АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

 

Р і ш е н н я

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

 

“23“ жовтня 2007 року                                                                     місто Чернігів

 

                   Колегія суддів судової палати у цивільних справах

                   апеляційного суду Чернігівської області в складі:

 

                          головуючого  -  судді  Хромець Н.С.,

                         суддів: Євстафіїва О.К., Квача М.О., Лакізи Г.П., Шемець Н.В.,

 

розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Черкаської області від 20 жовтня 2005 року по справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю “Довіра”,  Товариства з обмеженою відповідальністю „Романівка” про повернення земельних ділянок, відшкодування збитків,

 

в с т а н о в и л а :

 

у травні 2004 р. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пред'явили позов до ТОВ „Довіра” у якому, після уточнення вимог, просили:

- визнати недійсними і такими, що втратили чинність, укладені між ними й цим товариством договори оренди належних їм земельних часток,

- зобов'язати ТОВ „Довіра” звільнити самовільно зайняті ним належні їм земельні ділянки,

- зобов'язати ТОВ „Довіра” передати їм у натурі 16 т. кукурудзи, що вирощено ним на цих земельних ділянках, а у разі неможливості відновлення їхніх прав у такий спосіб - стягнути з даного товариства на їхню користь вартість врожаю у сумі 10500 грн.,

- відшкодувати завдану їм майнову шкоду в сумі 200 грн., моральну шкоду в сумі 2000 грн. та судові витрати. Свої вимоги позивачі обґрунтовували тим, що у 2003 р.  ТОВ  „Довіра” самовільно розпочало використовувати відведені у натурі

_____________________

Справа № 33ц-кс-742, № рядка статзвіту - 33

Головуючий у першій інстанції - Ткаченко О.М.

Доповідач в апеляційній інстанції - Василенко Л.І.

Доповідач - Євстафіїв О.К.

 

і належні їм на праві власності земельні ділянки, розмір яких становить 4,12 га, засіявши їх. В силу ст. 607 ЦК України, з часу отримання ними державних актів про право приватної власності на землю і виділення належних їм земельних паїв у натурі договори оренди землі, що були укладені у 2000 р. між ними й ТОВ „Романівка”, втратили чинність як безпредметні. ТОВ „Довіра” до цих договорів не має ніякого відношення; з ним договори оренди спірних земельних ділянок не укладалися. На підставі ч. 1 ст. 390 ЦК України вони просять передати їм у власність вирощений на них ТОВ „Довіра” врожай з розрахунку середньої врожайності кукурудзи у районі - 37,9 центнерів з гектара, або стягнути на їхню користь його вартість, що у 2004 р. становила 10700 грн. Неправомірними діями ТОВ „Довіра” їм було завдано також і майнову, і моральну шкоду у вищевказаних сумах.

         Справа судами розглядалася неодноразово.

         Ухвалою судді Тальнівського районного суду Черкаської області від 24.05.2005 р. до участі у справі в якості співвідповідача притягнуто ТОВ „Романівка”.

         Останнім рішенням Тальнівського районного суду Черкаської області від 08.07.2005 р. позов задоволено частково: договори оренди, укладені 26.03.2000 р. між ОСОБА_1 і ТОВ „Романівка” (реєстраційний № 331) та 30.03.2000 р. між ОСОБА_2 і ТОВ „Романівка” (реєстраційний № 361) визнано такими, що втратили чинність 28.12.2001 р. (з моменту отримання позивачами державних актів про право приватної власності на землю), ТОВ „Довіра” зобов'язано передати ОСОБА_1 і ОСОБА_2 вирощений на належних їм земельних ділянках врожай озимої пшениці у кількості 15,57 т., вартістю 5138 грн., на користь останніх з ТОВ „Довіра” стягнуто 107 грн. на відшкодування судових витрат, а у задоволенні решти вимог відмовлено; з ТОВ „Довіра” стягнуто 51 грн. 38 коп. мита на користь держави.

         Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 20.10.2005 р. назване вище рішення місцевого суду скасовано і у задоволенні позову відмовлено повністю.

         У касаційній скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просять скасувати вищевказане рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду І інстанції, посилаючись на порушення судом ІІ інстанції норм матеріального права при його постановленні.

         Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

         Частково задовольняючи вимоги ОСОБА_1 і ОСОБА_2, місцевий суд виходив з того, що з 28.12.2001 р. позивачі є власниками виділених у натурі спірних земельних ділянок, в зв'язку з чим з цього моменту припинилася дія укладених ними 26.03.2000 р. (реєстраційний № 331) і 30.03.2000 р. (реєстраційний № 361) з ТОВ „Романівка” договорів оренди землі. Оскільки після набуття ОСОБА_1 і ОСОБА_2 права власності на спірні земельні ділянки ТОВ „Довіра” не укладало, а ТОВ „Романівка” - не переукладало з ними договір оренди належної їм землі, то ці товариства не мали права її використовувати. Тому  ТОВ „Довіра” має передати позивачам доходи від використання спірних земельних ділянок - врожай озимої пшениці, розмір та вартість якого обчислено з розрахунку середньої врожайності озимої пшениці по району. Інші позовні вимоги місцевий суд відхилив з мотивів їх недоведеності.

         Скасовуючи постановлене по справі рішення суду І інстанції й повністю відмовляючи у задоволенні позову, суд ІІ інстанції виходив з того, що позивачі не довели факту самовільного захоплення ТОВ „Довіра” спірних земельних ділянок. Але такий висновок зроблено з порушенням норм матеріального й процесуального права, що регламентують спірні правовідносини.

         Так, по справі місцевим судом встановлено, що:

-  26.03.2000 р. між ОСОБА_1 і ТОВ „Романівка” було укладено договір оренди землі, розміром 2,06 умовних га, що належить йому на підставі сертифіката на право на земельний пай (реєстраційний № 331 у Романівській сільській раді від 05.05.2000 р.), а 30.03.2000 р. між ОСОБА_2 і ТОВ „Романівка” було укладено договір оренди землі, розміром 2,06 умовних га, що належить їй на підставі сертифіката на право на земельний пай (реєстраційний №  361 у Романівській сільській раді від 05.05.2000 р.),

- 28.12.2001 р. спірні земельні ділянки після виділення їх 10.12.2001 р. у натуру перейшли у власність позивачів на підставі державних актів про право приватної власності на землю від 28.12.2001 р., виданих Романівською сільською радою та зареєстрованих у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № № 124, 125,

-  20.08.2003 р. і 17.09.2003 р. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зверталися до директора ТОВ „Романівка” з заявами про розірвання вищезазначених договорів оренди, проте дані заяви від них не було прийнято,

- з серпня 2003 р. по серпень 2004 р. належними позивачам земельними ділянками користувалося ТОВ „Довіра”.

         Судами обох інстанцій встановлено, що позивачі не укладали з ТОВ „Довіра” договорів оренди спірних земельних ділянок.

         Судом ІІ інстанції встановлено, що постановою господарського суду Черкаської області від 28.10.2004 р. ТОВ „Романівка” визнано банкрутом.

         Викладені вище обставини судами встановлено без порушення чинного цивільного процесуального законодавства (на підставі наявних у справі належних й допустимих доказів). З них випливають наступні висновки.

         Відповідно до ст. 22 ЗК України, 1991 р., в редакції Закону України від 13.03.1992 р. (з наступними змінами й доповненнями), що був чинним у грудні 2001 р., право власності на землю виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки у натурі (на місцевості) та отримання документу, що посвідчує це право. Оскільки спірні земельні ділянки було виділено у натуру 10.12.2001 р., а 28.12.2001 р. позивачам було видано державний акт про право власності на них, то саме з 28.12.2001 р. в ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і виникло право власності на ці земельні ділянки. Висновок же апеляційного суду про те, що у натуру позивачам було передано спірні земельні ділянки 11.03.2004 р. згідно з актами їх прийому-передачі відповідного змісту, є безмотивним та хибним.

         Висновок апеляційного суду Черкаської області про те, що позивачі не довели, що ТОВ „Довіра” самовільно захопило їхні земельні ділянки, зроблено з порушенням чинного цивільного процесуального законодавства. Так, суди обох інстанцій встановили, що договори оренди цих ділянок між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не укладалися. Твердження позовної сторони про те, що протягом спірного періоду їх використовувало саме ТОВ „Довіра”, прямо й однозначно підтвердили обидва представники даного товариства і в апеляційній скарзі від 01.03.2005 р. на рішення Тальнівського районного суду Черкаської області від 16.02.2005 р. (а.с. 94-95), на підставі якої це рішення було скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, так і у ході нового судового розгляду справи у місцевому суді, що зафіксовано у протоколі судового засідання від 08.07.2005 р. (а.с. 138-139). В силу ст.ст. 27 ч. 2, 28 - 30, 40 ЦПК України, 1963 р., що діяв під час розгляду справи судом І інстанції, пояснення сторін є належним і допустимим доказом по справі; суд міг вважати визнаний факт встановленим, якщо в нього не виникало сумніву, що таке визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини. Ст. 178 ЦПК України, що був чинним протягом всього часу перебування справи у провадженні апеляційного суду, встановлено, що відмова від визнання в попередньому судовому засіданні обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Даною статтею також встановлено, що про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. Таким чином, згідно з цією статтею та згідно з ст. 304 ЦПК України апеляційний суд Черкаської області мав встановити причину відмови ТОВ „Довіра” від визнання ним визнаного у місцевому суді факту користування протягом спірного періоду земельними ділянками, що є власністю позивачів, і у разі наявності підстав, передбачених ст. 178 ЦПК України, винести ухвалу про прийняття цієї відмови. Проте такої ухвали по справі не постановлено. Крім того, на порушення п. 3 ч. 1 ст. 316 ЦПК України, у рішенні суду апеляційної інстанції не зазначено, чому висновки місцевого суду про доведеність даного факту не є законними й обґрунтованими. 

         Згідно з ст. 4 Закону України „Про власність”, ст.ст. 316 ч. 1, 317 ч. 1, 319 ч.ч. 1, 2, 320 ч. 1 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, незалежно від волі інших осіб; він не може бути протиправно позбавлений чи обмежений у здійсненні даних прав. Ч. 1 ст. 390 ЦК України передбачає, що власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що володіє цим майном незаконно, передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним. Таким чином, висновок місцевого суду про необхідність захисту права власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом передачі останнім вирощеного ТОВ „Довіра” на їхніх земельних ділянках врожаю озимої пшениці є вірним.

Посилання суду ІІ інстанції на те, що за 2 міс. до закінчення строку дії договорів оренди, про які йшлося вище, позивачі не зверталися з письмовою заявою про їх розірвання, внаслідок чого їх дія автоматично продовжилася на новий термін, що після отримання державних актів про право приватної власності на землю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не вимагали переукладення договорів її оренди, у зв'язку з чим вони й ТОВ „Романівка” продовжували виконувати умови названих вище договорів оренди, що сплату податків за користування земельними ділянками, які належать позивачам, протягом 2001-2004 р.р. здійснювало ТОВ „Романівка” не є підставою для відмови ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у позові з таких причин. Всі ці обставини мають правові наслідки лише для  ТОВ „Романівка” й позивачів і не впливають на права та взаємини останніх і ТОВ „Довіра”. До того ж, виходячи з змісту ч. 2 п. 17 Перехідних положень ЗК України, до закінчення терміну дії договорів оренди землі, укладених між ТОВ „Романівка” й позивачами, предмет цих договорів (сертифікат на право на земельну частку (пай)) припинив своє існування в зв'язку з втратою ним чинності внаслідок отримання останніми державних актів про право приватної власності на землю. За таких обставин нема підстав стверджувати, що оскільки за 2 міс. до закінчення строку дії даних договорів позивачі не зверталися з письмовою заявою про їх розірвання, то їх дію автоматично продовжено на новий термін.

Заперечень проти визначеного судом  І інстанції виду, кількості та вартості майна, що підлягає передачі відповідачем позивачам, сторони не виказували й не виказують.

Відповідно до ст. 16 ЦК України, цивільні права та інтереси судом захищаються у способи, зазначені у її ч. 2 , а також у способи, встановлені договором або законом (ч. 3 цієї ж статті). Ні ст. 16 ЦК України, ні жоден інший нормативний акт не передбачає такого способу захисту цивільних прав, як визнання судом договорів такими, що втратили чинність. Тож про втрату договором чинності при вирішенні цивільних спорів лише має (може) бути констатовано в мотивувальній частині судових рішень. До того ж, шляхом визнання оспорюваних позивачами договорів такими, що втратили чинність, їхні порушені права ні у який спосіб відновлені не будуть.

З вищевикладеного випливає, що підлягають скасуванню: постановлене по справі рішення апеляційного суду - у повному обсязі, а рішення місцевого суду -  в частині визнання такими, що втратили чинність, договорів оренди землі з постановленням рішення про відмову у задоволенні даних вимог. В частині зобов'язання ТОВ „Довіра” передати ОСОБА_1 і ОСОБА_2 вирощений на належних їм земельних ділянках врожай дане рішення суду підлягає залишенню без змін.

Відповідно до ст.ст. 75, 80 ЦПК України, 1963 р., при частковому задоволенні позову понесені по справі судові витрати стягуються з відповідача. На підставі даної правової норми місцевий суд в зв'язку з частковим задоволенням позову стягнув з ТОВ „Довіра” на користь позивачів понесені ними судові витрати. Тому вказівка місцевого суду про стягнення з ТОВ „Довіра” 51 грн. 38 коп. мита на користь держави суперечить цим статтям і підлягає виключенню з резолютивної частини рішення суду.

В зв'язку з частковим задоволенням касаційної скарги, в порядку ст. 88 ЦПК України слід вирішити питання про перерозподіл судових витрат у такий спосіб. Визначений місцевим судом розмір відшкодування судових витрат, стягнутих з ТОВ „Довіра” на користь ОСОБА_1 і ОСОБА_2, слід зменшити до 51 грн. 38 коп. (пропорційно до задоволеної частини вимог, що становить 5138 грн. х 1 % = 51 грн. 38 коп.). Крім того, з відповідача на користь позивачів також належить стягнути і витрати по сплаті держмита за подання касаційної скарги пропорційно до задоволеної її частини у сумі: 5138 грн. х 0,5 % = 25 грн. 69 коп. 

Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 333, 335 - 337, 341 ЦПК України, ст. 211 ЗК України, ст.ст. 16, 390 ч. 1 ЦК України, колегія суддів

 

в и р і ш и л а :

 

         касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовільнити частково, рішення апеляційного суду Черкаської області від 20 жовтня 2005 року скасувати.

         Рішення Тальнівського районного суду Черкаської області від 08 липня 2005 року в частині  визнання такими, що втратили чинність, договорів оренди, укладених 26.03.2000 р. між ОСОБА_1 і Товариством з обмеженою відповідальністю „Романівка” (реєстраційний № 331) та 30.03.2000 р. між ОСОБА_2 і Товариством з обмеженою відповідальністю „Романівка” (реєстраційний № 361) скасувати і відмовити у задоволенні даних вимог.

         Це ж рішення в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю „Довіра” на користь ОСОБА_1 і ОСОБА_2 судових витрат змінити шляхом зменшення їх суми до 51 (п'ятдесят однієї) грн. 38 коп.

         Виключити з резолютивної частини даного рішення вказівку про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю „Довіра” 51 (п'ятдесят одну) грн. 38 коп. мита на користь держави.

         В іншій частині рішення Тальнівського районного суду Черкаської області від 08 липня 2005 року залишити без змін.

         Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю „Довіра” на користь ОСОБА_1 і ОСОБА_2 25 (двадцять п'ять) грн. 69 коп. на відшкодування судових витрат. 

Рішення є остаточним і оскарженню не підлягає.

 

       

Головуючий:	Хромець Н.С.
Судді:	Євстафіїв О.К.  Квач М.О.
	Лакіза Г.П.  Шемець Н.В.