АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 лютого 2011 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого – судді – Варикаші О.Д.
суддів - Ступакова О.А.
- Станкевича В.А.
при секретарі - Сутула Я.Б.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за апеляційною скаргою першого заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Виконавчого комітету Одеської міської ради на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26.01.2007 року по справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, третя особа КП „ОМБТІ та РОН” про визнання права власності та зобов’язання зареєструвати,-
встановила:
Позивачки звернулися з вказаним позовом до суду, в якому просили визнати за ними в рівних частках право власності на реконструйовану квартиру АДРЕСА_1, зобов’язати КП „ОМБТІ та РОН” зареєструвати за ними в рівних частках зазначену квартиру (а. с. 4).
Свої позовні вимоги позивачки обґрунтовували тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 28.03.2006 року, ОСОБА_2 належить квартира АДРЕСА_1. Відповідно до договору дарування від 01.04.2006 року ОСОБА_3 належить 1/2 частина вказаної квартири. У вересні 2006 року ними було проведено реконструкцію зазначеної квартири, до квартири була прибудована прибудова. В результаті реконструкції загальна площа квартири збільшилася з 14,9 кв. м. до 69,5 кв. м. Виконана прибудова не погіршила технічний стан будинку та його експлуатаційні якості. Згідно висновків техзаключення виконане будівництво відповідає БНіП 2.08.01-98 „Житлові будинки” та БНіП 2.01.02-85 „Протипожежні норми”. Мешканці квартир №№НОМЕР_2, НОМЕР_3будинку АДРЕСА_1 не заперечують проти реконструкції вказаної квартири, пов’язаної із прибудовою та облаштуванням підвального приміщення, не заперечують проти визнання права власності на прибудоване приміщення і підвал.
В судовому засіданні в суді першої інстанції, як зазначено в рішенні суду, позивачки позов підтримали, представник відповідача позов не визнав, представник третьої особи не був присутній в судовому засіданні.
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26.01.2007 року визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право власності на реконструйовану квартиру АДРЕСА_1, яка складається з: житлової кімнати – 10,2 кв. м., житлової кімнати – 11,5 кв. м., кухні – 9,8 кв. м., санвузла – 4,2 кв. м., коридорів – 1,8 і 5,9 кв. м., підвалу – 26,1 кв. м., житловою площею – 21,7 кв. м. підсобною площею – 47,8 кв. м., загальною площею – 69,5 кв. м., в рівних частках; зобов’язано КП „ОМБТІ та РОН” зареєструвати рішення.
Не погодившись з рішенням суду, перший заступник прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Виконавчого комітету Одеської міської ради подав апеляційну скаргу на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26.01.2007 року, в якій просить рішення суду від 26.01.2007 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на винесення рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
В судовому засіданні прокурор підтримав апеляційну скаргу, ОСОБА_3 заперечувала проти задоволення апеляційної скарги. Інші учасники процесу в судове засідання не з’явилися причини неявки суду не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи від них на адресу суду не надходили.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які з’явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення, судова колегія приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення по суті позовних вимог з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є зокрема: неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
Відповідно до ч. 3 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з наступного.
Судом встановлено, що в ході експлуатації, для поліпшення умов проживання, позивачки за рахунок власних коштів реконструювали квартиру АДРЕСА_1, до якої прибудували прибудову, в результаті чого загальна площа квартири збільшилася з 14,9 кв. м. до 69,5 кв. м. Виконана прибудова не погіршила технічний стан будинку і його експлуатаційні якості. Згідно висновків техзаключення виконане будівництво відповідає БНіП 2.08.01-98 „Житлові будинки” та БНіП 2.01.02-85 „Протипожежні норми”. Мешканці квартир №№ НОМЕР_2, НОМЕР_3будинку АДРЕСА_1 не заперечують проти реконструкції вказаної квартири, пов’язаної із прибудовою та облаштуванням підвального приміщення, не заперечують проти визнання права власності на прибудоване приміщення і підвал.
Позивачки володіють, користуються реконструйованою квартирою, регулярно оплачують комунальні послуги, проводять поточний ремонт і тому суд вважав за позивачками повинно бути визнане право власності на реконструйовану квартиру. Крім позивачок на майно ніхто не претендує. Претензій з боку житлових органів і сусідів з приводу користування реконструйованою квартирою не пред’являється.
Таким чином, суд на підставі ст. ст. 319, 321, 376, 383 ЦК України, ст. ст. 4, 48 Закону України „Про власність” задовольнив позовні вимоги позивачок.
Однак, судова колегія не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції.
Оскільки, відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 376 ЦПК України особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього; право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Згідно ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Постановою Кабінету Міністрів України № 923 від 08.10.2008 року затверджено Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, який установлює механізм та умови прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів.
Відповідно до п. 34 ст. 26 та ст. 60 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” до виключної компетенції, зокрема міської ради відноситься вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин; територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно і, зокрема на землю; органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності.
Згідно зі ст. 9 Закону України „Про архітектурну діяльність”, ст. 23 Закону України „Про планування і забудову територій” будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об’єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил, місцевих правил забудови населених пунктів у порядку визначеному статтею 24 Закону України „Про планування і забудову територій”; будівництво об’єктів містобудування здійснюється згідно з вимогами законодавства та відповідно до затвердженої проектної документації.
Відповідно до ст. 31 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” повноваження у галузі будівництва надані виконавчим органам сільських, селищних, міських рад.
В судовому засіданні встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивачками самочинно здійснено реконструкцію квартири АДРЕСА_1 та самочинно прибудовано прибудову, в результаті чого загальна площа квартири збільшилася з 14,9 кв. м. до 69,5 кв. м.
Зазначена реконструйована квартира за вказаною адресою до експлуатації не приймалася, земельна ділянки під будівництво прибудови, в установленому законом порядку не надавалася, документи, які б підтверджували прийняття реконструйованої квартири до експлуатації та виділення земельної ділянки під будівництво прибудови, в установленому законом порядку в матеріалах справи відсутні такі документи не представлені і в суд апеляційної інстанції.
В матеріалах справи відсутня узгоджена, в установленому порядку, проектна документація на проведення реконструкції спірної квартири та дозвіл на її здійснення.
Крім того, до участі у справі не залучалася Одеська міська рада до виключної компетенції якої відноситься вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
Тому, за таких обставин, відсутні підстави для задоволення позовних вимог позивачок.
Таким чином, судова колегія, на підставі наведеного, частково погоджується з доводами апеляційної скарги і вважає, що позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, третя особа КП „ОМБТІ та РОН” про визнання права власності та зобов’язання зареєструвати, не підлягає задоволенню, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26.01.2007 року необхідно скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в задоволенні позову з вищевказаних підстав.
Інші доводи апеляційної скарги судова колегія не приймає до уваги, враховуючи вищевикладене.
Також судова колегія не приймає до уваги заперечення на апеляційну скаргу, що так як, прокуратура не є позивачем та не виступає в інтересах позивача, а оскаржуване заочне рішення не є повторним та заява про перегляд оскаржуваного заочного рішення не подавалася, то у прокуратури відсутнє процесуальне право на подання апеляційної скарги на оскаржуване заочне рішення.
Оскільки, відповідно до ст. 228 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою лише відповідача. Однак, відповідач заочне рішення не оскаржує.
Відповідно до ч. 1 ст. 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Прокурор подав апеляційну скаргу на рішення суду в інтересах держави в особі Виконавчого комітету Одеської міської ради, який не брав участі у справі.
Крім того, судова колегія звертає увагу на те, що відповідно до ч. 2 ст. 383 ЦК України, на яку в рішенні посилається суд першої інстанції, власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, а не за її межами.
Керуючись ст. ст. 304, 307, 309, 313, 314, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів,-
вирішила:
Апеляційну скаргу першого заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Виконавчого комітету Одеської міської ради задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26.01.2007 року по справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, третя особа КП „ОМБТІ та РОН” про визнання права власності та зобов’язання зареєструвати – скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_2, ОСОБА_3 в задоволенні позову.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.
Судді апеляційного суду Одеської області О.Д. Варикаша
О.А. Ступаков
В.А. Станкевич
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 лютого 2011 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого – судді – Варикаші О.Д.
суддів - Ступакова О.А.
- Станкевича В.А.
при секретарі - Сутула Я.Б.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23.07.2010 року по справі за позовом ОСОБА_5, ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, КП „Міська Агенція по приватизації житла” про визнання свідоцтва про право спільної часткової власності та правочинів недійсними та відшкодування моральної шкоди,-
встановила:
Позивачі звернулися з вказаним позовом до суду, який неодноразово уточнювали в ході розгляду справи та просили визнати недійсним свідоцтво про право спільної часткової власності на 239/1000 частини комунальної квартири АДРЕСА_2 від 15.01.1996 року, видане ОСОБА_9, ОСОБА_11, в частині надання в приватну власність коридорів загального користування площею 11 кв. м., 2,7 кв. м., санвузла загального користування площею 4,3 кв. м., визнати недійсним договір дарування від 13.11.2006 року 87/1000 частини квартири АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_9, ОСОБА_11 та ОСОБА_7., визнати недійсним договір купівлі-продажу від 20.11.2006 року 87/1000 частини квартири АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_9, ОСОБА_11 та ОСОБА_7., заборонити ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_10 здавати в найм належні їм кімнати в комунальній квартирі АДРЕСА_2 без дозволу позивачів (а. с. 250), визнати такими, що не мають права на користування жилим приміщенням, не зареєстрованих осіб (квартирантів) проживаючих у комунальній квартирі за адресою: АДРЕСА_2, виселити квартирантів з вказаної квартири (а. с. 156), стягнути з відповідачів у солідарному порядку грошову суму в розмірі 1 700 грн. за заподіяну моральну шкоду (а. с. 4).
Свої позовні вимоги позивачі, як зазначено в рішенні суду, обґрунтовували тим, що ОСОБА_9, ОСОБА_11, яка вже померла, було приватизовано 239/1000 частини комунальної квартири АДРЕСА_2. Право власності ОСОБА_9, ОСОБА_11 підтверджується Свідоцтвом про право спільної часткової власності від 15.01.1996 року, виданим згідно розпорядження від 15.01.1996 року № 72423.
Під час приватизації ОСОБА_9, ОСОБА_11 своєї частини комунальної квартири, в приватизаційні папери увійшли коридори загального користування площею 11 м., 2,7 м., санвузол загального користування площею 4,3 кв. м., що є незаконним, оскільки порушує права інших проживаючих у зазначеній квартирі, а саме їхні, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які проживають у квартирі та повинні мати однакові права з усіма проживаючими в квартирі. Коридори та санвузол повинні перебувати в комунальній квартирі у загальному користуванні, щоб кожен проживаючий мав можливості безкомпромісно користуватися ними без обтяжень. Згідно ст. 41 Конституції України, ст. 321 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до договору дарування від 13.11.2006 року ОСОБА_9, ОСОБА_11 подарували ОСОБА_7. 87/1000 частини квартири АДРЕСА_2, а 20.11.2006 року продали ОСОБА_7. 152/1000 частини вищевказаної квартири.
Від неправомірних дій відповідачів та органу, який здійснював приватизацію, вони зазнали великих моральних страждань, які оцінили в 1 700 грн. (а. с. 4).
В судовому засіданні в суді першої інстанції, як зазначено в рішенні суду, позивачі та представник позивачів позов підтримали, відповідачі позов не визнали.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23.07.2010 року в задоволенні позову ОСОБА_5 та ОСОБА_6 відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_5 та ОСОБА_6 подали апеляційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23.07.2010 року, в якій просять задовольнити їхні позовні вимоги, посилаючись на незаконність рішення суду.
В судовому засіданні ОСОБА_5, її представник та представник ОСОБА_6 підтримали апеляційну скаргу, ОСОБА_9, представник ОСОБА_7., ОСОБА_8 заперечували проти задоволення апеляційної скарги. Інші учасники процесу в судове засідання не з’явилися, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи від них на адресу суду не надходили. Від ОСОБА_10 на адресу суду надійшла заява, в якій вона просить розглядати справу без її участі.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які з’явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду зміні в частині мотивувальної частини з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 309 ЦПК України підставами для зміни рішення суду першої інстанції є зокрема: неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
Відмовляючи в задоволенні позову позивачів, суд першої інстанції виходив з того, що як встановлено судом, оскаржуване майно було приватизоване в 1996 році, а позовна заява подана в 2008 році.
У відповідності до ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За вказаних обставин позивачами пропущено строк позовної давності. Доказів поважності причин пропуску строку позовної давності позивачі не надали. Тому на цій підставі, суд дійшов до висновку, що в задоволенні їм слід відмовити.
Також суд вважав, що не підлягають задоволенню і інші позовні вимоги, в тому числі, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, дарування, оскільки позивачі не були стороною цих договорів, а ОСОБА_9 та ОСОБА_11 розпорядилися належним їм майном у встановленому законом порядку та майнових прав позивачів не порушили.
На підставі ст. 383 ЦК України суд вважав, що позовні вимоги щодо визнання осіб такими, що не мають права на користування жилим приміщенням (квартиронаймачів) та виселення цих осіб з квартири АДРЕСА_2 не ґрунтуються на законі, тому теж не підлягають задоволенню, як і вимоги про стягнення моральної шкоди, як такі, що не доведені позивачами.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, відмовивши в задоволенні позову позивачів.
Тому судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції.
Однак, судова колегія не погоджується з мотивувальною частиною рішення суду, з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Як вбачається з позовної заяви, позивачі просили визнати недійсним свідоцтво про право спільної часткової власності на 239/1000 частини комунальної квартири АДРЕСА_2 від 15.01.1996 року, видане ОСОБА_9, ОСОБА_11 в частині надання в приватну власність коридорів загального користування площею 11 кв. м., 2,7 кв. м., санвузла загального користування площею 4,3 кв. м. (а. с. 250).
Однак, відповідно до вказаного свідоцтва, яке позивачі просили частково визнати недійсним (а. с. 161), ОСОБА_9 та ОСОБА_11 належить 239/1000 частки приміщення квартири спільного заселення за адресою: АДРЕСА_2 на праві спільної часткової власності в рівних частках, 239/1000 частки квартири складає 78,84 кв. м., загальної площі 330,3 кв. м. Відомостей про передачу в приватну власність ОСОБА_9 та ОСОБА_11 коридорів загального користування площею 11 кв. м., 2,7 кв. м., санвузла загального користування площею 4,3 кв. м. вказане свідоцтво не містить, такі відомості не містяться і в розпорядженні органу приватизації (а. с. 162).
Тому, відсутні підстави для визнання вказаного свідоцтва частково недійсним саме з цих підстав, а висновки суду першої інстанції, що під час приватизації ОСОБА_9 та ОСОБА_11 своєї частини комунальної квартири в приватизаційні документи увійшли коридори площею 11 кв. м., 2,7 кв. м., санвузол площею 4,3 кв. м., судова колегія не може прийняти до уваги, враховуючи позовні вимоги, в цій частині.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Відповідно до договорів, які позивачі просили визнати недійсними (а. с. 232, 233), ОСОБА_9 та ОСОБА_11 розпорядилися належною їм ідеальною часткою спірної квартири на свій розсуд, яка відповідає розміру вказаному в свідоцтві про право власності на житло (а. с. 161), яке є чинним на час розгляду справи, що не суперечить закону та, що не порушує прав позивачів.
Тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог, в цій частині з цих підстав.
Щодо позовних вимог, в частині моральної шкоди, то вони, враховуючи обґрунтування зазначених позовних вимог (а. с. 4), є похідними від позовних вимог з приводу приватизації спірної квартири, а тому при відсутності підстав для задоволення позовних вимог щодо приватизації, відсутні і підстави для задоволення цих позовних вимог.
Тому, враховуючи викладене, судова колегія вважає, що в задоволенні позову ОСОБА_5 та ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, КП „Міська Агенція по приватизації житла” про визнання свідоцтва про право спільної часткової власності та правочинів недійсними та відшкодування моральної шкоди необхідно відмовити з вищезазначених підстав, а мотивувальна частина рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23.07.2010 року підлягає зміні, в іншій частині рішення підлягає залишенню без змін.
Таким чином, судова колегія частково погоджується з доводами апеляційної скарги, щодо обґрунтування рішення суду, і зокрема позовної давності.
Інші доводи апеляційної скарги, судова колегія не може прийняти до уваги, враховуючи позовні вимоги позивачів, вищевикладене та, оскільки вони не спростовують висновки суду.
Крім того, з позивачів необхідно стягнути солідарно, не сплачені при подачі апеляційної скарги, на користь держави судовий збір в розмірі 25 грн. 50 коп. та стягнути витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в розмірі 120 грн., оскільки в квитанціях доданих до апеляційної скарги (а. с. 317, 319) не вірно зазначено реквізити, а також сума.
Керуючись ст.ст. 304, 307, 309, 313, 314, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів,-
вирішила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 та ОСОБА_6 задовольнити частково.
Змінити мотивувальну частину рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23.07.2010 року по справі за позовом ОСОБА_5, ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, КП „Міська Агенція по приватизації житла” про визнання свідоцтва про право спільної часткової власності та правочинів недійсними та відшкодування моральної шкоди. В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на користь держави судовий збір в розмірі 25 грн. 50 коп. та стягнути витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в розмірі 120 грн. в солідарному порядку.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.
Судді апеляційного суду Одеської області О.Д. Варикаша
О.А. Ступаков
В.А. Станкевич
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 лютого 2011 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого – судді – Варикаші О.Д.
суддів - Ступакова О.А.
- Станкевича В.А.
при секретарі - Сутула Я.Б.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_13, ОСОБА_14 на рішення Балтського районного суду Одеської області від 22.06.2010 року по справі за позовом ОСОБА_15 до ОСОБА_16 про визнання правочину купівлі-продажу таким, що відбувся і дійсним, визнання права власності на майно і зобов’язання не чинити перешкод у його користуванні,-
встановила:
Позивачка звернулася з вказаним позовом до суду, в якому просила визнати правочин купівлі-продажу від 14.07.2007 року в м. Балта Одеської області між нею та відповідачем, згідно якого відповідач продав, а вона купила за 20 000 грн., сплативши їх відповідачу при підписанні договору, бувший у використанні збірно-розбірний павільйон, 6,9 кв. м., встановлений на торговому місці № НОМЕР_1 „Промтоварний ринок” за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, АДРЕСА_3, таким, що відбувся і дійсним, визнати за нею право власності з 21.07.2007 року на вказаний павільйон, зобов’язавши відповідача не чинити перешкод у його використанні (а. с. 3).
Свої позовні вимоги позивачка, як зазначено в рішенні суду, обґрунтовувала тим, що 14.07.2007 року в м. Балта Одеської області вона з відповідачем уклали договір купівлі-продажу колишнього у користуванні збірно-розбірного павільйону 6,9 кв. м., встановленого на торговому місці № НОМЕР_1 „Промтоварний ринок” за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, АДРЕСА_3, згідно якого вона сплатила відповідачу 20 000 грн., а відповідач взяв зобов’язання, отримавши гроші, звільнити павільйон в 10-денний строк. 21.07.2007 року відповідач виконав взяте на себе зобов’язання, звільнив павільйон. Однак, на початку серпня 2007 року відповідач попросив у неї дозволу на тимчасове користування павільйоном, запевнивши, що одразу звільнить його, як тільки вона цього забажає. Оскільки, вона на той час ним не користувалася, то дозволила йому тимчасово користуватися павільйоном з умовою негайного звільнення його за її вимогою. З квітня 2010 року по теперішній час вона неодноразово зверталася до відповідача з вимогою негайно звільнити павільйон, однак марно, він не тільки не звільняє його, а також чинить перешкоди у використанні нею павільйоном, що вимусило її звернутися з цим позовом до суду.
В судовому засіданні в суді першої інстанції, як зазначено в рішенні суду, позивачка позов підтримала і просила її вимоги задовольнити в повному обсязі, відповідач позов визнав.
Рішенням Балтського районного суду Одеської області від 22.06.2010 року позовні вимоги позивачки задоволено в повному обсязі. Визнано правочин купівлі-продажу від 14.07.2007 року в м. Балта Одеської області між ОСОБА_15 та ОСОБА_16, колишнього у використанні збірно-розбірного павільйону, 6,9 кв. м., встановленого на торговому місці № НОМЕР_1 „Промтоварний ринок” за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, АДРЕСА_3, таким, що відбувся і дійсним; визнано за ОСОБА_15 право власності на вказаний павільйон; зобов’язано ОСОБА_16 не чинити перешкод у користуванні вищевказаним павільйоном.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_13, ОСОБА_14, які не приймали участі у справі, однак рахують, що суд вирішив питання про їх права та обов’язки, подали апеляційну скаргу на рішення Балтського районного суду Одеської області від 22.06.2010 року, в якій просять рішення суду від 22.06.2010 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_15 повністю, посилаючись на незаконність і необґрунтованість рішення суду у зв’язку з неповнотою встановлених обставин, які мають значення для справи, внаслідок неподання доказів.
В судовому засіданні ОСОБА_13 та його представник підтримали апеляційну скаргу, представник ОСОБА_15В заперечував проти задоволення апеляційної скарги. Інші учасники процесу в судове засідання не з’явилися, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи від них на адресу суду не надходили. Від ОСОБА_16 на адресу суду надійшла заява, в якій він просить розглядати справу без його участі (а. с. 106).
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які з’явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення, судова колегія приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення по суті позовних вимог з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є зокрема: неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
Відповідно до ч. 3 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з наступного.
Договором купівлі продажу, укладеним сторонами 14.07.2007 року, визначено територіальну підсудність справи.
Згідно цього ж договору, ОСОБА_16 продав, а ОСОБА_15 купила вказаний збірно-розбірний павільйон за 20 000 грн.
Відповідно до ст. 334 ЦК України, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі майна набувачеві, а згідно акту прийому-передачі від 21.07.2007 року, укладеного між сторонами, збірно-розбірний павільйон був переданий ОСОБА_16 ОСОБА_15 саме 21.07.2007 року.
Оскільки, правочин, укладений між сторонами, не визнаний недійсним, тому у відповідності до ст. 204 ЦК України він є правомірним. Отже, позивач має право відповідно до ст. 392 ЦК України ставити питання про визнання його права власності на придбане майно, якщо це право не визнається іншою особою, тобто відповідачем, а у відповідності до ст. 387 ЦК України позивач має право витребувати своє майно від особи, яка без відповідної підстави володіє ним.
Таким чином, суд прийшов до висновку , що в судовому засіданні встановлено, що правочин купівлі-продажу збірно-розбірного павільйону від 14.07.2007 року є таким, що відбувся і дійсним, що позивач є власником цього майна, а відповідач зобов’язаний не чинити перешкод у його використанні.
Однак, судова колегія не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції.
Оскільки, відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч. 1 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти, зокрема правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.
В судовому засіданні встановлено та підтверджується матеріалами справи, а також не заперечується сторонами, що між ОСОБА_16 та ОСОБА_15 14.07.2007 року було укладено в письмовій формі договір купівлі-продажу збірно-розбірного павільйону, за який ОСОБА_15 сплатила ОСОБА_16 20 000 грн. (а. с. 8), що підтвердив в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_15 та вбачається також із заяви ОСОБА_16 (а. с. 106).
Тобто, сторонами і, зокрема відповідачем не оспорюється даний договір купівлі-продажу, а тому права та інтереси позивачки не порушуються.
Крім того, в судовому засіданні встановлено та підтверджується сторонами, що відповідач передав, а позивачка прийняла у власність, відповідно до договору купівлі-продажу, збірно-розбірний павільйон (а. с. 7).
Тому відповідно до ст. 640 ЦК України вказаний договір є укладеним.
Як роз’яснено в п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” у зв’язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК України. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, в тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.
Таким чином, враховуючи викладене, те, що укладений між сторонами договір купівлі-продажу не підпадає під дію ст. ст. 218, 220 ЦК України, то відсутні підстави для задоволення позовних вимог позивачки щодо визнання зазначеного договору таким, що відбувся та дійсним.
Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
В судовому засіданні встановлено, що відповідач не оспорює право власності позивачки на проданий ним їй збірно-розбірний павільйон, що вбачається з його заяви (а. с. 106) та з рішення суду першої інстанції (а. с. 17), відповідно до якого відповідач визнав позовні вимоги позивачки, тобто між сторонами відсутній спір з приводу права власності на вказаний збірно-розбірний павільйон, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог щодо визнання права власності за позивачкою на зазначений збірно-розбірний павільйон.
Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ст. 16 ЦК України.
Однак, позивачка пред’явивши позовні вимоги щодо усунення перешкод у користуванні, належним їй збірно-розбірним павільйоном, не вказала яким способом необхідно захистити її права.
Суд першої інстанції відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України також не з’ясував це питання.
Тому без визначення способу захисту цивільних прав та інтересів, позовні вимоги позивачки не можуть бути задоволенні в цій частині.
Позовні вимоги щодо витребування майна із чужого незаконного володіння позивачкою, відповідно до її позовної заяви (а. с. 2, 3), не заявлялися, хоча позивачка і посилалася на ст. 387 ЦК України. Суд першої інстанції це питання також не з’ясував.
Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
За таких обставин, відсутні підстави для задоволення позовних вимог позивачки.
Таким чином, судова колегія, на підставі наведеного, частково погоджується з доводами апеляційної скарги, з тим, що оскаржуваним рішенням суду вирішено питання про права та обов’язки апелянтів (а. с. 29, 55) і вважає, що позов ОСОБА_15 до ОСОБА_16 про визнання правочину купівлі-продажу таким, що відбувся і дійсним, визнання права власності на майно і зобов’язання не чинити перешкод у його користуванні, не підлягає задоволенню, а рішення Балтського районного суду Одеської області від 22.06.2010 року необхідно скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_15 в задоволенні позову з вищевказаних підстав.
Доводи представника апелянта – ОСОБА_13 з приводу того, що збірно-розбірний павільйон є нерухомим майном судова колегія не може прийняти до уваги, виходячи з вимог ст. 181 ЦК України.
Інші доводи апеляційної скарги судова колегія не приймає до уваги, враховуючи вищевикладене.
Керуючись ст. ст. 304, 307, 309, 313, 314, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів,-
вирішила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_13, ОСОБА_14 задовольнити частково.
Рішення Балтського районного суду Одеської області від 22.06.2010 року по справі за позовом ОСОБА_15 до ОСОБА_16 про визнання правочину купівлі-продажу таким, що відбувся і дійсним, визнання права власності на майно і зобов’язання не чинити перешкод у його користуванні – скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_15.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.
Судді апеляційного суду Одеської області О.Д. Варикаш
О.А. Ступаков
В.А. Станкевич
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 лютого 2011 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого – судді – Варикаші О.Д.
суддів - Ступакова О.А.
- Станкевича В.А.
при секретарі - Сутула Я.Б.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_17 в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_18 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 12.11.2010 року по справі за позовом ОСОБА_19 до ОСОБА_17, ОСОБА_18 про визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_17, ОСОБА_18 до ОСОБА_19 про визнання права власності,-
встановила:
ОСОБА_19 звернувся з вказаним позовом до суду, який змінив в ході розгляду справи (а. с. 95), підтримав в судовому засіданні та просив визнати за ним право власності на будинок АДРЕСА_4 Одеської області, з покладенням на нього забов’язання по виплаті ОСОБА_17 та ОСОБА_18 грошової компенсації за належні їм кожному 1/3 частини, вказаного житлового будинку, відповідно до його вартості, визначеної судовою будівельно-технічною експертизою, припинити за ОСОБА_17 та ОСОБА_18 право власності на належні їм кожному 1/3 частини будиноку АДРЕСА_4 Одеської області, зобов’язати КП „Ізмаїльське МБТІ” зареєструвати одноособово за ним право власності на житловий будинок АДРЕСА_4 Одеської області.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, як зазначено в рішенні суду, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25.05.2005 року, а також після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_20, він в рівних частках з відповідачами є власником садиби АДРЕСА_4 Одеської області. Разом з тим, відповідачі проживають за межами м. Ізмаїла, забезпечені житлом в інших містах. Згідно з висновком експерта провести розподіл будівлі з виділом самостійних приміщень неможливо. Між ним та, зокрема відповідачкою ОСОБА_18 виникають спори з приводу користування і володіння спірним будинком. Він за рахунок власних коштів і власних зусиль приймає першочергові заходи по підтриманню будинку в житловому стані. В той же час, не маючи визначеності стосовно кола власників спірного будинку і не розраховуючи на відшкодування затрачених ним коштів та зусиль з боку відповідачів, він не може вкладати в нього кошти в потрібних обсягах, без чого будинок руйнується (а. с. 3, 95).
ОСОБА_17 та ОСОБА_18 проти позовних вимог ОСОБА_19 заперечували, звернулися до суду із зустрічним позовом, який доповнили в ході розгляду справи (а. с. 134) та просили, як зазначено в рішенні суду, визнати за ними право власності на всю будівлю, припинити право власності ОСОБА_19 та стягнути з них у рівних частках на користь ОСОБА_19 грошову компенсацію, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, як зазначено в рішенні суду, тим, що їхня спільна частка в спірному будинку, який належить в рівних частках сторонам, становить 2/3.
Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 12.11.2010 року припинено спільну власність ОСОБА_19, ОСОБА_17 та ОСОБА_18 на садибу АДРЕСА_4 Одеської області. Визнано за ОСОБА_19 право власності на садибу АДРЕСА_4 Одеської області. Стягнуто з ОСОБА_19 на користь ОСОБА_17 та ОСОБА_18 64 244 грн.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_17 в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_18, подав апеляційну скаргу на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 12.11.2010 року, в якій просить рішення суду від 12.10.2010 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким ОСОБА_19 в задоволенні позову відмовити, визнати за ним та ОСОБА_18 право власності по 1/2 частині за кожним на житловий будинок з надвірними спорудами АДРЕСА_4, стягнути з них на користь ОСОБА_19 1/3 частину ринкової вартості зазначеного житлового будинку з надвірними спорудами в сумі 32 122 грн., право власності ОСОБА_19 на 1/3 частину житлового будинку з надвірними спорудами АДРЕСА_4 припинити, посилаючись на незаконність і необґрунтованість рішення суду в зв’язку з порушенням норм матеріального і процесуального права.
В судовому засіданні ОСОБА_19 та його представник заперечували проти задоволення апеляційної скарги. Інші учасники процесу в судове засідання не з’явилися, причини неявки суду не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи від них на адресу суду не надходили. Від ОСОБА_17, який також є представником ОСОБА_18 (а. с. 147), на адресу суду надійшла телеграма, в якій він просить розглянути апеляційну скаргу без його участі (а. с. 174).
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які з’явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення, судова колегія приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення по суті позовних вимог з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є зокрема: неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
Відповідно до ч. 3 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_19 та відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_17 і ОСОБА_18, суд першої інстанції виходив з наступного.
Право власності сторін відповідно до вимог ст. ст. 1216, 1222, 1226 ЦК України в рівних частках на садибу АДРЕСА_4 Одеської області підтверджено свідоцтвами про право на спадщину за заповітом від 25.05.2005 року та довідкою Ізмаїльської державної нотаріальної контори за № 1881 від 09.09.2008 року про відкриття спадщини після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_20, а також технічною документацією Ізмаїльського МБТІ.
Висновком експерта за № 01/01/01 від 29.01.2010 року садиба складається із приміщень, які неможливо розподілити з виділом в окреме користування 1/3 та 2/3 часток житлового будинку. На території вказаної садиби встановлені самочинні прибудови, вартість яких не врахована в загальну вартість майна, яке підлягає розподілу. Вартість спірного майна визначена в розмірі 96 366 грн., з огляду на що 2/3 частини складає 64 244 грн.
Вартість будівлі, яка є предметом спору, за висновком експерта сторони не оскаржують, що у відповідності до вимог ст. 61 ЦПК України є обставиною, яка не підлягає додатковому доказуванню.
Відповідач, ОСОБА_18, з огляду на долучений до матеріалів справи паспорт, є громадянкою Російської Федерації, місця реєстрації на території України не має. ОСОБА_17, з огляду на його пояснення, користується належним йому майном за межами м. Ізмаїла. Позивач у даний час мешкає в м. Ізмаїлі, де знаходиться спірна будівля, доглядає за технічним станом будівлі та використовує спірний житловий будинок. Проти вказаної обставини відповідачі не заперечували, що відповідно до ст. 61 ЦПК України суд визнав за обставину, яка не підлягає додатковому дослідженню.
На підставі вказаної обставини, суд відповідно до ст. ст. 358, 360, 362 ЦК України, п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22.12.1995 року „Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності”, в частині виконання позивачем обов’язків по участі у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна та переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності, вважав обґрунтованими позовні вимоги щодо припинення права спільної власності на будівлю, визнання за позивачем права власності та стягнення з нього на користь відповідачів грошової компенсації.
Однак, судова колегія не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції.
Оскільки, відповідно до ст. 365 ЦК України, на яку посилалися обґрунтовуючи свої позовні вимоги ОСОБА_19 та ОСОБА_17 і ОСОБА_18 право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
В судовому засіданні встановлено та підтверджується матеріалами справи, що власниками спірного житлового будинку АДРЕСА_4 Одеської області в рівних частках (по 1/3) є ОСОБА_19, ОСОБА_18 та була померла ОСОБА_20 (а. с. 11, 42).
Після смерті ОСОБА_20 спадщину прийняв ОСОБА_17 (а. с. 106), однак права власності останній на частку в спірному житловому будинку не оформив відповідно до ст. 1299 ЦК України, відповідно до якої право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна. Відомості про це в матеріалах справи відсутні.
Тому не може бути припинено право ОСОБА_17, на підставі ст. 365 ЦК України, на частку у спірному майні, яке у нього ще не виникло.
Також в судовому засіданні встановлено та підтверджується матеріалами справи, що спірне майно неможливо поділити по 1/3 та 2/3 часткам, вартість його складає 96 366 грн. (а. с. 73-86).
ОСОБА_18 є громадянкою Російської Федерації та проживає в Московській області (а. с. 6), її частка в спірному майні становить 1/3.
ОСОБА_19 проживає за місцем знаходження спірного майна (а. с. 4) та, як встановлено судом першої інстанції, доглядає за технічним станом будівлі і використовує спірний житловий будинок, що підтвердив ОСОБА_19 і в суді апеляційної інстанції та не заперечувалося відповідачами відповідно до матеріалів справи та рішення суду.
Спільно володіти і користуватися спірним майном ОСОБА_19 і ОСОБА_18 не можуть, в зв’язку з виникненням між ними спорів щодо порядку володіння і користування, що вказував ОСОБА_19 в позовній заяві (а. с. 3) та не заперечується ОСОБА_17 і ОСОБА_18, враховуючи їхні позовні вимоги.
Крім того, в судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_19 10.02.2011 року сплачено на рахунок ВДВС Ізмаїльського МРУЮ 32 122 грн. грошової компенсації ОСОБА_18 за її частку в спірному майні (а. с. 177, 178), відповідно до розміру вартості, визначеної експертом (а. с. 86), яка не оспорювалася ОСОБА_18
ОСОБА_17 і ОСОБА_18 доказів щодо попереднього внесення вартості частки ОСОБА_19 в спірному майні, суду не надали. Також ОСОБА_18 та її представником не представлено суду будь-яких відомостей з приводу того, що припинення права ОСОБА_18 на її частку в спірному майні завдасть істотної шкоди її інтересам та членам її сім’ї.
За таких обставин, враховуючи, що присудження грошової компенсації за частку у спільній власності, якщо її неможливо виділити або поділити майно в натурі чи спільно користуватися ним, що встановлено в судовому засіданні, не є неправомірним позбавленням права власності, відповідно до вимог ст. 365 ЦК України, судова колегія приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_19 підлягають частковому задоволенню, враховуючи попередню сплату грошової компенсації за частку ОСОБА_18, а в задоволенні позовних вимог ОСОБА_17 і ОСОБА_18 необхідно відмовити.
Таким чином, судова колегія, на підставі наведеного, частково погоджується з доводами апеляційної скарги, в частині застосування судом першої інстанції норм матеріального права і вважає, що рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 12.11.2010 року по справі за позовом ОСОБА_19 до ОСОБА_17, ОСОБА_18 про визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_17, ОСОБА_18 до ОСОБА_19 про визнання права власності необхідно скасувати і ухвалити нове рішення, яким припинити право власності на 1/3 частку у спільному майні ОСОБА_18 будинку АДРЕСА_4 Одеської області та визнати право власності на вказану 1/3 частку у спільному майні будинку АДРЕСА_4 Одеської області за ОСОБА_19, стягнути з ОСОБА_19 на користь ОСОБА_18 32 122 грн. вартості її частки в спільному спірному майні.
В іншій частині позову ОСОБА_19 та в зустрічному позові ОСОБА_17 і ОСОБА_18 необхідно відмовити.
Доводи апеляційної скарги з приводу того, що в апелянтів значно більша частка в спірному майні ніж у ОСОБА_19, однак суд визнав право власності на спірне майно за ОСОБА_19, а не за ними, припинивши їх право на спірне майно, судова колегія не може прийняти до уваги.
Оскільки, в матеріалах справи відсутні відомості, що у ОСОБА_17, як у спадкоємця після смерті ОСОБА_20, відповідно до ст. 1299 ЦК України, виникло право власності на частку в спірному майні. Частки в спірному майні ОСОБА_19 і ОСОБА_18 рівні. Однак, відомості про попереднє внесення на депозитний рахунок ОСОБА_18 вартості частки ОСОБА_19 в спірному майні, відповідно до ст. 365 ЦК України, в матеріалах справи відсутні, такі відомості не представлені і суду апеляційної інстанції.
Також судова колегія не може прийняти до уваги доводи апеляційної скарги з приводу того, що ОСОБА_18 щорічно приїздить в м. Ізмаїл та, що суд не встановив той факт, що у неї є житло в Російській Федерації, так як щорічний приїзд ОСОБА_18 в м. Ізмаїл не має юридичного значення для справи, а місце проживання її підтверджується матеріалами справи (а. с. 6, 47, 48, 99) та не заперечувалося нею в ході розгляду справи, відомості про це в матеріалах справи відсутні, а також в ході розгляду справи не ставилося ОСОБА_18 питання про відсутність у неї іншого житла, крім частки в спірному майні.
Судова колегія також не приймає до уваги доводи апеляційної скарги щодо вимог ч. 2 ст. 365 ЦК України, з приводу того, що судом не розглядалося питання попереднього внесення позивачем вартості частки, право власності на яку припинено, на депозитний рахунок суду, враховуючи те, що ОСОБА_19 10.02.2011 року сплачено на рахунок ВДВС Ізмаїльського МРУЮ 32 122 грн. грошової компенсації ОСОБА_18 за її частку в спірному майні, на підтвердження чого представлено квитанцію в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції (а. с. 177, 178), відповідно до розміру вартості, визначеної експертом (а. с. 86), яка не оспорювалася ОСОБА_18
Інші доводи апеляційної скарги судова колегія не приймає до уваги, враховуючи вищевикладене.
Крім того, з ОСОБА_17 та ОСОБА_18 необхідно стягнути солідарно на користь держави, не сплачений при подачі апеляційної скарги, в повному обсязі (а. с. 158), враховуючи вартість спірного майна, судовий збір в розмірі 63 грн.
Керуючись ст. ст. 304, 307, 309, 313, 314, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів,-
вирішила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_17 в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_18 задовольнити частково.
Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 12.11.2010 року по справі за позовом ОСОБА_19 до ОСОБА_17, ОСОБА_18 про визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_17, ОСОБА_18 до ОСОБА_19 про визнання права власності – скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким припинити право власності на 1/3 частку у спільному майні ОСОБА_18 будинку АДРЕСА_4 Одеської області та визнати право власності на вказану 1/3 частку у спільному майні будинку АДРЕСА_4 Одеської області за ОСОБА_19.
Стягнути з ОСОБА_19 на користь ОСОБА_18 32 122 грн.
В іншій частині позову ОСОБА_19 та в зустрічному позові ОСОБА_17 і ОСОБА_18 відмовити.
Стягнути з ОСОБА_17, ОСОБА_18 солідарно на користь держави судовий збір в розмірі 63 грн.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.
Судді апеляційного суду Одеської області О.Д. Варикаша
О.А. Ступакова
В.А. Станкевич