Справа № 161/4579/24

Провадження № 2/161/2096/24

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 вересня 2024 року Луцький міськрайонний суд Волинської області

у складі:

головуючого - судді Рудської С.М.

при секретарі - Коржик Н.В.

за участі:

представника позивача - ОСОБА_1

представника відповідачів - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування

В С Т А Н О В И В:

07.03.2024 року позивач ОСОБА_3 звернулася до суду з вищевказаною позовною заявою на обґрунтування якої зазначила, що 04.01.2021 року між нею та відповідачем ОСОБА_4 було укладено договір позики, за умовами якого вона передала останньому в борг 15000 дол. США строком на 1 рік, із датою повернення 04.01.2022 року. Однак, ОСОБА_4 свої зобов`язання за вказаним правочином не виконав, у зв`язку з чим вона змушена була звернутися до суду з позовом про стягнення такого боргу (справа № 161/21832/23). 21.09.2022 року між відповідачами було укладено договір дарування квартири, за умовами якого ОСОБА_4 подарував своєму батьку ОСОБА_5 належну йому квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Вказує, що даний правочин має ознаки фраудаторного, адже ОСОБА_4 маючи невиконане грошове зобов`язання свідомо відчужив належне йому майно на безоплатній основі близькому родичу з метою приховування такого від можливого звернення стягнення в рахунок погашення боргу перед нею. Тобто, даний договір має ознаки фіктивного. Враховуючи наведене, просить суд визнати недійсним договір дарування квартири, укладений 21.09.2022 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Усік А.М. та зареєстрований в реєстрі за № 1451, а також стягнути з відповідачів на свою користь понесені судові витрати у зв`язку з розглядом справи.

16.04.2024 року представником відповідачів було подано до суду відзив на вищевказану позовну заяву. В обґрунтування заперечень щодо позову останній зазначає, що оспорюваний договір був укладений між його довірителями до настання строку повернення боргу, звернення позикодавця із вимого про повернення такого, або ж до суду з позовом про його стягнення. Тобто, жодних підстав вважати про фраудаторність оскаржуваного правочину немає. У свою чергу, причиною відчуження ОСОБА_4 квартири за адресою: АДРЕСА_1 , став його виїзд за кордон, а також її повернення дійсному власнику - ОСОБА_5 , оскільки дане майно було придбано за кошти останнього. Враховуючи наведене, у задоволенні позову просить відмовити (а.с. 27-34).

В судовому засіданні представник позивачки заявлені позовні вимоги підтримав. Суду пояснив, що на даний час сума коштів, яка була отримана ОСОБА_4 за договором позики від 04.01.2021 року його довірительці повернутою не була. Зазначена обставина зумовила звернення ОСОБА_3 в грудні 2023 року до суду із позовом про стягнення заборгованості. Посилаючись на обставини, які викладені у позовній заяві, позов просив задовольнити.

Представник відповідачів, який приймав участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, надав суду пояснення аналогічні викладеним у відзиві на позовну заяву, в задоволенні позову просив відмовити повністю. Додатково суду пояснив, що його довіритель ОСОБА_4 здійснював та продовжує здійснювати погашення боргу. Зазначене свідчить проте, що останній в жодній мірі не має наміру ухиляється від взятих на себе зобов`язань. Також зауважив, що на даний час відсутнє будь-яке рішення про стягнення з ОСОБА_4 боргу.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши письмові докази, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до наступного.

Судом встановлено, що 04.01.2021 року між ОСОБА_3 , як позикодавцем, та ОСОБА_4 , як позичальником, було укладено договір позики, за умовами якого позивачка передала відповідачу в борг кошти в сумі 15000 дол. США строком на 1 рік, зі сплатою відсотків за користування коштами в розмірі 2,4 % на місяць (а.с. 5).

Станом на дату розгляду справи ОСОБА_4 суму грошових коштів у повному обсязі ОСОБА_3 не повернув, у зв`язку з чим остання 13.12.2023 року звернулася до Луцького міськрайонного суду Волинської області з позовом про стягнення заборгованості (справа № 161/21832/23). На даний час рішення чи ухвали суду про закриття провадження, про залишення позову без розгляду у зазначеному провадженні не постановлялися.

Вищевказані обставини сторонами не оспорюються.

21.09.2022 року між ОСОБА_4 , як дарувальником, та ОСОБА_5 , як обдарованим, було укладено договір дарування квартири, який був посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Усік А.М. та зареєстрований в реєстрі № 1451. За умовами правочину, ОСОБА_4 подарував ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_2 (а.с. 23-26).

Заявлені позовні вимоги ОСОБА_3 обґрунтовує тим, що оспорюваний договір дарування квартири від 21.09.2022 року має ознаки фраудаторного правочину, оскільки такий спрямований на приховування майна від можливості звернення на нього стягнення за невиконані боргові зобов`язання.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, які виникли між сторонами, суд приходить до такого.

Згідно ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як ст. 3 ЦК України загалом, так і п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Системний аналіз вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28..04.2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що ч. 3 ст. 13, ч. 3 ст. 16 ЦК України не суперечать ч. 2 ст. 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису ч. 3 ст. 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису ч. 1 ст. 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у ч. 3 ст. 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що ч. 3 ст. 13 та ч. 3 ст. 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст. 228 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24.07.2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) зазначено, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із ч. ч. 2, 3 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07.10.2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно ч. 3 ст. 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

До аналогічного правового висновку прийшов Верховний Суд своїй постанові за наслідками розгляду справи № 606/1636/18.

Тобто, основними ознаками фраудаторного правочину є факт відчуження боржником на підставі безвідплатного договору на користь близького родича майна після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, після чого у нього не залишилося будь-якого іншого майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед своїм кредитором. Одночасно з цим, за діями боржника повинно прослідковуватися реальне ухилення від виконання взятих на себе боргових зобов`язань.

Однак, в ході розгляду справи стороною позивача не було надано жодних доказів, що щодо ОСОБА_4 на дату укладення оспорюваного правочину (21.09.2022 року) ухвалено рішення про стягнення боргу за договором позики від 04.01.2021 року.

Варто зауважити, що позов про стягнення заборгованості був поданий ОСОБА_3 до Луцького міськрайонного суду Волинської області лише 13.12.2023 року, тобто через понад 1 рік після укладення відповідачами договору дарування квартири від 21.09.2022 року.

Крім того, як вбачається із наданих стороною відповідача фотоскрінів листування ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з мобільного месенджера, останній здійснював погашення боргу за договором позики від 04.01.2021 року (а.с. 42-49).

Автентичність фотоскрінів стороною позивача в жодній мірі не оспорювалася та будь-якими доказами не спростована.

Наведена обставина, на переконання суду, спростовує факт реального ухилення ОСОБА_4 від виконання взятих на себе боргових зобов`язань за договором позики від 04.01.2021 року.

Також суд наголошує на тій обставині, що стороною позивача в ході розгляду справи не надано будь-яких доказів й того, що у власності ОСОБА_4 немає іншого майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед ОСОБА_3 .

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що укладений між відповідачами договір дарування квартири від 21.09.2022 року немає ознак фраудаторного правочину, а тому й підстави для визнання його недійсним відсутні.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування в повному обсязі.

У зв`язку з відмовою у позові та враховуючи положення ст. 141 ЦПК України, судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивачку.

Керуючись ст.ст. 10, 12, 13, 77-81, 141, 259, 263-265, 352, 354 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Волинського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а у разі складення рішення відповідно до ч. 6 ст. 259 ЦПК України - з дня складення рішення в повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги на рішення суду всіма учасниками справи. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Позивач: ОСОБА_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 .

Відповідач: ОСОБА_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 .

Відповідач: ОСОБА_5 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 .

Повний текст рішення складений 07 жовтня 2024 року.

Суддя Луцького міськрайонного

суду Волинської області С.М. Рудська