Справа № 2-111/2011

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем  України

"31" січня 2011 р.                                                                                м.Самбір

                             Самбірський міськрайонний суд Львівської області

у складі:          головуючого судді  Казана І.С. при секретарі Павлику В.І.,

з участю:          позивача ОСОБА_1, представника позивача адвоката ОСОБА_2,

відповідача ОСОБА_3, представника відповідача адвоката ОСОБА_4,

представника служби в справах дітей ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Самборі Львівської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про вселення у житловий будинок, усунення перешкод в користуванні житлом, -  

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_3 про власне вселення та вселення їх неповнолітніх дітей ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 і ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_5 н., котрі народилися від шлюбу з відповідачем, у житловий будинок, який розташований в АДРЕСА_1. Свої вимоги мотивує тим, що вона із ОСОБА_3 у час подружнього життя придбали зазначений житловий будинок згідно договору купівлі-продажу від 15.10.2003 року, проживали разом із дітьми в ньому та були зареєстровані. Після припинення шлюбно-сімейних відносин у січні 2010 року ОСОБА_3 перестав допускати позивача разом із неповнолітніми дітьми до спірного в даній цивільній справі житла і ОСОБА_1 змушена була перейти проживати до своїх батьків. В обґрунтування своєї позиції позивач посилається на те, що житловий будинок АДРЕСА_1 був набутий подружжям і є їх спільною сумісною власністю, в порушення якого відповідач проводить дії, пов’язані з перешкодою у реалізації такого права. У зв’язку із спором щодо спільного володіння будинком позивач просить за рішенням суду вселити її та їх неповнолітніх дітей ОСОБА_6 і ОСОБА_3, зобов’язати відповідача не чинити їм перешкоди у користуванні зазначеним житловим будинком.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримала вимоги позовної заяви і посилалася на обставини, викладені у зверненні до суду .

Відповідач ОСОБА_3 позову не визнав та пояснив, що будинок в АДРЕСА_1 був придбаний для його матері половина та особистого проживання його із сім’єю, однак, за власні кошти, а позивач додала лише 4800 доларів США. З 2003 року вони не підтримували подружніх відносин, згідно рішення Самбірського міськрайонного суду від 27.10.2010 року їх шлюб було розірвано. ОСОБА_1 жодного разу не зверталась щоб поселитись в будинок, а на даний час ОСОБА_3 проживає із іншою жінкою та спільною їхньою дитиною за спірною адресою, відтак, вселення позивача із дітьми відповідач не вважає правильним із етичних міркувань.

Представник служби в справах дітей ОСОБА_5 не висловив чіткої позиції в даному спорі, оскільки такий стосується не лише володіння і користування позивача із дітьми житлом, а в цілому права власності на нього.

З’ясувавши обставини справи, заслухавши пояснення учасників судового розгляду, свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9, суд вважає, що позов підставний і такий, що підлягає задоволенню виходячи із наступного:

Судом установлено, що сторони зареєстрували шлюб 17.06.1994 року та проживали подружнім сімейним життям до січня 2010 року. Від шлюбу народилося двоє неповнолітніх дітей ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 і ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_5 н.

Згідно договору купівлі-продажу будинку від 15.10.2003 року відповідачем у цивільній справі ОСОБА_3 був придбаний житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться у АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці площею 445 кв. м., про що виник спір в даній цивільній справі. При цьому слід зазначити, що стосовно придбаного майна нотаріально не було врегульовано режиму права власності, а тому виникла спільна сумісна власність подружжя на будинковолодіння.

Із пояснень як позивача так і відповідача під час судового розгляду встановлено, що будинковолодіння було придбане за їх кошти, було придбане для їх спільного проживання. Тому правовий режим даного майна відповідно до ст. 60 СК України є майном спільної сумісної власності чоловіка та дружини, набуте ними за час шлюбу, що є продовженням загальної норми ч. 3 ст. 368 ЦК України і не може бути особистою власністю чоловіка, відповідно, - відповідача ОСОБА_3 у цивільній справі, чи інших осіб, що випливає із змісту ст. ст. 57, 58, 62 СК України.

Отже, стосовно правового режиму спірного майна, то ані законом ні договором таке не було врегульоване, учасниками судового розгляду про це суду не подано доказів, - а тому будинковолодіння в АДРЕСА_1 є об’єктом спільної сумісної власності подружжя.

У судовому засіданні та з поданих суду письмових доказів установлено, що відповідач чинить реальні перешкоди, не даючи можливості володіти і користуватися житловим будинком, а тому виникла необхідність в судовому порядку вселити позивача та її неповнолітніх дітей у дане приміщення.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у п. 23 постанови №11 від 21.12.2007 року „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя”, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з’ясувати джерело і час його придбання.

Відповідач ОСОБА_3 суду ствердив, що готовий повернути ОСОБА_1 кошти у сумі 4800 доларів США, а даний спір про вселення вважає безпідставним, оскільки позивач не може претендувати на майно. У свою чергу він проживає на даний час подружнім життям із іншою жінкою і в них є спільна малолітня дитина син ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Суд критикує його позицію, оскільки така не ґрунтується ні на законі, ані договором і не знайшла свого підтвердження під час розгляду цивільної справи, оскільки разом з тим встановлено, що спірне майно є майном спільної сумісної власності, яке може підлягати поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК). А в разі неможливості такого поділу (відсутність згоди другого із подружжя на отримання грошової компенсації (ч. 4, ч. 5 ст. 71 СК; ст. ст. 11, 365 ЦК), - визнання ідеальних часток подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишення у їх спільній частковій власності. Посилання відповідача на проживання із іншою жінкою є похідним питанням і не стосується правового режиму спільного сумісного майна, набутого ними як власність під час шлюбу.

Згідно ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; ст. 47 регламентує, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до Цивільного закону України сторони є суб’єктами права приватної власності, де в тому числі  регламентовано право використовувати належне майно; власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків; захист права власності здійснюється судом.

Аналізуючи наведене, судом установлено, що ОСОБА_1 є співвласником будинку АДРЕСА_1 Львівської області, а ОСОБА_3 позивачу та їх неповнолітнім дітям чинить перешкоди у вселенні до будинку та в його використанні. Відтак, слід прийняти рішення про вселення позивача та її дітей, відповідно, покласти на ОСОБА_3 зобов’язання не чинити перешкоди в користуванні житлом.

Главою 6 ЖК УРСР врегульовано відносини щодо здійснення права користування жилими будинками та квартирами, які є об’єктом права приватної власності, тобто належать фізичній особі, відповідно, позивачу в даній цивільній справі ОСОБА_1 Право користування майном є елементом змісту більш широко права –права власності (ч. 1 ст. 317 ЦК України) і здійснюється вільно, на власний розсуд його суб’єкта, крім обмежень, які передбачені законом.

Власник житла має право на вселення до житла інших осіб з урахуванням правил, які регулюють реєстрацію місця проживання фізичних осіб. Якщо реєструється особа, яка не є власником житла, у заяві про реєстрацію місця проживання обов’язково зазначається про згоду власника на реєстрацію. Згода власника не потрібна лише у випадку вселення до осіб, зареєстрованих у даному приміщенні, їхніх неповнолітніх дітей (постанови Кабінету Міністрів України „Про затвердження зразків документів, необхідних для реєстрації місця проживання в Україні” від 28.07.2004 року №985).

Згідно довідки №5294 від 16.09.2010 року, виданої ЖЕК №2 вбачається, що позивач із відповідачем та їхніми дітьми проживають та зареєстровані АДРЕСА_1

Тому і суд прийшов до висновку про зобов’язання відповідача ОСОБА_3 не чинити перешкод позивачу ОСОБА_1 разом із неповнолітніми дітьми у користуванні житлом, оскільки такий ґрунтується на матеріалах цивільної справи та вимогах закону.

При цьому суд констатує, що спірні правовідносини поширені на час дії вказаних вище норм Конституції України, ЦК України 2003 року та Закону України „Про власність”, а разом з тим –Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, до якої Україна приєдналася 17.07.1997 року відповідно до Закону від 17.07.97р. №475/97-ВР „Про ратифікацію Конвенції...1950 р., Першого протоколу та протоколів №2, №4, №7 та №11 до Конвенції”, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Вслід цьому, гарантуючи захист права власності, закон надає ОСОБА_1 як власнику право вимагати усунення порушення її права, хоча це порушення і не є поєднане з позбавленням володіння у спосіб, передбачений ст. ст. 16, 386, 391 ЦК України на об’єкт права власності житло –житловий будинок, який розташований в АДРЕСА_1 (ст. 379 ЦК). А право власника житлового будинку визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім’ї, і інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Враховуючи наведене, суд прийшов до переконання, що позов є підставний і такий, що підлягає задоволенню повністю виходячи із засад змагальності щодо подання доказів, їх дослідження та доведеності перед судом їх переконливості, диспозитивності цивільного судочинства, аналізуючи пояснення сторін, свідків, подані суду матеріали. Суд вважає, що позов про вселення та зобов’язання не чинити перешкод в користуванні ним слід задовольнити, бо під час провадження в справі та під час судового розгляду відповідачем не подано суду клопотань про доказування чи про звільнення від доказування щодо придбання будинку за власний кошт, чи кошти інших осіб (матері), чи про власність будинковолодіння як чоловіка (в подружжі) відповідно до підстав набуття, передбачених ст. ст. 57, 58, 62 СК України, коли у письмовому запереченні на позов та у судовому засіданні ОСОБА_3 фактично позов визнав у тій частині, що будинок був придбаний для проживання подружжя із дітьми, що ОСОБА_1 фактично внесла частину коштів на його придбання; відповідачем не зазначено доказів, які б підтверджували кожну обставину, наведену в запереченні проти позову, з яким звернувся ОСОБА_3 в даному спорі, а не із зустрічним позовом стосовно спору про право власності.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 209, 212, 214 - 215, 218 ЦПК України, ст. ст. 41, 47 Конституції України, ст. ст. 368, 383 ЦК України, ст. 150 ЖК України, ст. 60 СК України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, суд

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Вселити ОСОБА_1 із неповнолітніми дітьми ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_5 н. у житловий будинок АДРЕСА_1

Зобов’язати ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_1 та неповнолітнім дітям ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_5 н. в користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 Львівської області.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Львівської області через суд першої інстанції протягом десяти днів із дня його проголошення.

Даний примірник рішення виготовлений в нарадчій кімнаті та має силу оригіналу.

Суддя