УХВАЛА

04 лютого 2022 року

м. Київ

Справа № 922/2575/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Банаська О. О. - головуючого, Білоуса В. В., Пєскова В. Г.

розглянув матеріали касаційної скарги Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ПЗУ Україна"

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 28.12.2021

у складі колегії суддів Здоровко Л. М. (головуючої), Бородіної Л. І., Пуль О. А.

та на рішення Господарського суду Харківської області від 27.08.2021

у складі судді Калініченко Н. В.

у справі за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ПЗУ Україна"

до Товариства з додатковою відповідальністю "Міжнародна страхова компанія"

про стягнення коштів

ВСТАНОВИВ:

21.01.2022 Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "ПЗУ Україна" звернулось поштовим відправленням до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Східного апеляційного господарського суду від 28.12.2021 та на рішення Господарського суду Харківської області від 27.08.2021 у справі № 922/2575/21.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 922/2575/21 визначено склад колегії суддів: Банасько О. О. (головуючий), судді Білоус В. В., Пєсков В. Г., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.01.2022.

Перевіривши матеріали касаційної скарги Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ПЗУ Україна" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 28.12.2021 та на рішення Господарського суду Харківської області від 27.08.2021 у справі № 922/2575/21 суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, зважаючи на таке.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

За приписами пункту 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.

Приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Отже, перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.

Згідно з частиною п`ятою статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Суд зазначає, що об`єктом оскарження згідно касаційної скарги є рішення Господарського суду Харківської області від 27.08.2021 у справі № 922/2575/21, залишене без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 28.12.2021, яким відмовлено у задоволенні позову Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ПЗУ Україна" до Товариства з додатковою відповідальністю "Міжнародна страхова компанія" про стягнення завданих збитків в порядку регресу в розмірі 12 013,22 грн.

Як установлено з оскаржуваних судових рішень позов Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ПЗУ Україна" до суду першої інстанції подано у 2021 році, відповідно до статті 7 Закону України "Про державний бюджет на 2021 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня було встановлено у розмірі 2 270,00 грн.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Відтак, предметом позову у цій справі є стягнення 12 013,22 грн, що є меншим ніж сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а тому у розумінні наведених вище положень ГПК України справа № 922/2575/21 є малозначною.

Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у малозначних справах, залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, за наявності підстав, передбачених підпунктами "а" - "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.

При цьому тягар доказування наявності підстав, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

У касаційній скарзі заявник зазначає про наявність підстав, передбачених підпунктами "а", "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, зокрема, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.

Так, в касаційній скарзі зазначено, що справа має значний суспільний інтерес для невизначеного кола осіб (потерпілих внаслідок ДТП) та фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики у сфері виконання обов`язків страховиків - членів Моторного (транспортного) страхового бюро України, які на сьогоднішній день перебувають у процесі добровільної ліквідації.

У контексті цієї підстави, скаржник зазначає перелік страхових випадків, в яких Моторне (транспортне) страхове бюро України у відповідності до підпункту "а" пункту 41.2 статті 41 Закону України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" зобов`язане відшкодовувати шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи за страхові компанії, які визнані банкрутом та/або ліквідовані .

Одночасно скаржник посилається на висновок, викладений в постанові Верховного Суду від 07.09.2021 у справі № 910/14293/19, відповідно до якого Моторне (транспортне) страхове бюро України несе відповідальність за порушення грошового зобов`язання за кожного колишнього члена у повному обсязі, який, на його думку, мав бути врахований судами попередніх інстанцій при винесені оскаржених рішень.

Крім того, скаржник зазначає про наявність підстав касаційного оскарження, передбачених частиною другою статті 287 ГПК України, зокрема про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідноснинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні, що підпадає під регулювання приписів пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України, в обґрунтування наявності якої скаржник стверджує про необхідність відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 25.11.2021 у справі № 922/2194/21, оскільки перебування страховиків в стані припинення в процедурі добровільної ліквідації та відсутність рішень суду щодо стягнення з таких страховиків заборгованості, позбавляє можливості потерпілих осіб звернутись до суду із заявою про відкриття відносно такої особи провадження у справі про банкрутство та за рахунок примусового продажу майна отримати погашення заборгованості.

Щодо підстав касаційного оскарження, визначених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, за умови наявності яких суд касаційної інстанції може відкрити касаційне провадження у малозначній справі

Верховним Судом під час аналізу вказаних доводів та аргументів касаційної скарги взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство.

З урахуванням зазначеного, зазначаючи, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та становить значний суспільний інтерес для невизначеного кола осіб, скаржник посилається на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 07.09.2021 у справі № 910/14293/19, який, не є релевантною судовою практикою для розгляду справи № 922/2575/21, оскільки у згаданій постанові було встановлено, що відносно страхової компанії, яка мала здійснити виплату грошового зобов`язання відкрито провадження у справі про банкрутство, в якій позивач був визнаний кредитором боржника. У зв`язку з ліквідацією страхової компанії з огляду на неможливість останньої виконати свої зобов`язання перед кредиторами, позивач (кредитор) звернувся до Моторного (транспортного) страхового бюро України із заявою про виплату відшкодування.

Так, у зазначеній постанові Верховний Суд не вбачав підстав для відступу від висновків, викладених у постанові від 20.07.2020 у справі № 910/14923/19 про покладення на Моторне (транспортне) страхове бюро України обов`язку сплачувати за ліквідованого страховика окрім суми страхового відшкодування, 3% річних, інфляційні втрати та пеню, нарахованих в силу закону за допущене страховиком прострочення виплати страхового відшкодування.

Тобто, вказаний висновок стосувався страховиків, відносно яких відкрито провадження у справі про банкрутство та ліквідованих у зв`язку з неможливістю виконати свої зобов`язання перед кредиторами.

Водночас, у справі № 922/2575/21 відносно страховика не було відкрито провадження у справі про банкрутство та останній не був ліквідований у зв`язку з неможливістю виконати свої зобов`язання перед кредиторами.

Щодо підстав касаційного оскарження, визначених пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України

Щодо доводів касаційної скарги про те, що справа становить значний суспільний інтерес для невизначеного кола осіб та необхідність відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 25.11.2021 у справі № 922/2194/21, скаржник, в контексті цієї підстави зазначає, що перебування страховиків в стані припинення в процедурі добровільної ліквідації та відсутність рішень суду щодо стягнення з таких страховиків заборгованості, позбавляє можливості потерпілих осіб звернутись до суду із заявою про відкриття відносно такої особи провадження у справі про банкрутство та за рахунок примусового продажу майна отримати погашення заборгованості.

Колегія суддів зазначає, що у пункті 70 рішення ЄСПЛ від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom) наголошено на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).

У контексті наведених скаржником підстав, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідно до приписів статті 34 Кодексу України з процедур банкрутства, яким регулюються провадження у справах про банкрутство, заява кредитора, крім відомостей, передбачених частиною першою цієї статті, повинна містити відомості про розмір вимог кредитора до боржника із зазначенням окремо розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає сплаті. Заява кредитора може ґрунтуватися на об`єднаній заборгованості боржника за сукупністю його різних зобов`язань перед цим кредитором. Кредитори мають право об`єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією спільною заявою.

Відтак, чинним законодавством не передбачено обов`язку кредитора надавати суду рішення суду про задоволення вимог кредитора, що набрало законної сили; відповідної постанови державного виконавця або приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження з виконання вимог кредитора тощо.

Отже, твердження скаржника про неможливість звернення до суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство стосовно страховика без відповідного рішення суду про задоволення вимог кредитора спростовується наведеним вище.

Разом з тим, обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду можуть бути, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами, зміни у праворозумінні чи у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, необхідність забезпечити єдність судової практики у застосуванні норм права, вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту тощо.

Водночас, скаржником не обґрунтовано у достатній мірі необхідності відступлення від вже сформованого висновку Верховного Суду викладеному у постанові від 25.11.2021 у справі № 922/2194/21 щодо застосування норм права, а доводи скаржника зводяться до власного розуміння та тлумачення як судового акту так і закону в цілому, а тому колегія суддів не вбачає підстав для відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Колегія суддів відзначає, що незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь позивача/відповідача є звичайним передбачуваним процесом.

Подана касаційна скарга фактично зводиться до спроби переконати суд у необхідності переглянути зміст судових рішень, однак Верховний Суд не може ставити під сумнів законність судових рішень попередніх інстанцій тільки через те, що такі рішення скаржник вважає незаконними.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів" (аналогічний правовий висновок викладений в ухвалі Верховного Суду від 22.03.2021 у справі № 922/3160/19).

Разом з тим, доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі зводяться до висловлення незгоди з прийнятими судовими рішеннями, викладення власного бачення у питанні застосування правових норм, посилання не нерелевантну судову практику та є проханням про повторний перегляд справи та переоцінку встановлених судами попередніх інстанцій обставин, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Використання оціночних чинників, як-то: "винятковість значення справи для скаржника", "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "малозначні справи" тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень.

Учасники судового процесу повинні розуміти, що визначені підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є винятком із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, як від заінтересованих осіб, так і від суду, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено (аналогічний правовий висновок викладений в ухвалах Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 916/2438/19, від 22.03.2021 у справі № 918/551/19).

Наведені скаржником у касаційній скарзі доводи та аналіз оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, зокрема, що результат вирішення цього спору судами виходить за межі звичайних наслідків вирішення такого роду спорів.

Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як "суду права", дану категорію справ.

Рекомендацією № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07.02.1995 державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 Рекомендації, скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).

Разом з тим, суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 09.10.2018 щодо неприйнятності у справі "Азюковська проти України" (Azyukovska v. Ukraine, заява № 26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.

Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині другій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства.

Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження у справі № 922/2575/21 за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ПЗУ Україна" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 28.12.2021 та на рішення Господарського суду Харківської області від 27.08.2021.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 12, 163, 234, 235, 287, пунктом 1 частини першої статті 293, статтею 326 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду

УХВАЛИВ:

1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ПЗУ Україна" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 28.12.2021 та на рішення Господарського суду Харківської області від 27.08.2021 у справі № 922/2575/21.

2. Копію цієї ухвали, оригінал касаційної скарги із доданими до скарги матеріалами надіслати Приватному акціонерному товариству "Страхова компанія "ПЗУ Україна".

3. Копію касаційної скарги залишити в суді касаційної інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. О. Банасько

Судді В. В. Білоус

В. Г. Пєсков