АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22-1198/2007 р. Головуючий у 1 інстанції: Нестеренко Л.О.
Суддя - доповідач: Каракуша К.В.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
«12» квітня 2007 року. м. Запоріжжя.
Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі:
Головуючого: Кримської О.М.,
Суддів: Каракуші К.В.,
Маловічко С.В.,
При секретарі: Петровій О.Б.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу
Комунального підприємства „Виробниче ремонтно-вксплуатаційне житлове об'єднання № 9
на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 08 листопада 2006 року по справі за позовом КП "Виробничо-експлуатаційне житлове об'єднання № 9" м. Запоріжжя до ОСОБА_1, ОСОБА_2про виселення, та за зустрічним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2до КП "ВРЕЖО-9" про визнання права користування житловим приміщенням, -
ВСТАНОВИЛА:
У серпні 2006 року КП „ВРЕЖО-9" звернулось до суду з вказаним позовом, в якому зазначили, що двокімнатна квартира АДРЕСА_1 є комунальною власністю і перебуває на балансі позивача. На підставі ордера від 29.05.2000 р. ця квартира була надана відповідачуОСОБА_3. на склад родини з двох чоловік - його і дочки Лариси, відповідачки в справі. Відповідачі не вселялися в спірну квартиру з моменту її надання, не реєструвалися в ній, внаслідок чого квартира була опечатана працівниками ЖЗУ-38 12.02.06 р. У лютому 2006 р. відповідачі самоправно вселилися в дану квартиру шляхом зриву печатки на дверях.
Посилаючись на те, що ОСОБА_1.,ОСОБА_2. самоправно, без ордера вселилися в спірну квартиру, мають реєстрацію за іншою адресою, позивач просив суд виселити відповідачів з вказаної квартири без надання іншого житла.
У вересні 2006рокуОСОБА_3.,ОСОБА_4. звернулись до суду з зустрічним позовом, в якому зазначили, що у 2000 р. вони одержали спірну квартиру на підставі ордеру, який був ними наданий у ЖЕУ-38, де був відкритий особовий рахунок на їхнє ім'я на цю квартиру, після цього вони почали сплачувати комунальних послуг. У
2
зв'язку з тим. то надана їм квартира знаходилася в непридатному для проживання стані, вони тривалий час робили в ній ремонт. За порадою працівників ЖЕУ вони не прописувалися в квартирі, поки робили в ній ремонт. Посилаючись на вказані обставини просили суд визнати за ними право користування даною квартирою.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 08 листопада 2006 року позовна заява КП „ВРЕЖО-9" залишена без задоволення, зустрічну позовну заяву ОСОБА_1. таОСОБА_2. задоволено.
Не погоджуючись з зазначеним рішенням суду КП „ВРЕЖО-9" подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, як таке, що не відповідає обставинам справи та нормам діючого законодавства, постановити нове рішення, яким позовні вимоги КП „ВРЕЖО-9" задовольнити в повному обсязі, в задоволенні зустрічного позову відмовити.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції обставини справи в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.
Відповідно ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
З матеріалів справи вбачається, що суд правильно встановив правовідносини, які склалися між учасниками справи, дав їм належну правову оцінку, а також дослідив надані сторонами докази і відповідно їх оцінив. Суд першої інстанції застосував вірно норми матеріального та процесуального права і прийняв рішення, яким спір знайшов своє належне вирішення.
Так, суд першої інстанції правильно встановив, що позовні вимоги, пред'явлені КП „ВРЕЖО № 9" на підставі ч.3 ст. 116 ЖК України, яка передбачає виселення без надання іншого жилого приміщення громадян, що самоправно зайняли жиле приміщення, не знайшли свого підтвердження і суперечать встановленим по справі обставинами, а також не підлягають застосуванню до правовідносин сторін.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на ті підстави, що відповідач не вселилися в надане житло і не зареєструвалися в ньому, а тому спірна квартира як цілком вільна була опечатана 15 лютого 2006 року працівниками ЖЕД-38 КП „ВРЕЖО № 9" після чого відповідачі зірвали печатку та самовільно вселилися в неї у лютому 2006 року.
Згідно встановлених ст. ст. 10, 60 ЦПК України норм цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому сторони мають рівні права щодо подання доказів. їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування у суді не ґрунтується на припущеннях.
Доказами своїх вимог позивач надав акт від 30 січня 2006 року в якому зазначено, що за адресою АДРЕСА_1 ОСОБА_1. постійно не мешкає, в квартирі провадиться ремонт; довідку про опечатування вхідної двері цієї квартири 15 лютого 2006 року; довідку про відсутність зареєстрованих осіб в цій квартирі за період з 1997 року та довідку адресного бюро про реєстрацію відповідачів за іншою адресою (а.с. 6 -9).
Ці докази належно дослідив та оцінив суд першої інстанції, при цьому виявилося, що акт від 30 січня 2006 року не містить у собі відомостей щодо тієї обставини, що відповідачі не вселялися і не мешкали в спірній квартирі, а до того ж, акт складений працівниками позивача - ЖЕД № 38 КП „ВРЕЖО № 9" і єдиний підпис сусіда з кв. № 32
3
ОСОБА_5. ним не вчинявся, про що останній як свідок особисто дав показання під час судового розгляду справи в судовому засіданні 16 жовтня 2006 року (а.с. 65).
На заперечення проти позову про виселення та в обґрунтування своїх вимог про визнання за ними права користування спірним житлом ОСОБА_1. таОСОБА_2. надали суду першої інстанції ордер № 636 від 29 травня 2000року, який виданий виконкомом Запорізької міської ради на підставі розпорядження Орджонікідзевської рай адміністрації м. Запоріжжя № 1160 від 12 травня 2000 року ОСОБА_6. на склад родини з двох осіб - він таОСОБА_2. (а.с.28).
Як доказ того, що відповідачі належним чином пред"явили цей ордер в житловий орган, на ньому міститься реєстраційний напис ЖЕД від 28 листопада 2000 року. На ім."я відповідача ОСОБА_1. у ЖЕД № 38 КП „ВРЕЖО № 9" на спірну квартиру було відкрито особистий рахунок НОМЕР_1 і весь час регулярно провадилися нарахування з квартирної плати, опалення, інших комунальних послуг. Ці обставини підтверджуються рахунками, які ЖЕД № 38 КП „ВРЕЖО № 9" пред'являлися ОСОБА_1. та квитанції про їх сплату за різні роки (а.с.35 - 46).
Окрім вищевказаних доказів твердження позивача, шо відповідачі ніколи не жили в спірній квартирі спростовуються і іншими доказами, наданими відповідачами суду першої інстанції. Так, відповідачі не заперечують тієї обставини, що в перший час вони постійно не мешкали в квартирі, але не тому, що її залишили, а через ті обставини, що житло було надано їм в такому стані, який виключав можливість нормального користування. Поважність цих причин підтверджується довідкою ЗАТ „Спецбуд", з якої видно, що будинок по вул. Узбекистанській. 5, де розташована спірна квартира, було побудовано за власний кошт підприємства і квартири надавалися робітникам без підлог, без внутрішнього обладнання, без шпалер, без фарбування поверхонь, без шибок і т. ін. (а.с.58). Приведення отриманого житла в придатний для проживання стан здійснювався силами та коштом мешканців будинку, що підтверджується не тільки поясненнями відповідачів, а й даними під час судового розгляду справи показаннями свідків, які проживають в цьому ж будинку і с сусідами відповідачів (а.с. 64 - 65). Ці ж свідки пояснили в суді, що родина відповідачів оселилася в спірній квартирі ще з 2000року і весь цей час добудовує, ремонтує та облаштовує її, в цій квартирі є речі відповідачів.
За встановлених обставин суд першої інстанції на підставі наданих сторонами та належно досліджених і оцінених доказів прийшов до цілком правильного висновку про відсутність в діях відповідачів ознак самоправності зайняття спірного жилого приміщення, а тому зробив вірний висновок щодо відсутності передбачених ч. З ст. 116 ЖК України підстав для виселення відповідачів.
Одночасно суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що відповідачі зайняли спірне жиле приміщення на підставі виданого у встановленому порядку ордеру, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення (ст. 58 ЖК України).
Посилання КП „ВРЕЖО № 9" на відсутність реєстрації відповідачів в спірній квартирі, як на обставину, що доводить незаконність їх вселення не спростовує висновків суду першої інстанції, який досліджував саме житлові правовідносини сторін.
Такий же довід містить і апеляційна скарга КП „ВРЕЖО № 9", яке посилається на роз'яснення п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 12 квітня 1985 року та постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 03 квітня 1987 року, де зазначалося, що вирішуючи спорі про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з"ясовувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема, чи прописані вони в даному жилому приміщенні.
Ці доводи ніяким чином не можуть спростувати висновки рішення суду першої
інстанції через декілька обставин.
По-перше, ці роз'яснення стосуються правовідносин, які виникають при вселенні до наймача інших осіб, а такі обставини відсутні в даній справі, оскільки відповідачі вселилися в новозбудоване житло і відповідач ОСОБА_1. є наймачем цього житла..
4
По-друге, ці роз'яснення застосовувалися судами до правовідносин, які складалися та існували в суспільстві до прийняття Конституції України 28 червня 1996 року. 01 листопада 1996 року Пленумом Верховного Суду України було прийнято постанову № 9 „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" де зазначено, зокрема, наступне: наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою як для визнання за особою права користування жилим приміщенням, так і для відмови в цьому.
В зв'язку з викладеним аналогічне роз'яснення було внесено і до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 12 квітня 1985 року, проте КП „ВРЕЖО № 9" не зважає на ці обставини і ґрунтує доводи своєї апеляційної скарги без урахування вказаних змін.
Наступні доводи апеляційної скарги, стосуються тих обставин, що відповідачі не сплачували послуги з водо- та газопостачання, водовідведення, але ці обставини ніяким чином ані спростовують висновки суду першої інстанції, ані доводять самоправності вселення відповідачів, а можуть лише слугувати підставою для ймовірного пред'явлення до них відповідних позовних вимог підприємствами, які є постачальниками таких послуг.
Посилання позивача на відсутність реєстрації відповідачів у спірному житлі та реєстрацію їх за іншою адресою до 2006 року належним чином перевірено та оцінено судом першої інстанції в межах заявлених позовних вимог, що відповідає ст.11 ЦПК України, а також оцінено судом з точки зору дослідження житлових правовідносин і належного їх врегулювання нормами житлового законодавства.
Таким чином, при розгляді справи апеляційним судом встановлено, що рішення суду першої інстанції постановлено з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують його висновків.
Немає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції та для постановляння нового рішення по справі.
Керуючись ст. ст. 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів, -
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу Комунального підприємства „Виробниче ремонтно-експлуатаційне житлове об'єднання № 9" відхилити.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 08 листопада 2006 року у цій справи залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня проголошення.