ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
м. Київ
18 листопада 2010 року 12:07 № 2а-13723/10/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Шарпакової В.В. при секретарі судового засідання Кармазіні А.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Управління міграційної служби в місті Києві
про скасування рішення
На підставі частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засідання 18 листопада 2010 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Обставини справи:
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Управління міграційної служби в місті Києві (далі по тексту - відповідач) про скасування рішення Управління міграційної служби в місті Києві, яке викладене у формі Повідомлення № 39 від 15 липня 2010 року, про відмову в оформленні документів щодо вирішення питання надання статусу біженця ОСОБА_1 та зобов’язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 жовтня 2010 року відкрито провадження в адміністративній справі № 2а-13723/10/2670, закінчено підготовче провадження та призначено справу до розгляду в судове засідання на 18 жовтня 2010 року, яке відкладалось на 02 листопада 2010 року, у зв’язку з неявкою сторін у судове засідання.
18 жовтня 2010 року (відповідно до відмітки служби діловодства суду) відповідач на виконання вимог ухали Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 жовтня 2010 року, подав копію матеріалів особової справи № 32/2010 громадянці Ірану ОСОБА_1 разом із заявою про розгляд справи без його участі.
У судовому засіданні 02 листопада 2010 року позивач заявив клопотання про відкладення розгляду справи для ознайомлення з матеріалами справи. Суд відклав розгляд справи на 08 листопада 2010 року, яке відкладалось на 18 листопада 2010 у зв’язку з неявкою сторін у судове засідання.
У судовому засіданні 18 листопада 2010 року позивач підтримав позовні вимоги в повному обсязі та просив суд задовольнити позов.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відмова в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця була незаконною та необґрунтованою, оскільки була винесена без передбачених на те законом підстав. Представник позивача зазначив, що ОСОБА_1 прийняла християнство, що переслідуються в Ірані.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
ВСТАНОВИВ:
Громадянка Ірану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю –фарс, за віросповіданням –християнка. З Ірану виїхала легально 21 квітня 2010 року, до України прибула також легально 21 квітня 2010 року.
23 червня 2010 року позивач звернувся із заявою до Управління міграційної служби в місті Києві про надання статусу біженця. В заяві позивач вказав, що вона розлучилась з чоловіком у 1991 році. У 1997 році переїхала до Німеччини та подала заяву на отримання статусу біженця. Протягом певного часу перебувала в таборі для біженців, що знаходиться у місті Баварії. Позивач зазначає, що життя у таборі було жахливим. Після спроби згалтування, ОСОБА_1 втекла нелегально до Італії. В Італії позивач перебував та працював нелегально. Також саме там вона прийняла християнство. Вона не зверталась в Італії із заявою про надання статусу біженця, тому що побоювалась, що її відправлять до Німеччини. У 2001 році переїхала до Ірану, почала працювати та відвідувати Джамаат-е Раббані Євангелиську протестантську церкву. Люди, які жили навколо церкви постійно били ОСОБА_1. Після отримання повістки про виклик до поліцейського відділу, позивач переїхали до батьків. Деякий час вона перебувала у батьків, але змушена була піти, у зв’язку з тим, що сім’я позивача дуже релігійна та не приймає християнство. Тому, позивач звернувся до рідного брата, який проживає на Україні та одружений на українці, з метою отримання допомоги.
Управління міграційної служби в місті Києві 15 липня 2010 року винесло Повідомлення № 39, яким відмовило позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
Згідно із статтею 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року (далі по тексту - Декларація) кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями 17 липня 1997 року) (далі по тексту - Конвенція) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Статтею 1 Закону України «Про біженців»від 21 червня 2001 року № 2557-III (далі по тексту –Закон № 2557-III) визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Статтею 7 Закону № 2557-III визначено, що до компетенції органів належить, зокрема:
- прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про надання їм статусу біженця у порядку, передбаченому цим Законом;
- прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо надання, втрати або позбавлення статусу біженця;
- розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка письмового висновку щодо надання або відмови у наданні статусу біженця;
- видача довідок про подання особою заяви про надання їй статусу біженця; про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання їй статусу біженця; про звернення до суду;
- перереєстрація осіб, яким надано статус біженця.
Відповідно до абзацу 1 статті 12 Закону № 2557-III орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
В матеріалах справи міститься висновок працівника щодо прийняття рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця від 15 липня 2010 року, в якому зазначено, що інформація надана заявницею щодо причин виїзду з Ірану виглядає досить сумнівною та нелогічною. З висновку вбачається, що причиною відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця є те, що, на думку відповідача, заява про переслідування заявника в Ірані через переслідування Християнства є явно перебільшеною та очевидно не обґрунтованою.
Абзацом 6 статті 12 Закону № 2557-III встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Статтею 13 Закону № 2557-III встановлено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, повідомленої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів внутрішніх справ, служби безпеки, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.
Відповідно до частини 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави та застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»від 18 березня 2004 року № 1629-IV (далі по тексту –Закон № 1629-IV) з метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Враховуючи викладене, суд приймає як орієнтир Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту іншими причинами, а також суті захисту, що надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як вбачається з позовної заяви та доданих до неї матеріалів, позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, зазначивши, що не може повернутись на Батьківщину, так як там існує загроза стати жертвою релігійних переслідувань та потрапити за грати за сповідування християнства.
«Побоювання стати жертвою переслідувань»складається із суб'єктивної та об'єктивної сторони. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання»є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін “побоювання”означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Згідно з щорічною доповіддю міжнародної правозахисної організації «Міжнародна амністія»(Amnesty International) за 2010 рік стосовно ситуацій в Ірані, зазначено, що «представників релігійних меншин переслідували та свавільно заарештовували. Особам, які змінили віросповідування з ісламу на іншу, погрожувало переслідування та кримінальна відповідальність у вигляді смертної кари.
Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні.
Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що зазвичай на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
У цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування»є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Виходячи з наведеного вище, суд вважає, що заява Позивача не є очевидно необґрунтованою.
Разом з тим, суд звертає увагу, що необґрунтованим є рішення відповідача про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця позивачу, оскільки Управління міграційної служби в місті Києві не з’ясувало всіх обставин на які посилається позивач, а саме, про переслідування з боку влади у Ірані.
Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Тому, відмова суб’єкта владних повноважень в наданні особі статусу біженця на підставі відсутності документів, які б підтверджували факт переслідування за національною, політичною, релігійною ознакою не в кожному випадку можуть бути визнані обгрунтованими .
Відповідно до частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Суд також вважає за необхідне зазначити, що прийняття рішень має здійснюватися з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів статусу біженця. Прийняті рішення мають бути обґрунтованими, тобто винесеними з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації.
Необґрунтоване рішення може поставити під загрозу життя або свободу заявника, піддати його ризику застосування катувань, інших видів жорстокого або таких, що принижують гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до положень частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином, діяльність органів державної влади регулюють закони та підзаконні акти, ці закони та підзаконні акти дають суб’єктам владних повноважень можливість користування певною свободою розсуду при вирішенні питань і встановлюють лише межі такої свободи, тобто наділяють їх дискреційними повноваженнями.
Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Суд звертає увагу сторін на те, що суб’єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами.
Частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Відповідно до частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Керуючись статтями 69, 70, 71, 158-163 та 167 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, –
П О С Т А Н О В И В
1.Позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.
2. Визнати неправомірним та скасувати рішення Управління міграційної служби в місті Києві, яке викладене у формі Повідомлення № 39 від 15 липня 2010 року, про відмову в оформленні документів щодо вирішення питання надання статусу біженця ОСОБА_1.
3. Зобов'язати Управління міграційної служби в місті Києві повторно розгялнути питання щодо оформлення документів для вирішення питання про надання статусу біженця громадянці Ірану ОСОБА_1.
Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складання в повному обсязі за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Шарпакова В.В.