

Із вказаним рішенням суду не погодилась ОСОБА_1 , та через свого представника ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, суд неналежно з`ясував обставини справи та допустив неправильне застосування закону.

Скаргу мотивує тим, що ОСОБА_1 не надавала згоди щодо передачі в іпотеку жилого будинку АДРЕСА_1 .

Наголошує на тому, що 21 січня 2024 року АТ «Сенс Банк» надало заяву про неможливість виконання вимог ухвали суду та повідомило, що матеріали кредитної справи не містять оригіналу або копії згоди дружини позичальника за реєстровим №3107, що свідчить про ухилення відповідача від проведення експертизи.

ОСОБА_2 просила рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 червня 2024 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Від учасників справи відзив на апеляційну скаргу не надходив.

У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 доводи апеляційної скарги підтримала та просила її задовольнити.

Представник АТ «Сенс Банк» - Тернова І.В. проти задоволення апеляційної скарги заперечувала та просила залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Інші Учасники справи до судового засідання не з`явились, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та  доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що вона не підлягає  задоволенню з наступного.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач та відповідач ОСОБА_3 уклали шлюб 23.06.1986 року, який було зареєстровано Таромською сільською радою м. Дніпропетровська, актовий запис № 38.

Судовим розглядом також встановлено, що згідно свідоцтва про право власності на житловий будинок за АДРЕСА_1 , яке видане Виконавчим комітетом Ленінської ради народних депутатів на підставі рішення від 16.02.1990 року за № 85/120 право власності на такий об`єкт нерухомого майна оформлено на ім`я ОСОБА_3 , яке зареєстроване Дніпропетровським бюро технічної інвентаризації 20.03.1990 року в реєстровій книзі № 530 під реєстровим № 125.

Судом також встановлено, що з метою забезпечення належного виконання зобов`язання за Кредитним договором № 085/С/11-7 від 05.12.2007 року, між Акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 , 05.12.2007 року було укладено Іпотечний договір № 963, який був посвідчений Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Гупало К.В. за реєстровим № 3107, в силу якого іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності нерухоме майно: житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно наявної в матеріалах справи копії заяви, яка посвідчена у нотаріальному порядку, ОСОБА_1 дає згоду на передачу в іпотеку домоволодіння та земельної ділянки площею 0, 0842 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , її чоловіком ОСОБА_3 за ціну 789 062 грн. 50 коп. та умовах на свій розсуд, підтверджує, що вищевказана земельна ділянка та домоволодіння, є їхньою спільною сумісною власністю; стверджує, що сума договору, а також,інші умови договору іпотеки обговорені ними раніше і будуть названі її чоловіком при укладанні договору, договір укладається її чоловіком в інтересах сім`ї, і укладання цього договору відповідає їхньому спільному волевиявленню, що підтверджується заявою від 05.12.2007 року, посвідченою Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Гупало К.В., зареєстрована в реєстрі за № 3106. 

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги позивача не знайшли свого підтвердження та не надано жодних доказів на їх підтвердження.

Колегія суддів погоджується з даним висновком суду першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Згідно з вимогами частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина четверта статті 203 ЦК України).

Відповідно до положень частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

У частині третій статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним.

Отже, можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи контрагента за таким договором.

Подібні за змістом правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження

№ 12-71 гс 20)

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін

(частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що , ОСОБА_1 надала згоду на передачу в іпотеку домоволодіння та земельної ділянки площею 0, 0842 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , її чоловіком ОСОБА_3 за ціну 789 062 грн. 50 коп. та умовах на свій розсуд, підтверджує, що вищевказана земельна ділянка та домоволодіння, є їхньою спільною сумісною власністю; стверджує, що сума договору, а також,інші умови договору іпотеки обговорені ними раніше і будуть названі її чоловіком при укладанні договору, договір укладається її чоловіком в інтересах сім`ї, і укладання цього договору відповідає їхньому спільному волевиявленню, що підтверджується заявою від 05.12.2007 року, посвідченою Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Гупало К.В., зареєстрована в реєстрі за № 3106. , унаслідок чого відсутні правові підстави вважати його недійсним, так як визнання такого правочину недійсним можливо лише у тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що згода ОСОБА_1 на укладення договору іпотеки у кредитному договорі є дійсною та відображає волю останньої, разом з тим позивачкою належними та допустимими доказами не підтверджено недобросовісності дій її чоловіка, чи банку при вчиненні оспорюваного правочину, що відповідно до вимог статей 12, 81 ЦПК України є її процесуальним обов`язком.

Таким чином, місцевий суд дійшов вірного висновку про те, що оскільки позивачка надала згоду на передачу в іпотеку банку майна, що належить їй на праві спільної власності з позичальником з метою забезпечення виконання зобов`язань по кредитному договору, тому відсутні підстави у тому числі для визнання недійсним оспорюваного договору іпотеки.

       Також колегія суддів наголошує на тому, що відсутні підстави вважати, що вищевказану згоду позивачку не надавала, оскільки з наявної копії в матеріалах справи вбачається, що вона була зроблена на бланку №ВКС№252012, будь-яка інформація, щодо підроблення вказаного бланку, викрадення його чи не виготовлення державним підприємством апеляційному суду не надано.

Таким чином, колегія суддів за результатами апеляційного розгляду справи вважає, що висновки суду першої інстанції зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження наданих сторонами доказів, доводів та заперечень сторін, яким судом надана відповідна правова оцінка.

Висновки місцевого суду відповідають обставинам справи, узгоджуються з нормами матеріального та процесуального права, які судом застосовані правильно, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Позивачем належним чином не спростовано наведені у даному рішенні обставини, а тому апеляційний суд вважає, що районний суд дійшов обґрунтованого висновку відмовивши у задоволенні позову.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).,

Колегія суддів перевірила доводи апеляційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин у справі, оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 ,в інтересах якої діє ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 червня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.  

Судді:                                                                                О. В. Халаджи

                                                                               Т.В. Космачевська                                                                        

Ж.І. Максюта

Повний текст судового рішення складено 10 жовтня 2024 року.

Головуючий-суддя                                                                 О. В. Халаджи