РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2024 рокуСправа №160/7107/24

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді                                                   Конєвої С.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

16.03.2024р. (згідно штемпеля поштового зв`язку) ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 (яка є правонаступником Військової частини НОМЕР_2 ) та просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування грошового забезпечення позивача з 29.01.2020р. по 19.10.2022р. з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року;

- зобов`язати відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення) за період з 29.01.2020р. по 19.10.2022р. виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1-14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704, та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум.

Ухвалою суду від 10.04.2024р. даний позов  було повернуто позивачеві на підставі ч.2 ст.123, п. 9 ч.4 ст.169 Кодексу адміністративного судочинства України в частині позовних вимог, які стосуються періоду з 19.07.2022р. по 19.10.2022р.,  через  пропущення позивачем строків звернення до суду, встановлених ст.233 КЗпП України (у редакції, чинній з 19.07.2022р.) – (а.с.48-49).

Отже, у даній  справі підлягають вирішенню судом позовні вимоги позивача, які охоплюються періодом з 29.01.2020р. по 18.07.2022р., за яким строк звернення до суду, встановлений ст.233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19.07.2022р.), у цій частині позовних вимог позивачем не пропущений згідно до ухвали суду  про відкриття провадження у цій частині позову від 10.04.2024р. (а.с.50).

Свої позовні вимоги  позивач обґрунтовує тим, що він проходив військову службу з 07.11.2019р. по 19.10.2022р. у Військовій частині НОМЕР_2 , є учасником бойових дій згідно посвідчення серії НОМЕР_3 . Позивач вважає, що, починаючи з 29.01.2020р. з урахуванням висновків постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18 його  посадовий оклад повинен був бути розрахований із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року, шляхом його множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13,14 постанови КМУ №704, а не прожиткового мінімуму станом на 01.01.2018р., що мало місце при нарахуванні та виплаті йому грошового забезпечення у вказаний період, оскільки Законом України «Про Державний бюджет України» на 2018р. розмір такого прожиткового мінімуму  складав – 1762 грн., на 2020р. – 2102 грн., на 2021р. – 2270 грн., на 2022р. – 2393 грн. Позивач зазначив, що засобами поштового зв`язку звертався до відповідача із заявою про нарахування та виплату грошового забезпечення розрахованого у наведений вище спосіб, проте, відповіді від відповідача не отримав. Тому, на переконання позивача, різниця розміру прожиткового мінімуму на зазначені вище періоди впливає на визначення розміру посадового окладу позивача та з моменту набрання вищенаведеним судовим рішенням законної сили, тобто з 29.01.2020р. по день виключення зі списку особового складу військової частини  позивач  вважає, що він має право на отримання грошового забезпечення позивача, обчисленого із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020р., на 01.01.2021р., на 01.01.2022р. та помноженого на відповідний коефіцієнт. Також позовні вимоги обґрунтовані і правовими висновками Верховного Суду, викладеними у його постановах від 11.12.2019р. у справі №240/4946/18, від 18.02.2021р. у справі №200/3775-а, від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а  та інші (а.с.1-9).

Ухвалою суду від 10.04.2024р. було відкрито провадження у даній адміністративній справі, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов`язано, зокрема, відповідача протягом 15 календарних днів з дня отримання цієї ухвали суду надати відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Зазначеною ухвалою суду у порядку ст.80 Кодексу адміністративного судочинства України від відповідача  були витребувані наступні  копії документів, а саме: копії наказів про зарахування та виключення позивача зі списків особового складу ВЧ НОМЕР_2 ; копію довідки про нараховане та отримане грошове забезпечення позивача за спірний період із зазначенням його складових та розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, з якого було нараховане грошове забезпечення (а.с.50).

10.04.2024р. на адресу відповідача – ВЧ НОМЕР_2 , зазначену позивачем у позові ( АДРЕСА_1 ), судом було направлено ухвалу суду від 10.04.2024р. та адміністративний позов з додатками, який було повернуто поштою 15.05.2024р. зі відміткою пошти « повернення за закінченням терміну зберігання» (а.с.56).

Надалі,  з метою з`ясування місця знаходження відповідача – ВЧ НОМЕР_2 та  його актуальних засобів зв`язку, 20.05.2024р. до Генерального штабу Збройних Сил України судом було скеровано відповідний запит (а.с.57-58).

31.05.2024р. засобами поштового зв`язку на адресу суду від Військової частини НОМЕР_1 до суду надійшов лист  від 25.05.2024р. за №692/5856 зі змісту якого було встановлено судом,  що військова частина НОМЕР_2 перебувала у підпорядкуванні військової частини НОМЕР_1 , та  згідно Директиви Головнокомандувача ЗСУ, наказу командувача ДШВ ЗСУ,  згідно акту №692/481 від 28.01.2023р.  військову частину НОМЕР_2 було  розформовано,  правонаступником її прав і обов`язків є Військова частина НОМЕР_1 (а.с.59).

06.06.2024р. від позивача поштою  надійшла заява, у якій позивач надав згоду на заміну відповідача – Військової частини НОМЕР_2 на Військову частину НОМЕР_1 (а.с.62).

У зв`язку із наведеними вище встановленими судом обставинами, ухвалою суду від 10.06.2024р. за згодою позивача було замінено первісного відповідача – Військову частину НОМЕР_2 на Військову частину НОМЕР_1 згідно до вимог ст.48 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.64).

Зазначеною ухвалою суду запропоновано відповідачеві – Військовій частині НОМЕР_1 надати відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, окрім того, і витребувано наступні копії документів, а саме: копії наказів про зарахування та виключення позивача зі списків особового складу ВЧ НОМЕР_2 ; копію довідки про нараховане та отримане грошове забезпечення позивача за спірний період із зазначенням його складових та розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, з якого було нараховане грошове забезпечення в порядку ст.80 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.64).

Наведені ухвала суду разом із адміністративним позовом та доданими до нього документами були отримані відповідачем у його електронному кабінеті у системі «Електронний суд» 10.06.2024р., що підтверджується  довідками про доставку електронних листів, наявних у справі (а.с.67-68).

На виконання вимог вищенаведеної ухвали суду через систему «Електронний суд» 16.06.2024р. відповідачем – Військовою частиною НОМЕР_1 було надано відзив на позов, у якому останній просив у задоволенні позовних вимог позивачеві відмовити посилаючись на те, що позивач не надав доказів належного звернення до відповідача для досудового врегулювання спору, про що зазначено і у постанові Верховного Суду від 20.03.2020р. у справі №1.380.2019.002643, тому вважає, що дану позовну заяву слід повернути позивачеві відповідно до п.4 ч.4 ст.169 Кодексу адміністративного судочинства України; відповідач вважає помилковою позицію позивача щодо незастосування військовою частиною при обчисленні посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, такої розрахункової величини як мінімальна заробітна плата, оскільки зміст приміток до додатків 1 та 14 до постанови КМУ №704 не є нормами права та не узгоджується з п.3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774, який набрав чинності з 01.01.2017р.; оскільки додатки 1 і 14 до Постанови КМУ №704 затверджені 30.08.2017р., а п.4 цієї ж постанови змінено 21.02.2018р. на підставі постанови КМУ №103, то пріоритетним в цьому випадку є положення саме п.4 Постанови КМУ №704. За викладеного, відповідач вважає, що позовні вимоги у наведеній частині є необґрунтованими, а тому у цій частині вимог необхідно відмовити. Окрім того, відповідач вказав і на те, що позивач дійсно проходив військову службу у підпорядкованій їм військовій частині НОМЕР_2 у період з 07.11.2019р. по 19.10.2022р., однак  відповідач позбавлений можливості надати витребувані судом підтверджуючі документи про нарахування та виплату позивачеві додаткової винагороди через передачу їх за актом №92 від 31.01.2023р. до Галузевого державного архіву Міністерства оборони України, тобто відсутність їх у військовій частині (а.с.69-72).

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Згідно довідок управління персоналом від 23.07.2024р. №228 у зв`язку із перебуванням судді Конєвої С.О. у черговій відпустці, ухвалою суду від 07.10.2024р. розгляд даної справи було продовжено на підставі ст.121 Кодексу адміністративного судочинства України до 07.10.2024р. (а.с.75,76).

Враховуючи викладене, рішення у даній справі приймається судом 07.10.2024р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

У відповідності до ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.

Громадянин України ОСОБА_1 з 07.11.2019р. по 19.10.2022р. проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 (правонаступником якої є ВЧ НОМЕР_1 ), є учасником бойових дій, що підтверджується копією паспорта позивача,  копією довідки від 29.06.2022р. №314 та копією посвідчення  серії НОМЕР_3 від 16.12.2020р., наявних у справі (а.с.13-14,17-18).

Зі  змісту копії витягу з наказу від 19.10.2022р. №289 видно, що молодшого сержанта   ОСОБА_1 було виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2  з 19.10.2022р., що підтверджується копією відповідного витягу з наказу, наявною у справі (а.с.19).

Позивач у позові зазначив, що  його грошове забезпечення за період з 29.01.2020р. по 18.07.2022р.  було розраховано з показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2018р. (1762 грн.), тоді як, такий розрахунок повинен був бути проведений відповідачем із величини прожиткового мінімуму на відповідний рік, а саме: на 01.01.2020р.(2102 грн.), на 01.01.2021р. (2270 грн.) та на 01.01.2022р.(2393 грн.) - (а.с.6).

З огляду на викладене, позивач вважає, що він має право на нарахування такого грошового забезпечення  за згаданий вище період із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи за відповідним Законом України про Державний бюджет України станом на 01.01.2020р., на 01.01.2021р. та на 01.01.2022р., у зв`язку із чим просив суд визнати  протиправною бездіяльність відповідача  щодо  не проведення нарахування йому грошового забезпечення  за період з 29.01.2020р. по 18.07.2022р. з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, а також і зобов`язати відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення) за наведений період, виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1-14 до постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для  задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначено Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» 20 грудня 1991 року № 2011-XII (надалі - Закон 2011-XII).

Окрім того, цей Закон встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Згідно частин першої - третьої статті 9 Закону 2011-XII  визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

За приписами частини четвертої статті 9 Закону 2011-XII передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», яка набрала чинності 01 березня 2018 року (надалі - Постанова  КМУ №704).

Зазначеною Постановою КМУ №704  було  збільшено розмір грошового забезпечення військовослужбовців з 01.03.2018р.

Відповідно до пункту 4 Постанови  КМУ №704 розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з Додатками 1, 12, 13, 14.

Приміткою 1 Додатку 1 до Постанови №704 визначено, що посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.

21 лютого 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (надалі – Постанова КМУ № 103), якою внесено зміни до Постанови  КМУ № 704, зокрема, пункт 4 викладено в новій редакції: установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14» (пункт 6 Постанови КМУ № 103).

Постанова  КМУ №103 набула чинності 24 лютого 2018 року.

Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови КМУ №103, яким були внесені зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №704.

З огляду на вказане, слід дійти висновку про необхідність застосування  з 29 січня 2020 року (дати набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18) положень пункту 4 Постанови КМУ №704 в редакції до 24 лютого 2018 року, тобто в редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постановою  КМУ № 103.

Тож, з 01 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови КМУ № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою  КМУ № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.

Через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, зокрема, згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», у осіб з числа військовослужбовців виникло право на  нарахування та виплату грошового забезпечення, яке визначається шляхом застосування пункту 4 Постанови  КМУ № 704 у редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постанови КМУ №103 (тобто, до 24.02.2018р.) із використанням для його визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).

Таким чином з 29.01.2020р., тобто з дня набрання законної сили судовим рішенням у справі №826/6453/18, діяв п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704 у первісній редакції, згідно з якою розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на тарифний коефіцієнт згідно до додатками 1,12,13,14.

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом  у постанові від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 та від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21.

При цьому,  статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2018р. – 1762 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2020р. – 2102 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2021р. – 2270 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2021р. – 2481 грн.

Отже, із аналізу наведених норм слідує, що протягом спірного періоду з 29.01.2020р. по 18.07.2022р.  прожитковий мінімум для працездатних осіб, що встановлений законом на 1 січня календарного року збільшувався.

При цьому,  слід зазначити, що різниця між розміром прожиткового мінімуму на 2018 рік та 2020, 2021, 2022 роки впливає на визначення розміру посадового окладу та з 29.01.2020р., тобто, з моменту набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справ №826/6453/18, наявні правові підстави  для визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року (2020,2021, 2022 роках), на відповідний  тарифний коефіцієнт.

А відповідно, із наведеного слід дійти висновку, що у період з 29.01.2020р. по 18.07.2022р. позивач мав право на отримання грошового забезпечення, обчисленого виходячи з  розміру прожиткового мінімуму  для працездатних осіб станом на 01.01.2020р. (2102грн.), на 01.01.2021р. (2270 грн.) та з 01.01.2022р. (2481 грн.) виходячи з вимог пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України  від 30.08.2017р. №704, у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. та із застосуванням  наведених вище розмірів прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених на 1 січня відповідного календарного року згідно до Законів України «Про Державний бюджет України» на 2020р., 2021р. та 2022р.

При цьому, право позивача на визначення його  посадового окладу шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на відповідний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13,14, а не прожиткового мінімуму станом на 01.01.2018р., передбачено і пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704, яка діяла з 29.01.2020р.

Наведена правова позиція висловлена і у постанові Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а, яка є обов`язковою для врахуванням адміністративним судом  у відповідності до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що у період з 29.01.2020р. по 18.07.2022р. грошове забезпечення позивача мало б обчислюватися відповідачем із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020р. (2102 грн.), станом на 01.01.2021р. (2270 грн.), станом на 01.01.2022р. (2481 грн.).

Так, судом вище було встановлено, що позивач проходив  військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 , правонаступником якої є Військова частина НОМЕР_1 , у період з 07.11.2019р. по 19.10.2022р., що не заперечується учасниками справи.

Разом з тим, доказів застосування відповідачем прожиткового мінімуму станом на 2020, 2021 та 2022 роки при обчисленні відповідачем у спірний період з 29.01.2020р. по 18.07.2022р. грошового забезпечення позивача та інших додаткових виплат згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України №704, яка діяла в редакції з 29.01.2020р., матеріали справи не містять, а відповідачем суду не надано.

За викладених обставин, суд приходить до висновку, що бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування та виплати грошового забезпечення позивачеві з 29.01.2020р. по 18.07.2022р. з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня  відповідного календарного року та шляхом множення їх на тарифний коефіцієнт згідно до додатками 1-14 до постанови КМУ №704, слід визнати  протиправною.

У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд  не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина  2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства  України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, відповідачем у відзиві на позов не наведено жодних обґрунтованих підстав, належних, достатніх та допустимих  доказів також не було надано, які б свідчили про правомірність вищенаведеної бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачеві з 29.01.2020р. по 18.07.2022р. грошового забезпечення позивача з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, виходячи із встановлених вище судом обставин даної справи та аналізу чинного наведеного законодавства.

Не можуть бути покладені в основу даного судового рішення, тому відхиляються судом, аргументи відповідача з приводу того, що позивачем не надавалися докази звернення позивача до відповідача  в порядку досудового врегулювання спору, що, на переконання відповідача, є підставою для  повернення такого позову позивачеві на підставі п.4 ч.4 ст.169 Кодексу адміністративного судочинства України, з огляду на наступне.

По-перше, доводи відповідача щодо невжиття позивачем заходів досудового врегулювання спору у цій справі спростовуються  зверненнями позивача із  відповідними заявами зі спірного питання до відповідача  в порядку досудового врегулювання спору, що  підтверджується копіями заяв позивача від 16.01.2024р., від 22.02.2024р., копіями описів вкладення у цінний лист ф.107 та поштовими квитанціями Укрпошти від 23.01.2024р. накладна №6101100709581, від 03.03.2024р.  накладна №6101100717053, наявних у справі (а.с.20-26).

По-друге, законодавством у сфері проходження військової служби обов`язковість досудового врегулювання спору не передбачена, а відповідно, застосування або не застосування інституту досудового врегулювання спорів є виключним правом особи про що зазначено і у постанові Верховного Суду від 26.03.2020р. у справі №1.380.2019.002643, на яку сам відповідач посилається у своєму відзиві на позов (а.с.70).

При цьому, слід зазначити, що Конституційний Суд України 9 липня 2002 року ухвалив рішення № 15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів), в якому дійшов висновків про те, що обов`язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист.

Можливість використання суб`єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом.

Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту.

Зазначений висновок узгоджується і з правовим висновком Верховного Суду, висловленим у постанові  від 11.04.2023р. у справі №580/4033/22.

З огляду на наведене,  вимоги відповідача щодо повернення позову позивачеві на підставі п.4 ч.4 ст.169 Кодексу адміністративного судочинства України (через недотримання позивачем процедури досудового врегулювання спору) є неспроможними, спростовуються вищенаведеними доводами, тому  і  не заслуговують на увагу.

Судом також критично надається оцінка аргументам відповідача з приводу помилковості позиції позивача щодо незастосування військовою частиною при обчисленні посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, такої розрахункової величини як мінімальна заробітна плата, оскільки зміст приміток до додатків 1 та 14 до постанови КМУ №704 не є нормами права та не узгоджується з п.3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774, з огляду на те, що, у даному випадку, предметом спору є не застосування  відповідачем при обчисленні грошового забезпечення  величини (розміру) прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, а не мінімальної  заробітної плати, тому суд вважає, що у цій частині позову відповідач проявив повне нерозуміння до предмету спору.

Окрім того, посилання відповідача з приводу того, що відповідач позбавлений неможливості виконати вимоги ухвали суду від 10.06.2024р. з приводу надання копій документів про нараховані та виплачені суми грошового забезпечення позивачеві через їх відсутність та передання до Галузевого державного архіву Міністерства оборони України згідно акту №92 від 31.01.2023р., є безпідставними та необґрунтованими, оскільки, по-перше, відповідного акту  до відзиву на позов відповідачем не додано ( у переліку доданих документів він відсутній)-(а.с.71-72); по-друге, відповідачем упродовж з 10.06.2024р. по дату розгляду справи 07.10.2024р. не було вжито жодних заходів щодо витребування таких документів з метою їх надання суду (такі запити до відзиву не додані), тому зазначене свідчить про умисне небажання відповідача надавати такі докази, тоді як саме на відповідача, як на суб`єкта владних повноважень, покладено обов`язок довести правомірність своєї бездіяльності із наданням відповідних належних доказів виходячи з приписів ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, які відповідачем проігноровані.

Тому, у даних правовідносинах правомірність зазначеної вище бездіяльності відповідача  у встановленому законодавством порядку  останнім не доведена.

Відповідно до ст.19 Конституції України  органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження  рішень,  дій  чи  бездіяльності  суб`єктів  владних  повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З  урахуванням вимог ч. 2 ст. 2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо не проведення нарахування та виплати позивачеві грошового забезпечення з 29.01.2020р. по 18.07.2022р. з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, суд приходить до висновку, що відповідач, вчинивши наведену бездіяльність, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Отже, судом встановлено, що своєю бездіяльністю щодо не проведення нарахування та виплати позивачеві грошового забезпечення з 29.01.2020р. по 18.07.2022р. з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року,  відповідач порушив права та інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання такої бездіяльності протиправною, виходячи з повноважень адміністративного суду, встановлених ст.ст. 9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Також підлягають   задоволенню  і похідні позовні вимоги позивача про зобов`язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення) за період з 29.01.2020р. по 18.07.2022р. виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за  військове звання, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1-14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704, та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум, виходячи з того, що судом встановлено протиправність бездіяльності відповідача у наведеній частині позову, а тому  належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача виходячи із повноважень адміністративного суду, визначених ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист  прав  людини і основоположних свобод  передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.

Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України” констатував: “ 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд”, в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства” (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення” спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі – провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.

Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог позивача в частині   зобов`язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення) за період з 29.01.2020р. по 18.07.2022р. виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за  військове звання, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1-14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704, та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум, є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

За викладених обставин, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для задоволення позовних вимог позивача повністю.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд не вбачає підстав для їх розподілу у порядку, встановленому ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували понесення ним будь-яких судових витрат, пов`язаних із розглядом цієї справи з урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судового збору за п.13 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір”.

Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 з 29.01.2020р. по 18.07.2022р. з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) здійснити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , ІНН НОМЕР_5 ) перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення), виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за  військове звання, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1-14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704, за період з 29.01.2020р. по 18.07.2022р.  та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум.

Розподіл судових витрат не здійснюється відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя                                                     С.О. Конєва