КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 372/2425/18 Головуючий 1 інстанція -Тихановський О.Б.

Провадження № 22-ц/824/2062/2022 Доповідач 2 інстанція - Суханова С.М.

ПОСТАНОВА

Іменем України

26 січня 2022року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

Головуючого судді Суханової Є.М.,

суддів: Сушко Л.П., Олійника В.І.,

за участю секретаря Карпенка В.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 24 березня 2021 року по справі за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до ОСОБА_2 про повернення земельних ділянок, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,-

ВСТАНОВИЛА:

Прокурор в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації звернувся до Обухівського районного суду Київської області з даною позовною заявою, обґрунтовуючи яку зазначив, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 10.08.2016 року, яке набрало законної сили, було задоволено позов прокурора та визнано недійсним розпорядження Обухівської РДА від 07.04.2008 року про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та визнано недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку ОСОБА_4 площею 0, 12 га, та витребувано на користь держави. Під час виконання вказаного судового рішення стало відомо, що зазначена земельна ділянка була поділена на дві земельні ділянки, видано нові державні акти, а земельні ділянки на підставі договору купівлі-продажу були відчуженні на користь ОСОБА_3 , яка в подальшому на підставі договору дарування відчужилаїх на користь ОСОБА_2 . В зв`язку з тим, що вказані земельні ділянки розташовані в прибережній захисній смузі, є землями водного фонду, рішення про їх передачу у приватну власність скасоване, прокурор з урахування уточнених позовних вимог просить повернути їх у державну власність.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 24.03.2021 року позов першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до ОСОБА_2 про повернення земельних ділянок, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - задоволено.

Усуненоперешкоди у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельними ділянками водного фонду площею 0,06 га. з кадастровим номером 3223151000:06:014:0088 та площею 0,06 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0089, шляхом їх повернення на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ), які розташовані в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району Київської області.

Стягнутоз ОСОБА_2 на користь Київської обласної прокуратури судові витрати по сплаті судового збору за подачу позову у розмірі 1762 грн.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_2 звернулась з апеляційною скаргою, вважає оскаржуване рішення незаконним, необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню повністю із ухваленням нового рішення, яким у задоволенні позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до ОСОБА_2 належить відмовити повністю. Договори дарування від 12.12.2014 року, на підставі яких, ОСОБА_2 , набула права власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3223151000:06:014:0088 і 3223151000:06:014:0089, які розташовані в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району, ніколи не розривались, не припинялись в інший спосіб, ніколи не визнавались недійсними та/або неукладеними, сторони не відмовлялись від названих договорів тощо. Ніякими рішеннями суду, які набули законної сили, ОСОБА_2 не була позбавлена права власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3223151000:06:014:0088 і 3223151000:06:014:0089, які розташовані в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району. Окрім того, суд першої інстанції при розгляді справи і при прийнятті Оскаржуваного рішення, помилково, встановив таку обставину, як належність земельних ділянок з кадастровими номерами 3223151000:06:014:0088 і 3223151000:06:014:0089, які розташовані в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району, до земель водного фонду. Проте, названі земельні ділянки не відносяться до земель водного фонду.

Суд першої інстанції не взяв до уваги, що річка Стугна є окремим водним об`єктом, а не затокою Канівського водосховища на річці Дніпро. Річка Стугна є малою річкою, навколо якої встановлюється прибережна захисна смуга шириною у 25 метра. Належні, ОСОБА_2 на праві власності земельні ділянки з кадастровими номерами 3223151000:06:014:0088, 3223151000:06:014:0089 розташовані поза межами прибережної захисної смуги річки Стугни не співпадають із межами земель водного фонду, визначених положеннями Водного кодексу України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає з наступних підстав.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, вважав, що при вибутті із власності держави земель водного фонду, було порушено законодавство, отже спірні земельні ділянки вибули поза волею власника, а тому вони мають бути витребувані у добросовісного набувача.

Колегія суддів з такими висновками не погоджується, оскільки ті обставини справи, які суд вважав встановленими були недоведені належними та допустимими доказами. Суд порушив норми матеріального та процесуального права.

Так, відповідно до ст. 3 Водного кодексу України усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд, до якого, серед іншого, належать поверхневі води: водотоки (річки, струмки).

Згідно ст. 186 Земельного кодексу України проекти відведення земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності затверджуються органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які надають і вилучають земельні ділянки.

Згідно ч. 3 ст. 122 Земельного кодексу України районні державні адміністрації на їх території надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті.

Відповідно до ч. 5 ст. 149 Земельного кодексу України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті.

Згідно ч. 4 ст. 122 Земельного кодексу України обласні державні адміністрації надають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

Відповідно до ч. 6 ст. 149 Земельного кодексу України обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що перший заступник прокурора Київської області звернувся до Обухівського районного суду Уиївської області з позовом в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Обухівської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , та інших про визнання недійсними розпоряджень, визнання недійсними розпорядження, державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 10.08.2016 рокуу справі № 372/1335/16-ц повністю задоволено позов першого заступника прокурора Київської області.

Визнано недійсним розпорядження Обухівської РДА від 07.04.2008 року за № 506 «Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 56-ом громадянам для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Української міської ради» в частині передачі у власність земельних ділянок ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , та іншим. ОСОБА_7 в свою чергу належну на на підставі розпорядження Обухівської РДА від 07.04.2008 року за № 506 відчужила на підсаві договору купівлі-продажу на користь ОСОБА_3 , яка в свою чергу на підставі договору дарування подарувала земельну ділянку ОСОБА_2 .

Визнано недійсним державний акт серії ЯЛ № 065571 від 05.11.2010 року на право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 0,12 га для індивідуального садівництва із кадастровим номером 3223151000:06:014:0044, яка розташована в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району.

Витребувано на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0044, загальною вартістю 1 233,65 грн., яка розташована в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району.

Зазначене рішення Обухівського районного суду Київської області від 10.08.2016 року набрало законної сили, але не стосується предмету данного спору та сторін у справі.

Цільове призначення земель водного фонду у межах спірних ділянок не змінилось, оскільки згідно положень ч. 2 ст. 20 Земельного кодексу України така зміна проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, до компетенції яких відноситься прийняття рішень про передачу цих земель у власність або користування.

Задовольняючи позовні вимоги позивача, Обухівський районний суду Київської області виходив з того, що передані громадянам - відповідачам по справі земельні ділянки відносяться до земель водного фонду та прибережних захисних смуг, а не до земель призначених для індивідуального садівництва.

Згідно зі статтями 19, 20 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 Водного кодексу України (далі - ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водоймів уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Прибережна захисна смуга - частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій установлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434 (далі - Порядок), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час установлення водоохоронної зони.

Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Суд першої інстанції при розгляді справи і при прийнятті оскаржуваного рішенні помилково встановив таку обставину, як належність земельних ділянок з кадастровиу номерами 3223151000:06:014:0088 і 3223151000:06:014:0089, які розташовані адміністративних межах Української міської ради Обухівського району, до земель водного фонду. Проте, названі земельні ділянки не відносяться до земель водного фонду.

Суд першої інстанції, попри те, що вірно констатував: «Як вбачається, відповідач ОСОБА_2 не брала участь у розгляді цивільної справи № 372/1335/16-ц», неправильно визначив встановлені в цій справі факти як такі, що не потребують доказування, а обставини як такі, що не потребують обґрунтування і доведення. Суд, помилково визначив преюдиційним рішення в справі № 372/1335/16-ц, тому не перевірив встановлені цим рішенням факти і обставини, що призвело до помилкового висновку, яким земельні ділянки кадастровими номерами 3223151000:06:014:0088 і 3223151000:06:014:0089 розглянуто як такі, що належать до земель водного фонду. Проте, названі земельні ділянки з кадастровими номерами 3223151000:06:014:0088 і 3223151000:06:014:0089 не належать до земель водного фонду, оскільки знаходяться поза межами 25-и метрової захисної смуги малої річки Стугна.

Судом не взято до уваги, що річка Стугна є окремим водним об`єктом, а не затокою Канівського водосховища на річці Дніпро. Річка Стугна є малою річкою, навколо якї встановлюється прибережна захисна смуга шириною у 25 м. Належні ОСОБА_2 на праві власності земельні ділянки з кадастровими номерами 3223151000:06:014:0088 3223151000:06:014:0089 розташовані поза межами прибережної захисної смуги річки Стугна і не співпадають із межами земель водного фонду, визначених положеннями Водного кодексу України.

Відтак, оскаржуване рішення прийняте за недоведеності обставин, що мають значеннядля справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; за невідповідності висновків викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; та з неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права, що призве до неправильного вирішення справи.

Як вже зазначалось вище, земельні ділянки з кадастровими номерами 3223151000:06:014:0088 і 3223151000:06:014:0089 є власністю ОСОБА_2 . У встановленій законом спосіб, ані з власної волі, ані без власного волевиявлення, ОСОБА_2 правовласності на ці земельні ділянки не втратила. Тому особливої уваги потребує питання продотримання судом першої інстанції принципів правомірного втручання у право мирного володіння цими земельними ділянками.

Відповідно нормі частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод1950 р. (надалі - Конвенція) встановлює, що кожна фізична або юридична особа має тгаво мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше їх в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль й користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податківчи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об`єктів (абзац перший пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина перша статті 87 ВК України).

Отже, таке використання земельних ділянок водного фонду, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.

З огляду на це, закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком визначених цілей.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України). Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).

У спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц).

Так, як за обставинам даної справи витребовувані прокурором земельні ділянки з кадастровими номерами 3223151000:06:014:008 3223151000:06:014:0089 не знаходяться в прибережній смузі малої річки Стугна, а тому не є землями водного фонду, відповідно витребування таких ділянок від відповідачки ОСОБА_2 буде порушенням її права власності та Порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ.

З урахуванням того, що ОСОБА_2 отримав земельні ділянкита правомірно сподівалась на мирне володіння своїм майном, оцінюючи наслідки втручання у право на мирне володіння майном, апеляційний суддійшов висновку, що з метою дотримання справедливого балансу інтересів сторін у цій справі відсутня легітимна мета втручання у право власності на землю ОСОБА_2 , яка, отримавши в дар земельні ділянки від ОСОБА_3 , правомірно сподівалась на мирне володіння майном. Крім того, ОСОБА_2 при купівлі земельної ділянки не повиннна булапроявляти розумну обачність та перевіряти весь ланцюжок власників цієї земельної ділянки та законність отримання її попередніми власниками.

Разом із тим, у пункті 71 рішення у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Ураховуючи викладене колегія суддів доходить висновку про те, що у даному випадку звернення прокурора з вказаним позовом є прямим порушенням прав ОСОБА_2 на мирне володіння майном та невиправданим втручанням держави в право власності.

Відповідно до положень статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин справи, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегією суддів встановлено, що суд першої інстанції не вірно застосував норми права, не повно встановив обставини справи, висновки суду не відповідають встановленим обставинам, а ті обставини, які суд вважав доведеними спростовуються наявними в справі доказами, а тому рішення районного суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -

постановив :

Апепеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнти.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 24 березня 2021 року скасувати та ухвалити нове наступного змісту.

У задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обасної державної адміністрації до ОСОБА_2 про поверненя земльних ділянок, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови виготовлений 02 лютого 2022 року.

Головуючий: Є.М. Суханова

Судді В.І.Олійник

Л.П.Сушко