ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 березня 2011 р. Справа № 2а-14151/10/0470
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Бондар М.В.,
суддів Жукової Є.О.,
Ількова В.В.,
при секретарі судового засідання Кайстро О.М.,
за участю:
позивача ОСОБА_2,
представника відповідача Нішти О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровську адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов’язання вчинити певні дії, -
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_2 (далі – ОСОБА_2, позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Головного управління внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України (далі – ГУ внутрішніх військ МВС України, відповідач), в якому просить:
- визнати протиправним і скасування рішення Комісії Головного управління внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визначення учасників бойових дій від 16.08.2010 року про відмову у визнанні учасником бойових дій;;
- зобов’язати Головне управління внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України вчинити дії щодо розгляду питання про визнання ОСОБА_2 учасником бойових дій, та видачі посвідчення встановленого зразка.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 16.08.2010 року Комісія ГУ внутрішніх військ МВС України з питань розгляду матеріалів про визначення учасниками бойових дій з урахування документів, які свідчили про виконання позивачем службових завдань, пов'язаних з охороною громадського порядку при надзвичайних обставинах на території Азербайджанської, Вірменської, Грузинської, Узбецької РСР колишнього СРСР, пославшись на постанову Кабінету Міністрів України „Про організаційні заходи щодо застосування Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 08.02.1994 р. №63 (далі – Постанова №63), дійшла висновку про відмову позивачу у визнанні його учасником бойових дій. Однак, зазначене рішення було прийнято неправомірно, адже позивачем були надані всі необхідні документи для встановлення факту його участі у бойових діях, тому таке рішення підлягає скасуванню.
У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити повністю. Зазначив, що Комісія ГУ внутрішніх військ МВС України з питань розгляду матеріалів про визначення учасниками бойових дій при прийнятті рішення не розглянула обставини справи, викладені доводи та судову практику.
Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечував, просив у задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування своїх заперечень зазначив, що розглядаючи заяву ОСОБА_2 про визнання його учасником бойових дій та видачу йому посвідчення встановленого зразка та відмовляючи йому в цьому Комісія ГУ внутрішніх військ МВС України з питань розгляду матеріалів про визначення учасниками бойових дій діяла лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України, законами України та постановами Кабінету Міністрів України, адже ОСОБА_2 з 10 квітня 1989 року по 20 квітня 1989 року, з 05 червня 1989 року по 30 серпня 1989 року, з 06 червня 1990 року по 19 липня 1990 року направлявся у службові відрядження для виконання завдань з охорони громадського порядку на території республік Закавказзя та Середньої Азії в межах однієї держави – колишнього СРСР. До іншої держави у закордонне відрядження ОСОБА_2 не направлявся.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача та представника відповідача, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, з наступних підстав.
Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що 01.06.2010 року ОСОБА_2 звернувся до ГУ внутрішніх військ МВС України із заявою про визнання ОСОБА_2 учасником бойових дій та видачі посвідчення встановленого зразка. До заяви була додана Архівна довідка Центрального архіву внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації від 10.02.2003 року №4 А/с-321, згідно якої за архівними документами Орджонікідзевського вищого військового училища ім.. С.М.Кірова встановлено, що ОСОБА_2 проходив військову службу (навчався) в якості курсанта 2 роти у період 1987-1991 років. За час навчання залучався до службових відряджень: до м. Сумгаіт (з 08.02.1988 року по 11.03.1988 року), до м. Єреван (з 16.03.1988 року по 30.03.1988 року), до м. Сумгаіт (з 02.04.1988 року по 03.06.1988 року), до м. Єреван (з 11.06.1988 року по 13.09.1988 року), до м. Баку (з 13.10.1988 року по 18.02.1989 року), до м. Тбілісі (з 23.03.1989 року по 29.04.1989 року), до м. Ферган, Самарканд, Іштихан, Гудаут, Сухумі, Коканд (з 06.05.1989 року по 23.11.1989 року), до м. Баку (з 10.01.1990 року по 25.03.1990 року), до м. Степанакерт (з 11.05.1990 року по 23.07.1990 року), до м. Грозний (з 17.09.1990 року по 15.12.1990 року), до м. Цхинвалі (з 20.12.1990 року по 18.01.1991 року), до м. Грозний (з 01.02.1991 року по 25.04.1991 року), до м. Назрань (з 28.04.1991 року по 15.05.1991 року).
У службових відрядженнях особовий склад училища виконував завдання по підтриманню особового становища, забезпечення комендантського часу.
В судовому засіданні позивача пояснив, що основною метою перебування у відрядження х була охорони громадського порядку.
Відповідно до Витягу із Протоколу №5 засідання Комісії ГУ внутрішніх військ МВС України з питань розгляду матеріалів про визначення учасниками бойових дій від 16.08.2010 року, майору ОСОБА_2 – старшому помічнику начальника штабу управління Центрального територіального командування, які виконували службові обов’язки, пов`язанні з охороною громадського порядку при надзвичайних обставинах на території республік Закавказзя колишнього СРСР, було відмовлено у визначенні учасником бойових дій.
В обґрунтування рішення про відмову у визначенні учасником бойових дій зазначено, що у п. 2 ст. 6 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22 жовтня 1993 року №3551-ХІІ (далі – Закон №3551) зазначений перелік держав, періоди бойових дій та категорії працівників, які визнаються учасниками бойових дій, однак позивач не підпадає під дану категорію, адже у зазначеному переліку не містяться території держав та періоди, які зазначені в документах військовослужбовця.
Пунктом 2 ст. 6 Закону №3551 передбачено, що учасниками бойових дій на території інших країн визнаються військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів), перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.
Постанова №63 містить перелік держав і періодів бойових дій на їх території та перелік осіб, на яких поширюється дана постанова.
Зі змісту примітки 6 до Переліку Постанови №63 стосовно можливості визнання осіб учасниками бойових дій, якщо такі мали місце в інших країнах після грудня 1979 року, та не названі у Переліку, вбачається, що її положення поширюються лише на військових фахівців, які направлялися Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР у країни, на території яких велися бойові дії і пільги яким надавалися на підставі довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил СРСР про їх особисту участь у бойових діях, тобто дія цієї постанови на позивача не розповсюджується.
Позивач зазначає, що у період відокремлення колишніх союзних республік СРСР та створення на їх території незалежних держав у період з 1988 року по 1991 рік в СРСР, зокрема в республіках Закавказзя та Середньої Азії, виникли непоодинокі конфлікти, які супроводжувались збройними сутичками, що є загальновідомим фактом. Військові резерви сформовані з військових частин та підрозділів внутрішніх військ СРСР, навчальних закладів МО, МВС, КДБ СРСР в даних регіонах виконували бойові завдання, метою яких був захист мирного населення та приборкання конфліктуючих сторін. Позивач та інші курсанти військового училища були відряджені для виконання служби з охорони громадського порядку в умовах надзвичайного стану, контролю за дотриманням населенням умов введеного комендантського часу, припинення збройних сутичок між населенням. У містах Єреван, Сумгаїт, Баку, Тбілісі, Фергана, Самарканд, Гудауту, Степанакерт, Коканд та прилягаючих до них територій в бойовій обстановці військовослужбовцям внутрішніх військ постійно ставились завдання по охороні та супроводженні громадян, охороні залишеного ними житла та майна. На час існування Союзу РСР та партійної ідеології, яка панувала в той період, не визнавалось, що в союзних республіках могли вестися бойові дії, і реальна інформація про їх трагічні наслідки замовчувалась.
Судом встановлено, що території та періоди бойових дій, на які посилається позивач не віднесені до вищезазначеного переліку Постанови №63, тому положення Закону № 3551 до позивача не можуть бути застосовані.
Крім того, надана позивачем архівна довідка не містить відомості про участь позивача у бойових діях чи забезпечення бойової діяльності військ. Позивач направлявся у службові відрядження для виконання завдань по охороні громадського порядку.
Згідно ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ч.1 ст. 9 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до положень ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Враховуючи, що відповідно до п.2 ст.6 Закону №3551, позивача неможна віднести до категорій учасників бойових дій, оскільки юридичних фактів особистої участі позивача у бойових діях, з якими у даному випадку пов’язується право ОСОБА_2 на визнання його учасником бойових дій, судом не встановлено.
З урахуванням наведеного суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Керуючись статтями 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Головного управління внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов’язання вчинити певні дії – відмовити повністю.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд в порядку та строки, визначені ст. 186 КАС України та набирає законної сили відповідно до ст. 254 КАС України.
Постанова в повному обсязі виготовлена 09 березня 2011 року.
Суддя
Судді
М.В. Бондар
Є.О. Жукова
В.В. Ільков