У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2 березня 2011 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого: Пшонки М.П.,
суддів: Гончара В.П., Журавель В.І.,
Євграфова Є.П., Леванчук А.О.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності , за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 12 жовтня 2010 року,
в с т а н о в и л а:
У жовтні 2009 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зазначеним позовом, в якому просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1, посилаючись те, що 21 жовтня 1998 року ОСОБА_5, брат позивачки, подарував їй спірну квартиру, договір було нотаріально посвідчено, але вона вимушена була виїхати з міста, та зареєструвати угоду в БТІ не встигла. ІНФОРМАЦІЯ_1 року її брат помер, а вона повернулась у місто вже навесні 2009 року. Після повернення вона дізналась, що у квартирі проживають сторонні люди, а згодом дізналась про те, що ця квартира за довіреністю була продана від імені її брата, при його житті.
Рішенням Київського районного суду м. Сімферополя від 16 червня 2010 року в позові відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 12 жовтня 2010 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов задоволено, визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
У касаційній скарзі ОСОБА_4 порушує питання про скасування рішення апеляційного суду, залишення в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що брат позивачки подарував їй спірну квартиру, договір було нотаріально посвідчено, але ОСОБА_3 не зареєструвала належним чином договір дарування у виконкомі місцевої ради відповідно до ч. 2 ст. 227 ЦК України (1963 року). Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка обрала невірний спосіб захисту свого права.
Згідно із Цивільним кодексом особа, яка вважає, що її речові права порушені, має право звернутися до суду як з позовом про визнання відповідної угоди недійсною (ст. ст. 215-235), визнання права власності (ст. 392), так і з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 330, ст. 388).
Позивачка в даному випадку вибрала інший спосіб захисту своїх прав шляхом визнання права власності, проте цей спосіб захисту порушеного права не передбачає застосування особливих правових наслідків, які можливі при віндикаційному позові.
Зокрема, відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний суд послався на те, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема, ЦК 2003 року. Крім того, право власності ОСОБА_3 виникло за нотаріально посвідченою угодою.
З такими висновками суду погодитись не можна, оскільки суд, правильно встановивши обставини справи, дав їм невірну юридичну оцінку.
Відповідно до ч. 1 ст. 128 ЦК УРСР (1963 року), право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.
Відповідно до ч. 3 ст. 244 ЦК УРСР 1963 року, який діяв на час укладення договору дарування, до договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 і цього Кодексу. Згідно ч. 2 ст. 227 ЦК УРСР 1963 року, договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
28 березня 2009 року між ОСОБА_5 в особі його представника за довіреністю ОСОБА_6 і ОСОБА_7 було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, за якою ОСОБА_5 продав, а ОСОБА_7 придбав цю квартиру і зареєстрував своє право власності в СМБРТІ. Після цього ОСОБА_4, на підставі договору купівлі-продажу від 04 квітня 2009 року придбала спірну квартиру у ОСОБА_7 і також зареєструвала своє право власності на неї в СМБРТІ (а.с. 75).
Зазначені угоди в порядку, передбаченому ст. ст. 215-235 ЦК України не оскаржені, віндікаційний позов позивачкою не пред`явлено.
Визнання за позивачкою права власності на спірну квартиру без визнання недійсними договорів купівлі-продажу цієї квартири, призвело до того, що наразі існують два правовстановлюючі документи на одну квартиру і дві особи, які вважають себе власниками цієї квартири, оскільки право ОСОБА_4 на квартиру не оспорене.
Відповідно до ч. 3 ст.10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, подавши докази, відповідно до вимог ст.ст. 57-60 ЦПК України.
При цьому, відповідно до вимог ст. 11 ЦПК України, суд не може вийти за межі позовних вимог, а вимоги про визнання договорів купівлі-продажу недійсними або витребування майна позивачкою не ставляться.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання за позивачкою права власності, а також обґрунтовано послався на те, що позивачкою неправильно обрано спосіб захисту свого права.
Відповідно до ст. 339 ЦПК, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.
Рішення апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 12 жовтня 2010 року скасувати, рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 16 червня 2010 року залишити в силі.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий: Пшонка М.П.
Судді: Гончар В.П.
Євграфова Є.П.
Журавель В.І.
Леванчук А.О.