Справа № 161/21174/19 Головуючий у 1 інстанції: Кихтюк Р. М.

Провадження № 22-ц/802/767/24 Доповідач: Бовчалюк З. А.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 вересня 2024 року                                                 місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді   Бовчалюк З.А.,  

суддів - Здрилюк О.І., Матвійчук Л.В.,

з участю секретаря судового засідання Ганжи М.І.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ІНФОРМАЦІЯ_1 до ОСОБА_2 про виселення, за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 березня 2020 року, 

                                          В С Т А Н О В И В:

ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі – « ІНФОРМАЦІЯ_2 ») в грудні 2019 року звернувся в суд з позовом до відповідача ОСОБА_3 про виселення.

Позов обґрунтований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 є органом державної влади на місцях у системі Державної прикордонної служби України, є бюджетною установою і утримується виключно за рахунок коштів Державного бюджету України. Гуртожиток /літер А-5/ загальною площею 3088,8 кв. м., розташований у АДРЕСА_1 , належить державі Україна в особі Державної прикордонної служби України на праві державної власності. З 24 листопада 1997 року по теперішній час ОСОБА_2 є зареєстрована та проживає у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 . Цей гуртожиток призначений для проживання військовослужбовців ІНФОРМАЦІЯ_1 та членів їх сімей. На даний час відповідач ОСОБА_2 не перебуває у трудових відносинах із ІНФОРМАЦІЯ_3 , а зареєстрована за вказаною адресою та займає жилу площу без належних правових підстав. Оскільки існує нагальна необхідність у поселенні діючих військовослужбовців ІНФОРМАЦІЯ_1 та членів їх сімей, які на даний час проходять службу та не мають у користуванні будь-якого службового житла, тому відповідач підлягає виселенню з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення. Неодноразові звернення до відповідача залишилися проігнорованими. Використання службового житла, порушення відповідачем вимог чинного законодавства України, не звільнення зазначеного службового житлового приміщення завдали та продовжують завдавати шкоди економічним інтересам держави, не дозволяє забезпечити житловою площею інших військовослужбовців та членів їх сімей Державної прикордонної служби України, які проходять військову службу та потребують поліпшення житлових умов, чим також спричиняється шкода їх законним інтересам та правам, та інтересам держави. Просив виселити ОСОБА_2 з кімнати № НОМЕР_1 гуртожитку ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 березня 2020 року у цій справі позов задоволено, виселено ОСОБА_2 з кімнати № НОМЕР_1 гуртожитку ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ІНФОРМАЦІЯ_1 (в/ч НОМЕР_2 ) ІНФОРМАЦІЯ_4 1921 грн судового збору.

Постановою Волинського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 березня 2020 року у цій справі залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 12 червня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Волинського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Передаючи справу на новий апеляційний розгляд, суд касаційної інстанції виходив з того, що заперечуючи проти задоволення позову ОСОБА_2 зазначала, що спірна кімната у гуртожитку є її єдиним житлом, вона вселилась та проживає в спірному приміщення на підставі ордеру з 1997 року. Вирішуючи спір, апеляційний суд зазначене не врахував, не встановив чи дотриманий принцип пропорційності при позбавленні відповідачки житла, виселенні її із займаної кімнати у гуртожитку, чи дотриманий розумний баланс між інтересами позивача, який має довести необхідність виселення відповідача, та самої відповідачки, не взяв до уваги строк її проживання у кімнаті гуртожитку, стаж роботи ОСОБА_2 , у зв`язку із чим дійшов передчасного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції щодо примусового виселення відповідачки.

Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (ч. 1 ст. 417 ЦПК України).

Заслухавши представника позивача, відповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційних скарг, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд приходить до висновку, що  апеляційна скарга  відповідача підлягає до задоволення.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

З матеріалів справи вбачається, що гуртожиток /літер А-5/, загальною площею 3088,8 кв. м., який розташований в АДРЕСА_1 належить державі Україна в особі Державної прикордонної служби України на праві державної власності. Право державної власності на гуртожиток /літер А-5/, загальною площею 3088,8 кв. м., який розташований в АДРЕСА_1 зареєстровано за державою Україна в особі Державної прикордонної служби України з 16 грудня 2008 року. Гуртожиток, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , перебуває на балансі військової частини.

Відповідно до наказу Адміністрації Державної прикордонної служби України від 11 серпня 2003 року № 16 затверджено перелік дійсних найменувань органів Державної прикордонної служби України: ІНФОРМАЦІЯ_5 ( АДРЕСА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 та військова частина НОМЕР_2 .

24 листопада 1997 року 1 КЕЧ Прикордонних військ України видала відповідачу ОСОБА_4 , на склад сім`ї з трьох осіб ордер на жиле приміщення в гуртожитку № НОМЕР_3 , на право на зайняття жилого приміщення в гуртожитку за адресою АДРЕСА_2 .

20 березня 2001 року між військовою частиною НОМЕР_2 , як наймодавцем, та ОСОБА_5 , як наймачем, укладено договір № 14 найму житла в гуртожитку, за умовами якого наймодавець надав наймачу в найм житлове приміщення в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 , строком на 1 рік.

Позивачем 08 серпня 2019 року була надіслана відповідачу письмова вимога про звільнення житла.

В судовому засідання ОСОБА_2 заперечувала щодо підписання такого договору, а відповідно про свою обізнаність про його існування, вказуючи що вважала, що кімната в гуртожитку є постійним місцем її проживання.  Вказувала, що вона на відповідній правовій підставі вселилась у кімнату у гуртожитку, оскільки у свій час працювала у військовій частині на різних посадах, проживає в даному гуртожитку більше двадцяти років іншого житла у неї немає.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 118 ЖК Української РСР службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

За правилами частин 1, 2 статті 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Статтею 124 ЖК Української РСР передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Відповідно до положень статті 132 ЖК Української РСР сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину.

Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині 2 цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Статтею 125 ЖК Української РСР передбачено, що без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

Окрім того, в пункті 20 постанови Пленуму Верхового Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що оскільки в силу статті 125 ЖК стаття 125 ЖК Української РСР деякі категорії громадян, які проживають у службових жилих приміщеннях, не підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення, при розгляді справ про виселення зі службових жилих приміщень необхідно з`ясовувати, чи користуються відповідачі зазначеною пільгою. Зокрема, особи, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм жиле приміщення, не менше 10 років, користуються такою пільгою і в тому разі, коли цей стаж переривався.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

Отже, врахування принципу пропорційності, який є також і принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача, відповідачів та загальними інтересами.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від  14 листопада у справі №760/4766/16-ц (провадження № 61-14517св18) та від 06 лютого 2019 року у справі №753/15273/17-ц (провадження  №61-48829св18).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Заперечуючи проти задоволення позову ОСОБА_2 зазначала, що спірна  кімната у гуртожитку є її єдиним житлом, вона вселилась та проживає в спірному приміщенні на підставі ордеру з 1997 року, що підтверджується матеріалами справи ( а.с.11-12).  Вказує, що з 1989 року працювала у системі Міністерство оборони, а зокрема:  з 1989 року працювала у військторзі 436, який був перейменований у Луцький військовий торг № 51. та 1999 році була звільнена за власним бажанням; з 11.10.2016 року по 30.11.2017 року працювала прибиральницею у військовій частині НОМЕР_2 ( а.с 82). Таким чином житло їй надавалось, як працівнику військової частини. Протягом тривалого часу вона  проживає в спірному гуртожитку іншого житла у неї  не має.

Факт відсутності у ОСОБА_2 іншого житла не заперечувався та не спростовувався представником позивача.

Увалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки наведеним обставинам та не взяв до уваги наведені положення Закону та міжнародного права, а тому прийшов до передчасного висновку про підставність вимог позивача.

Оскаржуване рішення порушує право відповідача на житло гарантоване Конституцією України та ст. 9 ЖК Української РСР і захищене нормами міжнародного права.

Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Органи державної влади не можуть втрутитися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини вважає, що «вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що «коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов`язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов`язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв`язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32 - 35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року).

Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК України).

Отже, виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у п. 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідує мій легітимній меті.

Навіть якщо законне право на заняття жилого приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що виселення відповідача не відповідає принципу пропорційності, з огляду на те, що відповідач іншого житла для проживання не має, користується ним цілком правомірно, оскільки на відповідній правовій підставі вселилась до нього, і тривалий час користується ним, а тому її виселення є надмірним втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції.

Статтею 48 Конституції України гарантовано, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права (п. 2 Постанов,  Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009,  № 14 «Про судове рішення у цивільній справі»).

З врахуванням викладеного,  рішення суду про відмову у задоволенні позовних вимог забезпечить права ОСОБА_2 гарантовані їй Конституцією України, з врахуванням норм права які регулюють дані правовідносини.

Оскільки, обставини справи судом першої інстанції встановлені  не повнота  має місце невідповідність висновків, викладених у рішенні судом, обставин справи та допущено неправильне застосування норм матеріального права, то рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ІНФОРМАЦІЯ_1

Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382, 383, 384   ЦПК України, суд

                                                У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 березня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

В задоволенні позову ІНФОРМАЦІЯ_1 до ОСОБА_2 про виселення відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий-суддя

Судді: