УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

        25 лютого 2011 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:

Головуючого, судді Адаменко О.Г.

Суддів Кірюхіної М.А.

Руснак А.П.

при секретарі Урденко Г.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження в місті Сімферополі адміністративну справу за позовом ОСОБА_5 до Управління Пенсійного фонду України в м.Алушта Автономної Республіки про поновлення строку, зобов’язання вчинення дій, пов’язаних з виплатою підвищення пенсії, за апеляційною скаргою  Управління Пенсійного фонду України в м.Алушта Автономної Республіки Крим  на постанову Алуштинського міського суду Автономної Республіки Крим  від  31 березня 2010 року,

ВСТАНОВИЛА:

Постановою   Алуштинського міського суду Автономної Республіки Крим  від  31 березня 2010 року  позов задоволено частково. Зобов’язано  Управління Пенсійного фонду України у м.Алушта АР Крим здійснити донарахування та виплату  пенсію ОСОБА_5 з урахуванням  підвищення на 30% мінімальної пенсії за віком  за період з  лютого 2009 року по   лютий 2010 року. Стягнуто з Управління на користь ОСОБА_5 судовий збір в розмірі 3,40 грн.В інший частині позову відмовлено.

В апеляційній скарзі Управління, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, просить  постанову суду  скасувати  та ухвалити нову постанову про відмову у позові.

Перевіривши законність і обґрунтованість постанови суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених у суді першої інстанції вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є необґрунтованою і не підлягає задоволенню з наступних підстав.

     Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з невиконання Управлінням зобов’язань щодо нарахування та виплати позивачеві підвищення до пенсії в розмірі 30% мінімальної пенсії за віком відповідно до ст. 6  Закону України «Про соціальний захист дітей війни» і необхідності захисту порушеного права позивача  в межах встановленого ст. 99 КАС України строку звернення до суду.

     З такими висновками суду погоджується колегія суддів, оскільки вони відповідають обставинам справи і вимогам закону.

     У відповідності  з Конституцією України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.                

     Основною нормативною базою, що регулює питання соціального захисту дітей війни, є Конституція України, Закон України  «Про соціальний захист дітей війни».  

     Відповідно до ч. 1 ст. 46 Конституції України громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

     Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які набули правового статусу дітей війни, основи їх соціального захисту та гарантії їх соціальної захищеності шляхом надання пільг і державної соціальної підтримки визначені та закріплені в Законі України «Про соціальний захист дітей війни».

     Судом встановлено, що позивач є громадянином України і на неї поширюється дія Закону України «Про соціальний захист дітей війни».

      Статтею 6 Закону України  від 18 листопада 2004 р.  «Про соціальний захист дітей війни»  ( далі Закон  № 2195-ІУ) передбачено, що дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються на 30 % мінімальної пенсії за віком.

     Проте таке підвищення виплачувалось позивачу у розмірі, що не відповідає вимогам цього Закону, чим порушено право позивача.

      Нарахування та виплата у 2009-2010 роках дітям війни підвищення до пенсії або щомісячного грошового довічного утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, повинні здійснюватись відповідно до норм Закону України №2195-ІV (у редакції від 18.11.2004 року чинній у 2009-2010 роках).  

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. В силу вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.  

      Таким чином, суд дійшов обґрунтованого висновку, що позивачу у період  з лютого 2009 року по  лютий 2010 року повинна була нараховуватись підвищена пенсія, яка передбачена для дітей війни відповідно до вимог ст. 6 Закону України №2195-ІV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Крім того, Законом № 2195-ІУ передбачено, що розмір підвищення пенсій має обраховуватися у відсотковому відношенні до мінімального розміру пенсії за віком.     Судовою колегією враховується, що відповідно до статті  17 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»  основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень. До числа основних державних соціальних гарантій включається мінімальний розмір пенсії за віком.  

     При цьому, статтею 19 вказаного Закону передбачено, що  виключно законами України   визначається мінімальний розмір пенсії за віком. Оскільки будь-яким іншим законом, крім Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», мінімальний розмір пенсії не встановлений, судова колегія дійшла висновку про відсутність правових підстав для застосування будь-якої іншої величини, ніж встановлена названим  законом, для розрахунку підвищення пенсії позивачу.

     Доводи відповідача щодо правомірності своїх дій з посиланням на відсутність бюджетних коштів для повної реалізації програми з доплат дітям війни не можуть  бути прийняті до уваги також і судом першої інстанції, оскільки питання фінансування цих видатків не є предметом спору, що розглядається. Безпідставними є також посилання відповідача на можливість нецільового використання коштів ПФУ, оскільки судом не ухвалено рішення про проведення виплат з власних джерел фінансування останнього.

     Статтею 7 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», дійсно передбачено, що фінансове забезпечення державних соціальних гарантій, передбачених цим Законом, здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, однак вказаним Законом не  передбачена можливість ненадання  цих гарантій через відсутність коштів, у тому числі  для забезпечення виплат зазначеного підвищення до пенсії,  а  відсутність коштів  не є підставою для невиконання Пенсійним фондом України своїх зобов’язань, встановлених статтею 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», та не може бути підставою для відмови в задоволенні позову та визнання правомірними дій або бездіяльності відповідача.  

Також колегія суддів зазначає, що ч. 2 ст. 3 Закону України «Про соціальний захист дітей війни»  визначає, що державні соціальні гарантії дітям війни, встановлені цим Законом, не можуть бути обмежені чи скасовані іншими нормативно-правовими актами.

З огляду на зазначене, відповідно до вимог  ст. 200 КАС України, колегія суддів відхиляє апеляційну скаргу і залишає постанову  суду без змін.

Керуючись статтями 99, 100, 197, 198, 200, 205, 206 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИЛА:

     Апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в м.Алушта АРК відхилити.

     Постанову   Алуштинського міського суду Автономної Республіки Крим  від 31 березня 2010 року  залишити без змін.

Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.                                                                                                        

Судді: