АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 лютого 2011 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого - судді Панасенкова В.О.
суддів: Парапана В.Ф.
Драгомерецького М.М.,
при секретарі: Плавич С.В.,
за участю: позивачки ОСОБА_2, її представника ОСОБА_3,
відповідача ОСОБА_4 та його представника ОСОБА_5,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2010 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, третя особа, Відділ опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, про поновлення строку звернення до суду з вимогою про захист права, визнання договору дарування Ѕ частки квартири недійсним, визнання права власності на частку квартири та усунення перешкод у користуванні квартирою,
в с т а н о в и л а:
05 березня 2009 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа, Відділ опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, про розірвання договору дарування Ѕ частки квартири АДРЕСА_1, під час розгляду справи, у вересні 2009 року, вона остаточно уточнила предмет та підстави позову, та звернулася до суду з вказаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що їй та онуку, відповідачу ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності належала квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 10 січня 1994 року. 08 липня 1998 року вона подарувала Ѕ частку квартири онуку, відповідачу ОСОБА_4, який знаходився під її опікою. Вона продовжує проживати у квартирі, сплачує за житлово-комунальні послуги і вважає, що вчинила договір дарування частки квартири без наміру створення правових наслідків. Тому, на її думку, договір є фіктивним, що є підставою для визнання його недійсним. Вона є інвалідом 1 групи, потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги і їй необхідно поселити в квартири особу, яка буде доглядати за нею і надавати допомогу.
Посилаючись на ці обставини, та на ст. ст. 58, 60, 243 ЦК УРСР (1963р.), позивачка ОСОБА_2 просила суд позов задовольнити (а.с. 60-61).
Відповідач ОСОБА_4 проти позову заперечував і в своїх поясненнях зазначав, що договір дарування частки квартири був укладений з дотриманням вимог діючого на той час законодавства, домовленості обох сторін про укладання угоди лише про людське око не існувало, він прийняв дар, зареєстрований у квартирі, сплачує за житлово-комунальні послуги і користується квартирою. Тому законних підстав для визнання договору дарування Ѕ частки квартири недійсним немає. Крім того, він вважає, що позивачка ОСОБА_2 пропустила строк позовної давності для звернення до суду з позовом про визнання договору дарування квартири недійсним без поважних причин, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
Представник третьої особи, Відділу опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, позов не визнала.
Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову, мотивуючи тим, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим і незаконним.
В запереченні на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_4 просить скаргу позивачки відхилити у зв’язку з безпідставністю її доводів.
Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги позивачки ОСОБА_2, пояснення на апеляцію позивачки ОСОБА_2, її представника ОСОБА_3, відповідача ОСОБА_4 та його представника ОСОБА_5, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивачки задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.
Відповідно до ст. 243 ЦК УРСР (1963р.), який був чинний на час виникнення спірних правовідносин, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність.
Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
З матеріалів справи вбачається, що рішенням виконкому Київської районної ради народних депутатів м. Одеси № 269 від 25 квітня 1990 року позивачка ОСОБА_2 була призначена опікуном неповнолітнього онука ОСОБА_4, відповідача у справі.
Вони постійно проживали у спірній квартирі АДРЕСА_1 і 10 січня 1994 року приватизували її у встановленому законом порядку, отримавши свідоцтво про право власності на житло у рівних частках.
08 липня 1998 року позивачка ОСОБА_2 подарувала відповідачу ОСОБА_6 належну їй частку вказаної квартиру, договір посвідчений нотаріально, в інтересах неповнолітнього відповідача діяла представник Відділу опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради – Борозняк О.Ф., право власності зареєстровано у Одеському МБТІ та РОН 05 серпня 1998 року (а.с. 135).
Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.
Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Тому суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин ч. 1 ст. 58 ЦК УРСР 1963р), який був чинний в момент укладання угоди.
Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦК УРСР (1963р.) недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).
Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28 квітня 1978 року, викладеними у п. 13 постанови № 3, мнима угода, тобто угода, укладена про людське око, без наміру створити юридичні наслідки, є в силу ч. 1 ст. 58 ЦК недійсною, незалежно від мети її укладення.
Оскільки сторони ніяких дій по здійсненню мнимої угоди не вчиняли, суд у таких випадках постановляє рішення тільки про визнання угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків.
Суд першої інстанції встановив, що після укладення договору сторони продовжили проживати у спірній квартирі, утримували її за власні кошти, але з 2004 року позивачка постійно звертається до суду з позовами про розірвання або визнання недійсним договору дарування частки квартири з різних правових підстав і більше року перешкоджає онуку користуватися квартирою, що підтверджується матеріалами справи.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що не встановлено підстав, що оспорюваний договір дарування Ѕ частки квартири укладений без наміру створити юридичні наслідки. Тому законних підстав для визнання договору дарування недійсним немає.
Таким чином, права позивачки ОСОБА_2 не були порушені при укладенні договору дарування і не підлягають судовому захисту.
Згідно статей 71, 76 ЦК УРСР 1963 року, положення яких підлягає застосуванню з огляду на пункт 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
За статтею 80 цього Кодексу закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.
Суд першої інстанції правильно виходив, що законних підстав для поновлення позивачці строку звернення до суду з вимогою про визнання договору дарування Ѕ частки квартири недійсним немає.
Посилання позивачки ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції безпідставно не врахував, що вона є інвалідом 1 групи, потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги і їй необхідно поселити в квартири особу, яка буде доглядати за нею і надавати допомогу, не приймаються до уваги, оскільки самі по собі вказані обставини не можуть служити підставою для визнання угоди недійсною.
Не приймаються до уваги і твердження позивачки ОСОБА_2 про те, що суд першої інстанції не врахував, що вона уклала договір дарування частки квартири без наміру створити юридичні наслідки з метою уникнення конфліктів зі своїм сином, оскільки вони також не можуть служити підставою для задоволення позову.
В судовому засіданні не встановлено домовленості сторін оспорюваної угоди про укладання мнимої угоди, тобто факту наявності волі обох сторін на укладення саме такої угоди немає.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції перевірив в судовому засіданні усі надані сторонами докази з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості і у відповідності до положень ст. 212 ЦПК України дав їм правильну оцінку.
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Отже, рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим ї законних підстав для його скасування з ухваленням нового рішення про задоволення позову немає.
Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 1 п. 1, 308, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,
у х в а л и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2010 року залишити без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з моменту набрання законної сили ухвалою.
Судді апеляційного суду Одеської області: В.О. Панасенков
В.Ф. Парапан
М.М. Драгомерецький