Справа № 2-5440/10
РІШЕННЯ
Іменем України
04.02.2011р. Ленінський районний суд м. Луганська у складі:
головуючого –судді Масенко Д.Є.
при секретарі –Філатовій Н.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ЗАТ «Луганське шляхове ремонтно-будівельне управління № 1»про стягнення заборгованості із заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку, -
встановив:
У грудні 2010р. позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідача ЗАТ «Луганського шляхового ремонтно-будівельного управління № 1», в обґрунтування якого зазначила, що перебувала з відповідачем у трудових відносинах, працюючи на посаді головного бухгалтера та 29.10.2010р. була звільнена на підставі ст. 38 КЗпП України. На день звільнення відповідачем їй була нарахована але не виплачена заробітна плата в сумі 18097,34гр.Крім цього, при звільнені їй не була виплачена компенсація за невикористану відпустку 73 дні, що становить 9444,68гр., її неодноразові звернення щодо виплати належних сум відповідач проігнорував. У зв’язку з тим, що з дня звільнення до моменту звернення до суду минуло 25 днів позивач вважає, що на його користь повинно бути стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку по 195,58гр. за один день в сумі 4889,50гр.
У подальшому представники позивача ОСОБА_2 (а.с.16) та ОСОБА_3 (а.с.30) збільшували розмір позовних вимог та кінцево просили: стягнути з відповідача на користь позивача нараховану але не виплачену заробітну плату в сумі 18097,34гр.; компенсацію за невикористану відпустку в сумі 9444,68гр.; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені 10952,48гр.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_4 позов підтримала, надала відповідні пояснення.
Представник відповідача Бурлаченко О.В., проти позову заперечувала з наступних підстав.
Позивач дійсно перебувала з відповідачем у трудових відносинах та працювала з січня 2010р. по день звільнення 29.10.2010р. на посаді головного бухгалтера. Однак, за час своєї роботи у відповідача, позивач проводила нарахування заробітної плати, у порушення вимог колективного договору на 2008 – 2010 роки, положення про оплату праці та посадової інструкції.
Так, відповідно до положень колективного договору, підвищувати часові тарифні ставки та посадові оклади, з урахування росту мінімальної заробітної плати можливо при наявності у підприємства грошових коштів, що не мало місця, оскільки на 01.01.2010р. збитки ЗАТ «Луганського шляхового ремонтно-будівельного управління № 1»складали 513159,81гр.
Положенням про оплату праці передбачено, що оплата праці робітників встановлюється у відповідності з часовими тарифними ставками та окладами з фонду, який формується від замовника, з урахуванням особистого трудового вкладу, розмір встановлюється рішенням ради правління, однак рада правління будь-яких рішень з цього приводу не приймала, а необхідні кошти у підприємства були відсутні.
Посадовою інструкцією головного бухгалтера передбачено, крім іншого, обов’язок, спільно з директором, забезпечувати схоронність власності витрачанням фонду заробітної плати, встановленням посадових окладів. Зазначені обставини, на думку відповідача призвели до нарахування позивачу заробітної плати в необґрунтованому розмірі, оскільки на день роботи позивача, керівником підприємства Собко В.К., було видано наказ № 3 від 04.01.2010р. про підвищення посадових окладів та тарифних ставок.
10.12.2010р до тимчасового виконання обов’язків голови правління ЗАТ «Луганського шляхового ремонтно-будівельного управління № 1»приступила Константи нова Л.М., якою були виявлені вказані порушення та доведені до відома колективу підприємства, рішенням загальних зборів якого від 14.12.2010р. було ухвалено скасувати наказ № 3 від 04.01.2010р. та перерахунку заробітної плати працівникам з 01.01.2010р. по листопад 2010р. включно.
Після перерахунку розміру нарахованої заробітної плати працівникам, на підставі наказу № 54 від 14.12.2010р. була встановлена заборгованість перед позивачем в сумі 15733гр. по заробітній платі, 7395,44 компенсація за невикористану відпустку.
У зв’язку з тим, що мав місце спір про розмір заробітної плати відповідач вважає, що відсутні підстави для задоволення вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Крім цього, відповідач вважає, що позивач працювала головним бухгалтером та зобов’язана була як керівник бухгалтерії прийняти міри по нарахуванню та виплаті їй заробітної плати з урахуванням того, що на день її звільнення підприємство мало необхідний розмір грошових коштів.
Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного.
Як встановлено в судовому засіданні позивач перебувала з відповідачем у трудових відносинах, працюючи на посаді головного бухгалтера та була звільнена на підставі ст. 38 КЗпП України наказом № 37-к від 29.10.2010р., що підтверджується копією трудової книжки (а.с.6) та копією наказу про звільнення. На день звільнення відповідачем їй не була виплачена заробітна та компенсація за невикористану відпустку, що визнається сторонами.
Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Таким чином, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог позивача щодо стягнення на її користь з відповідача заборгованості із заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку.
Разом з цим суд не може погодитись з розміром сум, які позивач просить стягнути на її користь, оскільки їх розмір (а.с.4) нарахований відповідно до наказу № 3 від 04.01.2010р. (а.с.71), який був скасований наказом № 54 від 14.12.2010р. (а.с.74). З огляду на викладене на користь позивача підлягає стягненню заробітна плата в сумі 15733,21гр. та компенсація за невикористану відпустку 7395,44гр., які розраховані відповідно до наказу № 54 та підтверджуються перерахунком (а.с.87) та довідкою (а.с.90).
Посилання представника позивача на протиправність наказу № 54 від 14.12.2010р., невідповідність вимогам законодавства колективного договору на 2008-2010 роки (а.с.67), судом до уваги не прийнято з тих підстав, що позивач не оскаржував в судовому порядку цих документів і на час розгляду справи вони не скасовані, а вирішення питання про невідповідність законодавству, вказаних документів, виходить за межи позовних вимог та не може бути розглянуто відповідно до положень ст. 11 ЦПК України.
Згідно ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Виходячи з положень зазначеної норми права вбачається, що обов’язок сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку передбачений тільки у разі наявності вини. Відповідні положення містяться й у постанові пленуму ВСУ № 13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», якою передбачено обов’язок роботодавця довести відсутність своєї вини в цьому.
Судом встановлено, що позивачем 15.10.2010р. була подана власноручна заява про звільнення з 28.10.2010р. Однак, протягом 14 робочих днів, позивач, як головний бухгалтер роботодавця (відповідача), відповідно до положень своєї посадової інструкції (а.с.83), не здійснила жодних заходів щодо своєчасного нарахування їй сум належних до виплати як працівнику, який звільнюється, що підтверджується відсутністю відповідного розпорядження про нарахування розрахункових сум та наявністю у відповідача коштів на день звільнення позивача у необхідному розмірі (а.с.76). Зазначені обставини свідчать про відсутність вини відповідача у несвоєчасному розрахунку з позивачем в день його звільнення.
Крім того, в судовому засіданні не знайшли свого підтвердження посилання позивача на її неодноразові звернення до відповідача з вимогою сплатити заборгованість, оскільки представник позивача ОСОБА_4 не повідомила суду жодної дати звернення позивача до відповідача, чи інших обставин, яки б свідчили про намагання позивача отримати належні їй кошти та відмову відповідача у їх виплаті.
Посилання представника позивача на порушення вимоги ст. 117 КЗпП України в тій частині, що відповідач не сплатив суму у не оспорюваному розмірі, також не приймаються до уваги, оскільки відповідач заперечував проти позову в повному обсязі та встановив наявність заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку лише після проведення ним розрахунку відповідно до наказу № 54 від 14.12.2010р. але після проведення цього розрахунку він не мав можливості сплатити не оспорювань суму, оскільки 09.12.2010р. судом, за клопотанням позивача, було забезпечено позов шляхом накладення арешту на грошові кошти відповідача.
До зазначеного висновку суд приходить з урахуванням положень п.20 постанови Пленуму ВСУ № 13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», якою передбачено, що при частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
На підставі викладеного позов не підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст.116,117 КЗпП України, постановою Пленуму ВСУ № 13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», суд -
вирішив:
Позов ОСОБА_1 –задовольнити частково.
Стягнути з ЗАТ «Луганське шляхове ремонтно-будівельне управління № 1»на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати –15733 гривні 21 копійку, компенсацію за невикористану відпустку –7 395 гривень 44 копійки.
В задоволені іншої частини позовних вимог –відмовити за необґрунтованістю.
Рішення в частині стягнення заборгованості із заробітної плати за один місяць допустити до негайного виконання.
Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку на апеляційне оскарження.
Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення.
Головуючий: