ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 жовтня 2024 року                                                                                

м. Чернівці

справа № 369/12887/23

провадження № 22-ц/822/790/24

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Одинака О. О.

суддів: Половінкіної Н. Ю., Лисака І. Н.

секретар Скулеба А. І.

позивач ОСОБА_1

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3

апеляційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , на заочне рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 14 березня 2024 року

головуючий в суді першої інстанції суддя Унгурян С. В.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 28 квітня 2020 року позичив ОСОБА_2 гроші в сумі 540 205 гривень, що на день укладення договору становило еквівалент 20000 доларів США, які відповідач зобов`язався повернути до 28 травня 2020 року.

Договір позики грошових коштів був укладений письмово та нотаріально посвідчений державним нотаріусом двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Зубченко Л. С.

Згода на укладення ОСОБА_2 договору позики грошових коштів була надана його дружиною ОСОБА_3 , яка була присутня на момент укладення договору позики.

В обумовлену дату повернення позики ОСОБА_2 суму позики йому не повернув.

Відповідно до положень статей 625, 1046 ЦК України просив стягнути з відповідачів на його користь заборгованість за договором позики грошових коштів від 28 квітня 2020 року в розмірі 1 819 245 гривень 16 копійок, яка складається з: суми боргу в розмірі 540 205 гривень; інфляційних втрат в розмірі 90 589 гривень 16 копійок (за період з 29 травня 2020 року по 23 лютого 2022 року); 10% від простроченої суми щомісяця в розмірі 1 188 451 гривень (за період з 29 травня 2020 року по 23 лютого 2022 року), а також судові витрати в розмірі 13 420 гривень.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Сокирянського районного суду Чернівецької області від 14 березня 2024 року позов ОСОБА_1  задовольнити частково.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь  ОСОБА_1 борг за договором позики грошових коштів від 28 квітня 2020 року в розмірі 1 756 511 гривень 68 копійок, з яких: основний борг в розмірі 540 205 гривень; інфляційні втрати в розмірі 90 589 гривень 16 копійок; 10% щомісяця від простроченої суми в розмірі 1125717 гривень 52 копійок.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 6478 гривень 62 копійок.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 6478 гривень 62 копійок.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить заочне рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 14 березня 2024 року скасувати та ухвалити нове.

Застосувати спеціальний строк позовної давності на стягнення неустойки (пені) в один рік.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики задовольнити частково.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь  ОСОБА_1 борг за договором позики грошових коштів від 28 квітня 2020 року в розмірі 630 794 гривень 16 копійок, з яких: основний борг в розмірі 540 205 гривень; інфляційні втрати в розмірі 90 589 гривень 16 копійок.

В решті позовних вимог відмовити.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апелянт посилаються на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм процесуального та матеріального права.

ОСОБА_2 в своїй апеляційній скарзі, вказує, що судом першої інстанції, помилково нараховано та стягнуто з нього штрафні санкції у розмірі 10% щомісяця від простроченої суми в розмірі 1 125 717 гривень 52 копійок за період прострочення: з 29 травня 2020 року по 23 лютого 2022 року, адже відсотки значно перевищує розмір заборгованості за договором і законодавством передбачені обмеження. Це обмеження, які стосуються строків стягнення неустойки – позовна давність в один рік та обмеження, що стосуються розміру неустойки.

Вказує, що суд першої інстанції, неправомірно стягнув з відповідача неустойку більше ніж за один рік в розмірі 1 125 717 гривень 52 копійок.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

28 квітня 2020 року між  ОСОБА_1  та ОСОБА_2  укладено договір позики грошових коштів, посвідчений державним нотаріусом Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Зубченко Л.С. та зареєстрований в реєстрі за № 2543 (а.с. 4-5).

Згідно з умовами вказаного договору позикодавець передав у власність позичальника грошові кошти в сумі 540 205 гривень, що на день укладення цього договору становить еквівалент 20 000 доларів США, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів до 28 травня 2020 року (а.с. 4-5).

Відповідно до пункту 4 договору якщо позичальник своєчасно не поверне суму позики, він на письмову вимогу позикодавця зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 10 (десять відсотків) щомісяця від простроченої суми відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до пункту 13 договору згода дружиною позичальника ОСОБА_3 на укладення цього договору отримана у встановленому законом порядку, а саме справжність підпису на заяві, засвідчено Двадцять першою Київською державною нотаріальною конторою 28 квітня 2020 року по реєстру № 2542 (а.с. 4-5).

Зобов`язання щодо повернення грошових коштів, отриманих за цим договором позики, грошових коштів відповідач не виконав.

Згідно розрахунку від 08 серпня 2023 року, наданого позивачем, сума боргу за червень 2020 року по лютий 2022 року становить 540 205 гривень та інфляційне збільшення за період травня 2020 року по лютий 2022 року становить 90 589 гривень 16 копійок. (а.с. 8-9).

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.

Відповідно до частин 1, 2, 5статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України визначено питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду.

Апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає зазначеним вище вимогам закону, з огляду на наступне.

Щодо позовних вимог в частині стягнення боргу за договором позики та інфляційних втрат.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договори та інші правочини (пункт перший частини другої статті 11 ЦК України).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

У статті 509 ЦК України зазначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (частини перша, друга статті 205 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, разом з тим після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

За статтями 525, 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Вирішуючи в касаційному порядку справу про стягнення боргу за договором позики, укладеним одним з подружжя, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712 цс 19) дійшла наступних висновків.

«Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, у тому числі колишнього, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України.

Разом із тим, нормами ЦК України та СК України прямо не врегульовано питання поділу боргового зобов`язання між колишнім подружжям.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Отже, інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. За спільними зобов`язаннями останнє відповідає усім своїм майном.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Отже, правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.

Усуваючи наведений законодавчий недолік, Велика Палата Верховного Суду погодилась з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.

З урахуванням фактичних обставин справи, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є солідарними боржниками позивача за договором позики грошових коштів від 28 квітня 2020року, а тому наявні підстави для солідарного стягнення з них основного боргу в розмірі 540 205 гривень та інфляційних втрат в розмірі 90 589 гривень 16 копійок.

Як вбачається зі змісту апеляційної скарги ОСОБА_2 погоджується із вказаним розміром заборгованості за договором позики від 28 квітня 2020 року, а також нарахуванням інфляційних втрат.

Правильність розрахунку інфляційних втрат за період з 29 травня 2020 року по 23 лютого 2022 року перевірена судом, контррозрахунку відповідних нарахувань під час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанції відповідач не надав.

Щодо позовної вимоги про стягнення процентів за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Як вбачається зі змісту заявлених вимог та встановлених судами обставин, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в договорі позики від 28 квітня 2020 року погодили збільшення відсотків річних з 3% до 120% (10% * 12 місяців) річних, тому позивач здійснив розрахунок його вимог саме виходячи із погодженого сторонами договірних відносин розміру відповідальності (пункт 4 договору).

У постанові Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 грудня 2021 року в справі № 910/14180/18 відступаючи від висновку Верховного Суду щодо застосування статті 536, частини другої та третьої статті 692, частини третьої статті 693 та частини другої статті 625 Цивільного кодексу України стосовно способу обчислення процентів за користування грошовими коштами, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 червня 2020 року у справі № 922/3578/18 дійшов висновку, що будь-яка визначена сторонами у договорі сума оплати за кожен день користування позикою або чужими грошима у процентному відношенні завжди може бути перетворена саме у річні проценти методом математичного розрахунку, оскільки кількість днів у календарному році є сталою, а положення статті 536 Цивільного кодексу України, які є диспозитивними, не можуть обмежувати сторін у способі розрахунку процентів залежно від їх волевиявлення (за один день чи за календарний рік), оскільки будь-який з таких способів розрахунку дозволяє визначити шляхом простої арифметичної дії розмір процентів за один рік, за наявності такої потреби.

З урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку, що сторони у договорі позики погодили саме відповідальність позичальника за прострочення виконання грошового зобов`язання у порядку частини 2 статті 625 ЦК України.

Колегія суддів у цій справі частково погоджується із правильністю здійсненого судом першої інстанції розрахунку відповідальності відповідача за прострочення грошового зобов`язання, з огляду на таке.

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання, тому наслідки порушення грошового зобов`язання не можуть залежати від того, з яких підстав виникло грошове зобов`язання: з позадоговірних чи договірних відносин, або з якого саме договору.

Якщо грошове зобов`язання виникло з договірних відносин, то прострочення його виконання призводить до відповідальності боржника перед кредитором, зокрема - настання обов`язку зі сплати процентів річних у розмірі, встановленому законом або договором, але саме грошове зобов`язання залишається при цьому незмінним. Наприклад, якщо боржник не сплатив гроші за куплене майно, надані послуги в певній сумі, то прострочення грошового зобов`язання не змінює його розміру, яке залишається без змін незалежно від часу прострочення, але в боржника виникає додатковий обов`язок щодо сплати річних процентів, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України.

Так само якщо боржник не сплатив суму боргу за договором позики, то прострочення такого грошового зобов`язання не призводить до подальшої зміни його розміру, але в боржника виникає додатковий обов`язок щодо сплати річних процентів, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України.

Зазначене свідчить, що наслідки порушення грошового зобов`язання є однаковими незалежно від того, з якого договору таке зобов`язання виникло: з договору купівлі-продажу, договору про виконання робіт, кредитного договору, договору позики тощо.

Отже, у разі порушення боржником зобов`язання зі сплати боргу за договором позики настає відповідальність – обов`язок щодо сплати процентів відповідно до статті 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки їх нарахування виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Водночас загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Тобто заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення.

Отже, одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. При цьому компенсаторний характер процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, не свідчить про те, що вони є можливістю правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а такі проценти слід розглядати саме як міру відповідальності, яка регулюється загальними нормами про цивільно-правову відповідальність. Водночас зазначене дає підстави також для висновку про те, що розмір процентів як відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання може бути зменшений судом.

Такі висновки узгоджуються, зокрема, з правовими позиціями, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 та від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.

Колегія суддів вважає що приписи частин другої та третьої статті 6 і статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд і коли вони не вправі цього робити.

Разом з тим у частині третій статті 6 ЦК України зазначено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Тобто частина третя статті 6 ЦК України не допускає встановлення договором умов, які не відповідають закону.

У статті 627 ЦК України зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, ця стаття також не допускає свободу договору в частині порушення, зокрема, вимог ЦК України та інших актів цивільного законодавства. Тому сторони не можуть з посиланням на принцип свободи договору домовитись про те, що їхні відносини будуть регулюватися певною нормою закону за їхнім вибором, а не тією нормою, яка регулює їхні відносини виходячи з правової природи останніх.

Зазначене не означає, що сторони не можуть домовитися про те, що в разі прострочення сплати лізингових платежів боржник буде зобов`язаний сплатити кредитору проценти саме як міру відповідальності, зокрема в тому ж розмірі, в якому він сплачував лізингові платежі, або в іншому розмірі.

Водночас така домовленість, здійснена з посиланням на статтю 625 ЦК України, може бути зменшена судом, зокрема, з огляду на таке.

У цивільних відносинах, які регулює Глава 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, важливо дотримати баланс інтересів позикодавця та позичальника в межах відповідних відносин.

При цьому принципи справедливості, добросовісності та розумності, передбачені положеннями пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, передбачають, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість і добросовісно вести переговори (див. пункт 6.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19).

Отже, сторони повинні сумлінно та добросовісно співпрацювати з метою належного виконання укладеного договору, а кредитор у зобов`язанні має створити умови для виконання боржником свого обов`язку, для чого вчиняє не тільки дії, визначені договором, актами цивільного законодавства, але й ті, які випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту (такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 (пункт 57).

Судом встановлено, що розмір нарахованих відсотків за прострочення виконання зобов`язання на підставі частини 2 статті 625 ЦК країни за період з 29 травня 2020 року по 23 лютого 2022 року перевищує суму основного боргу більш ніж у два рази.

При цьому розмір такої відповідальності значно перевищує розмір заборгованості боржника, що свідчить про неможливість тлумачення нарахованих позивачем процентів як компенсацію майнових втрат на підставі статті 625 ЦК України та, як наслідок, таке нарахування також може свідчити про зловживання з боку позикодавця наданим йому правом та створенням умов для безпідставного збагачення за рахунок саме стягнутих сум відповідальності, що не відповідає загальноприйнятим принципам цивільної практики.

З огляду на зазначене, колегія суддів приходить до висновку про те, що застосування положень статті 551 ЦК України, не призведе до прийняття неправильного рішення по суті, а визначений учасниками спірних правовідносин розмір відповідальності є таким, що може бути зменшений судом з урахуванням положень цивільного законодавства та з метою дотримання його основоположних принципів.

З цих мотивів колегія суддів колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення вимоги пред`явленої до боржника про стягнення процентів за прострочення виконання грошового зобов`язання відповідно до положень статті 625 ЦК України в розмірі 50% річних, оскільки такий розрахунок відповідає принципам справедливості, добросовісності та розумності. При цьому таке зменшення враховує інтереси як позичальника, так і позикодавця, вимогу якого щодо компенсації за порушення умов договору враховано судом.

Розрахунок 50 % річних за період з 29 травня 2020 року по 23 лютого 2022 року виконується за формулою:

Сума санкції = С х 50 х Д / 365 / 100, де С – сума заборгованості, Д – кількість днів прострочення.

Період прострочення грошового зобов`язанняКількість днів у періодіРозрахунок 50 % річнихСума

з 29 травня 2020 року по 23 лютого 2022 року636540 205,00*50*636 / 365 / 100470 644, 36

Загальна сума заборгованості зі сплати процентів за прострочення виконання грошового зобов`язання складає 470 644 гривень 36 копійок.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що пунктом 4 договору передбачена сплата позичальником саме неустойки, оскільки частиною 2 статті 625 ЦК України не передбачено сплату процентів щомісяця, а сторони можуть на власний розсуд визначати лише розмір процентів річних.

Щодо застосування строку позовної давності

За змістом статей 256-257 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

З позовом у цій справі ОСОБА_1 звернувся до суду 10 серпня 2023 року, що підтверджується наявним в матеріалах справи поштовим відправленням (а.с. 9-10).

В договорі від 28 квітня 2020 року сторони погодили строк повернення позики до 28 травня 2020 року.

Отже, перебіг строку позовної давності мав би розпочатися з 29 травня 2020 року.

Проте, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) введено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин; запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, було введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина. Строк карантину неодноразово продовжувався.

Законом України № 530-ІХ від 17 березня 2020 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» введення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, віднесено до форс-мажорних обставин (частина друга статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати»).

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

У пункті 12 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).

Закон № 540-IX набрав чинності 02 квітня 2024 року.

Отже, початок зупинення перебігу строку позовної давності потрібно пов`язувати саме із моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-ІХ, що відповідає правовим висновкам, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 06 вересня 2023 року в справі № 910/18489/20, Верховним Судом у постанові від 27 березня 2024 року в справі № 167/1058/20.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» постановлено:

Відмінити з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (пункт 1 Постанови).

З урахуванням викладеного, звернувшись із позовом у серпні 2023 року позивач не пропустив строк позовної давності в звязку з продовження строку, передбаченого статтею 257 ЦК України, на період з 2 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року згідно із Законом № 540-IX

Щодо розподілу судових витрат

За змістом частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони, пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Водночас, згідно з пунктом 4.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 21 лютого 2013 року4 № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», за яким у разі коли суд на підставі пункту 3 статті 83 ГПК зменшує розмір неустойки (штрафу, пені), витрати позивача, пов`язані зі сплатою судового збору, відшкодовуються за рахунок відповідача у сумі, сплаченій позивачем за позовною вимогою, яка підлягала б задоволенню, якби зазначений розмір судом не було зменшено.

Зазначений підхід застосований Верховним Судом у постановах від 07 серпня 2018 року в справі № 917/2013/17, від 15 жовтня 2020 року в справі № 910/17396/18, від 31 травня 2023 року в справі № 202/3936/16-ц.

Зважаючи на те, що суд апеляційної інстанції в мотивувальній частині цієї постанови прийшов до висновку про часткове задоволення позовної вимоги про стягнення процентів за прострочення виконання грошового зобов`язання та зменшив розмір таких процентів, витрати позивача, пов`язані зі сплатою судового збору, відшкодовуються за рахунок відповідача у сумі, сплаченій позивачем за позовною вимогою, яка підлягала б задоволенню, якби зазначений розмір судом не було зменшено.

Також відповідно до частини 9 статті 141 ЦПК України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Зважаючи на те, що спір у справі виник у звязку допущенням відповідачем заборгованості за договором позики внаслідок порушення ОСОБА_2 умов відповідного договору, колегія суддів приходить до висновку про покладення судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання апеляційної скарги, на відповідача ОСОБА_2 .

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції в частині солідарного стягнення з ОСОБА_2  та ОСОБА_3  на користь  ОСОБА_1  10% щомісяця від простроченої суми позики ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Також слід змінити резолютивну частину рішення суду першої інстанції в частині солідарного стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 10% щомісяця від простроченої суми в розмірі 1 125 717 гривень 52 копійок.

Стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість зі сплати процентів за прострочення виконання грошового зобов`язання у сумі 470 644 гривень 36 копійок.

В решті рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 14 березня 2024 року задовольнити частково.

Змінити мотивувальну частину заочного рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 14 березня 2024 року в частині солідарного стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 10% щомісяця від простроченої суми позики, виклавши її в редакції цієї постанови.

Змінити резолютивну частину заочного рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 14 березня 2024 року в частині солідарного стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 10% щомісяця від простроченої суми позики, виклавши її в наступній редакції.

Стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість зі сплати процентів за прострочення виконання грошового зобов`язання у сумі 470 644 (чотириста сімдесят тисяч шістсот сорок чотири) гривні 36 копійок.

В решті рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 08 жовтня 2024 року.

Головуючий                                Олександр ОДИНАК

Судді        :                                        Наталія ПОЛОВІНКІНА

Ігор ЛИСАК