КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД      

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

  ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

  21.02.2011                                                                                           № 37/229

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Новікова  М.М.

суддів:            Зубець Л.П.  

Мартюк А.І.  

при секретарі:           

За участю представників:

від позивача -ОСОБА_3 - дов. б/н від 05.08.2010р.;

ОСОБА_4 - дов. б/н від 05.08.2010р.; ОСОБА_5 – особисто;

від відповідача - 1:   Матвєєва В.П. – дов. №Д07/2011/01/04-2 від 04.01.2011р.;

від відповідача-2:          не з’явився;

від третьої особи:          не з’явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця ОСОБА_5

на рішення Господарського суду м.Києва від 15.11.2010

у справі № 37/229 (Гавриловська І.О.  .....)

за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_5

до 1) Акціонерної енергопостачальної компанії "Київенерго"

2) Київська міська державна адміністрація

третя особа позивача

третя особа відповідача Київська міська рада

про визнання недійсними угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу від 27.09.01р.  та додаткової угоди від 30,04,07р. до неї

ВСТАНОВИВ :

Фізична особа - підприємець ОСОБА_5 (далі – позивач) звернулася до суду з позовом до Акціонерної енергопостачальної компанії “Київенерго” (далі – відповідач-1) та Київської міської державної адміністрації (далі – відповідач-2) про визнання нікчемними угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001р. та додаткової угоди до неї від 30.04.2007р., укладених між відповідачами, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що угода від 27.09.2001р. з урахуванням змін, внесених додатковою угодою від 30.04.2007р., містить умови договорів оренди та управління майном, у зв’язку з чим ця угода підлягала нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, проте ці вимоги дотримані не були. При цьому, позивач зазначав про те, що відповідач-1 чинить перешкоди у здійсненні позивачем переважного права на укладення договору оренди нежилими приміщеннями у АДРЕСА_1 з посиланням на умови спірної угоди від 27.09.2001р. та додаткової угоди до неї від 30.04.2007р. (том справи – 1, аркуші справи – 7-9).

В процесі судового розгляду позивач подав заяву про збільшення розміру позовних вимог від 22.10.2010р. (том справи – 2, аркуші справи – 115-119), в якій просив суд визнати нікчемними угоду щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001р. та додаток №1 від 25.11.2002р. до неї, а також додаткові угоди від 28.09.2006р., від 29.12.2006р., від 30.04.2007р. про внесення змін та доповнень  до угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001р.

Господарський суд міста Києва відмовив у прийнятті до розгляду заяви позивача про збільшення позовних вимог, зазначаючи про те, що фактично під виглядом збільшення позовних вимог позивач висуває нові вимоги, про які не йшлося в позовній заяві, що є неприпустимим, оскільки під збільшенням розміру позовних вимог не може розумітись заявлення ще однієї чи кількох вимог додатково до викладених у позовній заяві.

Відповідач-1 заперечував проти позову, просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог повністю (том справи – 1, аркуші справи – 58-61), наголошуючи на наступному:

- за результатами розгляду господарських справ №25/207, №25/216, №25/217, сторонами у яких виступали Акціонерна енергопостачальна компанія “Київенерго” та Київська міська держана адміністрація, судами усіх інстанцій було надано правову оцінку умовам оспорюваної позивачем угоди від 27.09.2001р. і встановлено чинність останньої та відповідність вимогам законодавства в момент укладання;

- угода від 27.09.2001р. хоча і містить в собі спільні з договорами оренди, концесії та управління майном ознаки, але й має відмінності, які відокремлюють її як окремий вид договору;

- на запит відповідача-1 Радою науково-правових експертиз при Інституті держави і права ім. В.М.Корецького у 2009 році було проведено науково-правову експертизу щодо правового режиму майна, переданого відповідачу-1 за угодою від 27.09.2001р., за результатами якої підтверджено відповідність оспорюваної позивачем угоди вимогам  законодавства.

Відповідач-2 просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог, наголошуючи на їх безпідставності та необґрунтованості.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.04.2010р. до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів було залучено Київську міську раду (далі – третя особа).

Третя особа заперечувала проти позовних вимог, просила суд в позові відмовити, посилаючись на наступні обставини (том справи – 1, аркуші справи – 123-125):

- оспорювана позивачем угода укладена між відповідачами в межах повноважень, передбачених ст. ст. 29, 40 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні”;

- рішеннями Київської міської ради №474/1135 від 26.04.2007р. було погоджено продовження строку дії Угоди від 27.09.2001р. до 31.12.2017р. та укладення додаткової угоди про внесення змін та доповнень до угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001р.;

- Київська міська рада прийняла рішення №128/1105 від 21.12.2000р., №129/1106 від 21.12.2000р. та №131/1108 від 21.12.2000р., згідно з якими комунальне майно територіальної громади м. Києва передано в управління відповідачу-1 і вказані рішення є чинними;

- позивачем не обґрунтовано в чому саме полягає порушення його прав внаслідок передачі майна територіальної громади м. Києва в управління відповідачу-1;

- доводи позивача про нікчемність угоди від 27.09.2001р. є безпідставними, оскільки укладання цієї угоди було погоджено Київською міською радою шляхом прийняття рішення №474/1135 від 26.04.2007р.;

- позивач не надав доказів на підтвердження обов’язковості державної реєстрації оспорюваної ним угоди від 27.09.2001р., що в силу ст. 210 Цивільного кодексу України є передумовою для визнання угоди нікчемною у зв’язку з відсутністю державної реєстрації.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.11.2010р. у справі №37/229 у позові було відмовлено повністю. В своєму рішенні суд першої інстанції зазначив про те, що спірна Угода від 27.09.2001р. не є договором оренди або управління майном, підстави відносити вказану Угоду до інших видів договорів, передбачених актами цивільного законодавства України, також відсутні, проте дана обставина не свідчить про неправомірність цієї Угоди, оскільки сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 15.11.2010р. у справі №37/229 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Вимоги та доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що судом першої інстанції було неповно з’ясовано обставини, що мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права. При цьому, позивач звертав увагу апеляційного господарського суду на наступні обставини:

- спір було розглянуто судом з порушенням вимог ст. 69 Господарського процесуального кодексу України;

- суд безпідставно відмовив позивачу в прийнятті до розгляду заяви про збільшення позовних вимог, оскільки згадана заява не містила нових додаткових вимог, які не були заявлені у позові, тому відмова у прийнятті цієї заяви ґрунтується на хибному висновку щодо правової природи позовних вимог;

- оскаржуване рішення мотивоване не власними висновками суду першої інстанції, а висновком Ради науково-правових експертиз при Інституті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України ;

- судом не було встановлено всі умови оспорюваної Угоди від 27.09.2001р. на момент судового розгляду справи;

- суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване рішення, не застосував положень ст. ст. 317, 319, 327, 628 Цивільного кодексу України, ст. 283 Господарського кодексу України та рішень Київської міської ради №128/1105 від 21.12.2000р., 129/1106, 131/1108 та №474/1135 від 26.04.2010р., внаслідок чого не було встановлено правової природи Угоди від 27.09.2001р.;

- суд не встановив, які саме норми законодавства регулювали відносини відповідачів у зв'язку із укладенням додаткових угод до Угоди від 27.09.2001р.;

- суд не застосував норми матеріального права, які регулюють відносини оренди та управління майном, що призвело до хибного висновку про те, що Угода з урахуванням всіх змін та доповнень до неї на момент подання позову за своєю правовою природою не є договором оренди та не містить умов договору управління майном;

- Угода від 27.09.2001р. з урахуванням змін та доповнень, внесених до неї додатковими угодами, в т.ч. Додатковою угодою від 30.04.2007р., є нікчемною у зв’язку з недотриманням вимог про її нотаріальне посвідчення. Окрім того, відповідачами не було дотримано вимог про державну реєстрацію правочину, тому Угода від 27.09.2001р. з урахуванням змін та доповнень, внесених до неї додатковими угодами, є невчиненою.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2011р. апеляційну скаргу позивача було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 24.01.2011р.

Представник відповідача-1 у судове засідання 24.01.2011р. не з'явився, про причини нез'явлення суд не повідомив, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

В судовому засіданні 24.01.2011р. представник позивача подав клопотання про залучення до матеріалів справи додаткових доказів, а саме статей, розміщених у мережі Інтернет, „Попов: Киеву нужна эффективная система управления” та „Попов заявил, что переход Киевэнерго в частные руки не отразится на энергоснабжении столицы”, обґрунтовуючи подане клопотання тим, що інтерв’ю голови Київської міської державної адміністрації (відповідача-2 по справі) є офіційною оцінкою відповідачем-2 правової природи оспорюваної угоди.

Київський апеляційний господарський суд вирішив відмовити в задоволенні даного клопотання представника позивача як необґрунтованого, оскільки додані до клопотання статті не можуть вважатись належними та допустимими доказами в розумінні ст. ст. 32, 34 Господарського процесуального кодексу України.

В судовому засіданні 24.01.2011р. представник позивача подав клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв'язку з хворобою Фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 (позивача по справі).

Київський апеляційний господарський суд задовольнив клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи на іншу дату.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 24.01.2011р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 07.02.2011р.

В судовому засіданні 07.02.2011р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено перерву до 09.02.2011р.

В судове засідання 09.02.2011р. представники відповідача-1, відповідача-2, третьої особи не з'явились, про причини нез'явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань до суду не надходило.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2011р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 21.02.2011р.

В судовому засіданні 21.02.2011р. представник позивача підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити, рішення Господарського суду міста Києва від 15.11.2010р. у справі №37/229 скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

В судовому засіданні 21.02.2011р. представник відповідача-1 заперечував проти апеляційної скарги позивача з підстав ідентичних тим, які наводились під час розгляду справи у суді першої інстанції, просив суд в задоволенні апеляційної скарги відмовити та залишити оскаржуване рішення місцевого господарського суду без змін як таке, що було прийнято з повним, всебічним та об’єктивним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Представники відповідача-2 та третьої особи у судове засідання 21.02.2011р. не з’явились, про причини нез’явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Зважаючи на те, що явка представників сторін та третьої особи у судові засідання не була визнана судом обов’язковою, в матеріалах справи наявні докази належного повідомлення представників сторін та третьої особи про місце, дату та час судового розгляду, а також приймаючи до уваги обмеженість строків розгляду апеляційної скарги, апеляційний суд визнав за можливе розглядати справу у відсутність представників відповідача-2 та третьої особи за наявними в ній матеріалами.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

Згідно зі ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Система та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Згідно з ч.5 ст.16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Відповідно до п.31 ч.1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належить питання про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади.

Повноваження щодо управління комунальною власністю визначені в ст. 29 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», згідно з пп.1 п.“а” якої до власних (самоврядних) повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад відноситься  управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад.

Відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку. Майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об'єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню.

Згідно зі ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

В ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом.

Як вбачається з матеріалів справи, з метою впорядкування структури існуючих міських систем теплопостачання та газопостачання, вирішення питань єдиної технічної і тарифної політики, підвищення надійності теплопостачання та газопостачання споживачів м. Києва 21 грудня 2000 року Київською міською радою було прийнято ряд рішень, а саме:

- №131/1108 «Про ліквідацію відкритого акціонерного товариства «Завод «Енергія», згідно з яким Регіональному відділенню Фонду державного майна України по м. Києву доручено: в установленому порядку, за погодженням з Антимонопольним комітетом України, ліквідувати відкрите акціонерне товариство «Завод «Енергія»; подати на затвердження виконавчому органу Київради (Київській міській державній адміністрації) ліквідаційний баланс відкритого акціонерного товариства «Завод «Енергія»; основні фонди, що залишаться після ліквідації відкритого акціонерного товариства «Завод «Енергія» передати в управління акціонерній енергопостачальній компанії «Київенерго»; надати Головному управлінню з питань майна Київської міської державної адміністрації акти прийняття-передачі вищевказаного майна;

- №128/1105 «Про передачу майна в управління акціонерній енергопостачальній компанії «Київенерго», відповідно до якого передано в управління акціонерній енергопостачальній компанії «Київенерго» майно, яке є комунальною власністю територіальної громади міста Києва, та станом на 01.01.2001р. закріплене на праві повного господарського відання за державним комунальним підприємством «Київжитлотеплокомуненерго»;

- №129/1106 «Про передачу майна в управління акціонерній енергопостачальній компанії «Київенерго», згідно з яким передано в управління акціонерній енергопостачальній компанії «Київенерго» майно, яке є комунальною власністю територіальної громади міста Києва та станом на 01.01.2001р. перебуває в управлінні товариства з обмеженою відповідальністю Спеціалізованого виробничого підприємства «Академтеплоенерго».

Згідно з рішеннями №128/1105 та №129/1106 від 21.12.2000р. виконавчому органу Київради (Київській міській державній адміністрації) доручено затвердити перелік майна, що підлягає передачі в управління акціонерній енергопостачальній компанії «Київенерго», та забезпечити його передачу в установленому законодавством порядку; спільно з акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго» опрацювати і внести Київраді та загальним зборам акціонерів компанії пропозиції щодо збільшення частки територіальної громади м. Києва в статутному фонді шляхом додаткової емісії акцій компанії на суму вартості майна територіальної громади м. Києва, яке передається в управління.

На підставі вище перелічених рішень Київської міської ради 27.09.2001р. між Київською міською державною адміністрацією (далі – відповідач-2, адміністрація) та Акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго» (далі – відповідач-1, енергопостачальник) було укладено угоду щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва (далі – Угода від 27.09.2001р.), предметом якої сторони визначили передання майна комунальної власності територіальної громади           м. Києва, згідно з додатком 1, та об’єктів незавершеного будівництва, згідно з додатком 2 (далі - майна), в управління енергопостачальника та подальшу експлуатацію майна, зазначеного в додатках 1-3.

У відповідності до умов Угоди від 27.09.2001р. під терміном «майно», який використовується в ній, визначаються об’єкти комунальної власності територіальної громади міста Києва, які перебували у повному господарському віданні Державного комунального підприємства «Київжитлотеплокомуненерго», Товариства з обмеженою відповідальністю Спеціалізованого виробничого підприємства «Академтеплоенерго», Відкритого акціонерного товариства «Завод «Енергія», та об’єкти теплоелектроцентралей №5, №6 і теплових мереж, які не увійшли до статутного фонду енергопостачальника та згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31.01.2001р. №29-р передані до комунальної власності територіальної громади м. Києва, а також всі інші об’єкти права комунальної власності територіальної громади м. Києва, які на момент підписання цієї Угоди вже передані в управління енергопостачальнику згідно з додатком 3.

В розділі 2 Угоди від 27.09.2001р. визначені обов’язки енергопостачальника, згідно з якими він, зокрема, зобов’язався: прийняти без права відчуження у володіння, користування та управління майно відповідно до актів приймання-передачі; використовувати майно, відповідно до його технологічного призначення і умов цієї угоди, згідно із статутом енергопостачальника та для виконання загальноміських програм розвитку енергетичного комплексу міста; вести відокремлений аналітичний бухгалтерський облік майна, його поліпшень та приросту та на вимогу адміністрації подавати звіт про склад майна за типовими формами бухгалтерського звіту; нести повну відповідальність за збереження, експлуатацію, реконструкцію та ремонт майна; у разі припинення дії цієї угоди майно повернути адміністрації у робочому стані з урахуванням його нормативного зносу (п.2.1 Угоди).

Права енергопостачальника передбачені в п.2.2 Угоди від 27.09.2001р. Зокрема, згідно з п.2.2.4 відповідач-1 має право самостійно передавати окреме індивідуально визначене майно (крім житлових приміщень і будівель) у користування третім особам і використовувати отримані від цього доходи на виробничу діяльність. Передавати нежитлові приміщення, будівлі в оренду в установленому законодавством порядку за згодою власника. При цьому доходи, отримані від оренди приміщень, будівель та окремого індивідуально визначеного майна є комунальною власністю територіальної громади м. Києва і використовуються відповідно до п.2.1.4 цієї Угоди, а саме для здійснення ефективних дій щодо експлуатації, відновлення, поліпшення та приросту майна, завершення будівництва об’єктів незавершеного будівництва в терміни, визначені проектно-кошторисною документацією за рахунок доходу, отриманого від управління майном, на суму, яка визначається відповідно до розрахунків на кожний наступний календарний рік, здійснених спільно з Управлінням цінової політики та коштів, які утворюються внаслідок звільнення енергопостачальника від сплати за користування майном, коштів, вивільнених внаслідок надання пільги по платі за землю, а також коштів, отриманих від оренди майна.

Адміністрація (відповідач-2) в свою чергу зобов’язалася з моменту підписання Угоди від 27.09.2001р. розпочати реалізацію проекту реформування енергетичного комплексу міста Києва шляхом передачі енергопостачальнику права володіння, користування та управління майном відповідно до актів приймання-передачі (п.3.1.1 Угоди).

В розділі 4 Угоди від 27.09.2001р. сторони погодили її особливі умови, а саме: передача майна за цією угодою не призводить до переходу права власності і воно залишається комунальною власністю територіальної громади м. Києва; майно, яке передається за цією угодою, не може бути відчужене енергопостачальником без згоди Київради, за винятком випадків, передбачених в п.2.2.3 цієї угоди; майно, яке є предметом даної угоди, не може бути предметом застави, на нього не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів Енергопостачальника, крім випадків, передбачених чинним законодавством; адміністрація делегує енергопостачальнику право надання в користування третім особам окремого індивідуально визначеного майна, крім нерухомого майна; адміністрація підписанням цієї угоди дає згоду енергопостачальнику на здійснення реконструкцій та поліпшення майна.

В п.5.1 Угоди від 27.09.2001р. передбачено, що остання вступає в силу з моменту її підписання обома сторонами і діє протягом 5 років. Якщо за 2 місяці до закінчення терміну цієї угоди жодна із сторін письмово не попередила про припинення дії угоди, вона вважається пролонгованою на наступні 5 років.

Протягом 2006-2007 років між сторонами було укладено низку додаткових угод до Угоди від 27.09.2001р., а саме: додаткові угоди від 28.09.2006р., 29.12.2006р., 30.04.2007р. (том справи – 1, аркуші справи – 16-20; том справи – 2, аркуші справи – 125-128). Названими додатковими угодами сторонами вносились зміни та доповнення до Угоди від 27.09.2001р., зокрема, в частині строку її дії, розміру та порядку внесення платежів за користування майном, а також обмеження права розпорядження майном.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до суду із заявою про збільшення розміру позовних вимог, в якій просив суд визнати нікчемними угоду щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001р. та додаток №1 від 25.11.2002р. до неї, а також додаткові угоди від 28.09.2006р., від 29.12.2006р., від 30.04.2007р. про внесення змін та доповнень  до угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001р.

Місцевий господарський суд відмовив у прийнятті до розгляду заяви позивача, посилаючись на те, що під виглядом збільшення позовних вимог позивач висуває нові вимоги, про які не йшлося в позовній заяві.

З цього приводу апеляційний господарський суд вважає за необхідне наголосити на тому, що відповідно до змісту вищезгаданої заяви позивача останній фактично уточнив свої позовні вимоги, оскільки і додаток до Угоди від 27.09.2001р., і самі додаткові угоди є невід’ємною частиною Угоди від 27.09.2001р., які засвідчують волевиявлення сторін відносно внесення змін та/або доповнень до змісту (умов) цієї Угоди. В разі визнання недійсною (нікчемною) Угоди від 27.09.2001р., додаткові угоди та додатки до неї також є недійсними.

Згідно зі ст. 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обгрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Зважаючи на те, що додаткові угоди та додаток №1 до Угоди від 27.09.2001р., про які йде мова в заяві позивача про збільшення розміру позовних вимог, є невід’ємними частинами цієї Угоди, з метою повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин, які мають значення для справи, апеляційний господарський суд вирішив розглядати справу у межах позовних вимог, визначених позивачем в заяві про збільшення їх розміру від 22.05.2010р.

В обґрунтування своїх вимог про визнання нікчемними Угоди від 21.09.2001р., додатку №1 від 25.11.2002р. та додаткових угод до неї від 28.09.2006р., 29.12.2006р., 30.04.2007р. позивач зазначав про те, що Угода від 27.09.2001р. з урахуванням змін та доповнень до неї за своєю правовою природою є змішаним договором, який містить в собі умови договору оренди та договору управління майном. У відповідності до вимог діючого законодавства для вказаних видів договорів передбачено обов’язкове нотаріальне посвідчення, але ця вимога відповідачами дотримана не була. Також позивач наголошував на тому, що відповідачами не було дотримано вимоги щодо державної реєстрації правочину, внаслідок чого Угода від 27.09.2001р., з урахуванням змін та доповнень до неї, є не вчиненою.

Місцевий господарський суд відмовив в задоволенні позову повністю, зазначивши про необґрунтованість та непідтвердженість позовних вимог.

Апеляційний господарський суд погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх обґрунтованими, з наступних підстав.

У відповідності до вищенаведених положень Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. ст. 16, 26, 29, 59, 60), «Про оренду державного та комунального майна» (ст. 5) повноваження щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами комунальної власності від імені територіальної громади здійснюють лише відповідні ради, шляхом прийняття нормативних та інших актів у формі рішень, які можуть делегувати окремі права суб’єкта комунальної власності своїм виконавчим органам. Тобто, виконавчі органи місцевих рад діють в межах повноважень, наданих відповідною радою.

Як уже зазначалось вище, Київська міська рада (третя особа) прийняла рішення №128/1105 від 21.12.2000р., №129/1106 від 21.12.2000р. та №131/1108 від 21.12.2000р., згідно з якими комунальне майно територіальної громади міста Києва було передано в управління Акціонерній енергопостачальній компанії «Київенерго» (відповідачу-1).

Оспорювана позивачем Угода від 27.09.2001р. та Додаткові угоди до неї були укладені відповідачем-2 в межах повноважень, передбачених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», а їх укладання погоджено з третьою особою (Київською міською радою), про що свідчить посилання в преамбулах Угоди від 27.09.2001р. та додаткових угод на відповідні рішення Київської міської ради.

Вказані рішення в судовому порядку не оскаржені, на дату звернення з позовом до суду та прийняття рішення місцевим господарським судом були чинними. Належних та допустимих доказів на спростування даних обставин суду надано не було.

Як вбачається зі змісту Угоди від 27.09.2001р., остання має характеристики (ознаки), притаманні таким видам договорів, як оренда та управління майном, зокрема, консенсуальність, платність, строковість, індивідуальна визначеність майна, цільове використання майна (для досягнення поставленої мети), тощо. Однак, як вірно зазначив у своєму рішенні суд першої інстанції, Угода від 27.09.2001р. має ряд відмінностей, які визначають її як окремий вид договору.

У відповідності до умов Угоди від 27.09.2001р. відповідач-1 набув право володіння та користування майном, яке належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, з обмеженням повноважень відносно розпорядження цим майном.

Договір оренди передбачає надання однією стороною (орендодавцем) майна у платне строкове користування іншій стороні (орендарю). Тобто, у випадку укладання договору оренди, особа отримує майно не у власність, а лише у тимчасове користування, з обмеженням права розпорядження майном.

В п.2.2.3 Угоди від 27.09.2001р. передбачено право відповідача-1 розпоряджатись майном за згодою власника, а в деяких випадках і без отримання такої згоди. До того ж, до складу майна, переданого відповідачу-1 за Угодою від 27.09.2001р., входять об’єкти теплоелектроцентралей №5, №6 і теплових мереж, тоді як відповідно до вимог Законів України «Про оренду державного та комунального майна» та «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» об’єктом оренди не можуть бути ТИЦ-5, ТЕЦ-6, Київські теплові мережі. Окрім того, укладенню договору оренди передує оцінка об’єкту оренди (майна), плата за користування розраховується на підставі відповідної Методики розрахунку пропорції розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем та порядок використання орендної плати. Натомість, як було з’ясовано судом, на момент укладення договору оцінку об’єкта оренди проведено не було, плата за користування майном визначається за погодженням сторін без врахування спеціальної методики. Наведене свідчить про те, що оспорювана Угода не є договором оренди.

Твердження позивача про те, що Угода від 27.09.2001р. є договором управління майном також є необґрунтованим, оскільки згідно зі ст. 1034 Цивільного кодексу України суттєвою ознакою договору управління майном є те, що вигоди від майна, переданого в управління, належать установникові управління. Тобто, фактично управління майном є видом послуги, яка надається управителем установнику управління за плату і, окрім плати, не передбачає отримання управителем більше ніяких доходів чи інших благ.

Натомість, як вбачається зі змісту Угоди від 27.09.2001р., остання не передбачає здійснення платежів на користь відповідача-1, але відповідач-1 прийняв на себе зобов’язання по внесенню платежів за користування майном, при цьому вигоди від використання майна належать саме відповідачу-1, а не власнику майна. Отже, Угода від 27.09.2001р. не належить до договору управління майном.

Таким чином, в процесі судового розгляду було встановлено, що оспорювана позивачем Угода від 27.09.2001р. за своєю правовою природою є змішаним договором, який містить в собі елементи різних цивільно-правових зобов’язань, врегульованих різними інститутами зобов’язального права. Апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Угода від 27.09.2001р. не є договором оренди або управління майном, проте підстави відносити дану Угоду до інших видів договорів, передбачених актами цивільного законодавства України, відсутні, але дана обставина не свідчить про неправомірність оспорюваної Угоди.

Виходячи з системного аналізу законодавства, можна дійти висновку проте, що можливість поєднання в одній угоді норм, характерних для різних цивільно-правових інститутів зобов’язального права, на час укладання Угоди від 27.09.2001р. не суперечила цивільному законодавству України, у зв’язку з чим відповідно до ст. 4 Цивільного кодексу УРСР (чинному на дату укладання оспорюваної угоди) Угода від 27.09.2001р. є підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків.

Окрім того, з 01.01.2004р. набрав чинність Цивільний кодексу України, положення якого також передбачають можливість укладення договору, не передбаченого законодавством, але такого, який йому не суперечить.

У відповідності до п.3 ч.1 ст. 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства, зокрема, є свобода договору.

В ст. 6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч.1 ст. 626 Цивільного кодексу України).

В ст. 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч.4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

З вищенаведених правових норм випливає, що сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір), і до цих правовідносин підлягають застосуванню положення актів цивільного законодавства про договори у відповідних частинах, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Зважаючи на те, що діючим законодавством не визначений вичерпний перелік способів передачі у користування комунального майна, апеляційний господарський суд погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що таке майно може бути передане у користування на підставі договорів як передбачених чинним законодавством, так і не передбачених ним, але таких, що йому не суперечать.

Підсумовуючи вищевикладені обставини справи, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що оспорювана позивачем Угода від 27.09.2001р. з урахуванням змін та доповнень до неї не може вважатись нікчемним правочином в розумінні ч.2 ст. 215 Цивільного кодексу України.

Твердження позивача про порушення відповідачами вимог ст. 210 Цивільного кодексу України є безпідставним, оскільки нормами названої статті передбачено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Натомість позивачем не наведено відповідну правову норму, якою передбачено обов’язковість державної реєстрації правочинів ідентичних спірній Угоді від 27.09.2001р.

Відносно посилання позивача на те, що відповідач-1 перешкоджає здійсненню позивачем переважного права на укладення договору оренди нежилими приміщеннями у         АДРЕСА_1, якими позивач користувався у період з 1999 року по 2008 рік (договори оренди залучені до матеріалів справи –                                    том справи – 1, аркуші справи – 21-35), суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.

В ч.3 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачено, що після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки, має переважне право, за інших рівних умов, на продовження Договору оренди на новий термін.

Дана норма кореспондується зі ст. 777 Цивільного кодексу України, в якій зазначено про те, що наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення договору найму на новий строк. Наймач, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору найму на новий строк, зобов'язаний повідомити про це наймодавця до спливу строку договору найму у строк, встановлений договором, а якщо він не встановлений договором, - в розумний строк.

Тобто, орендар (наймач) має переважне право на укладення договору оренди на новий строк переважно перед іншими особами, але за наявності рівних з ними умов.

В ст. ст. 32, 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

В порушення вищенаведених правових норм, позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження звернення до відповідача-1 з приводу укладення договору оренди, з яких би вбачалось виконання позивачем обов’язку щодо повідомлення відповідача-1 (орендодавця) про намір скористатись переважним правом на укладення договору оренди приміщень на новий строк та/або доказів відмови від укладання цього договору, хоча відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Посилання позивача на рішення Київської міської ради №516/516 від 16.10.2008р. „Про питання оренди об’єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва”,  згідно з п.п.28, 29 додатку 3 якого, без погодження з відповідачем-1, третя особа надала дозвіл на переукладання договору оренди нежилих приміщень, розташованих у АДРЕСА_1, загальною площею 126,33 кв. м. не може бути прийнято судом до уваги, оскільки у відповідності до ст. 5 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” орендодавцем нерухомого майна, загальна площа якого не перевищує 20 кв. м., є підприємство балансоутримувач.

В п.2.2.4 Угоди від 27.09.2001р. передбачено право відповідача-1 передавати нежитлові приміщення в орендне користування за згодою власника.

Фактично дії третьої особи по передачі в оренду нежилих приміщень, які знаходяться у володінні і користуванні відповідача-1, без погодження з ним, порушують права та інтереси відповідача-1 як користувача комунальним майном на підставі Угоди від 27.09.2001р. Окрім того, дійсність рішення Київської міської ради №516/516 від 16.10.2008р. „Про питання оренди об’єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва”, а саме п.п.28, 29 додатку 3 до нього, оскаржується у судовому порядку (справа №42/21 за позовом АЕК „Київенерго” до Київської міської ради, за участю третіх осіб Київської міської державної адміністрації та фізичної особи – підприємця ОСОБА_5 про визнання права володіння і користування та визнання частково недійсним рішення) (том справи – 2, аркуші справи – 18-36).

Згідно зі ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

У відповідності до ст. ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Нормами Господарського процесуального кодексу України обов’язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів, покладається саме на позивача.

Позивачем не надано доказів на підтвердження обставин, викладених у позові, у зв’язку з чим апеляційний господарський суд погоджується з висновком місцевого господарського суду про необґрунтованість та непідтвердженість позовних вимог належними і допустимими доказами, що свідчить про відсутність підстав для задоволення позову.

Відносно посилання позивача в апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зокрема, ст. ст. 43, 69 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд вважає за необхідне наголосити на наступному.

У відповідності до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов’язковим.  

В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов’язки.  

У відповідності до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності тісно пов’язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з’ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно зі ст. 4-7 Господарського процесуального кодексу України судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.

Як вбачається з матеріалів справи, з метою з’ясування причин виникнення спору місцевий господарський суд надав сторонам та третій особі можливість подати докази на підтвердження їх вимог та заперечень і за результатами розгляду всіх обставин справи прийняв рішення, в якому знайшли відображення доводи, за якими суд прийняв та відхилив докази сторін, а також посилання на докази, на підставі яких прийнято рішення, що відповідає вимогам ст. 84 Господарського процесуального кодексу України.

В ч.1 ст. 69 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.

В своїй апеляційній скарзі позивач наголошує на тому, що справа була розглянута судом першої інстанції з порушенням строків, визначених ст. 69 Господарського процесуального кодексу України.

З цього приводу необхідно зазначити, що під час розгляду справи місцевим господарським судом мало місце неодноразове невиконання сторонами вимог суду в частині надання витребуваних документів, необхідних для вирішення спору по суті, у зв’язку з чим розгляд справи відкладався. Окрім того, матеріали справи містять значний обсяг документів, які суд повинен був дослідити та надати відповідну оцінку з урахуванням пояснень сторін і третьої особи, з метою повного, всебічного та об’єктивного вирішення спору.

Згідно з ч.2 ст. 104 Господарського процесуального кодексу України порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Натомість, під час перегляду справи, апеляційним судом було встановлено відповідність оскаржуваного рішення місцевого господарського суду вимогам діючого законодавства, тобто порушення місцевим господарським судом норм процесуального права, про які зазначалось вище, не призвело до прийняття неправильного рішення.

Зважаючи на вищевикладені обставини справи в їх сукупності, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування Рішення Господарського суду міста Києва від 15.11.2010р. у справі №37/229 та задоволення апеляційної скарги.

У зв’язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита за її подання покладаються на позивача (апелянта).

Керуючись ст. ст. 32-34, 43, 49, 75, 77, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, –

  ПОСТАНОВИВ:

1.          Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 залишити без задоволення, Рішення Господарського суду міста Києва від 15.11.2010р. у справі №37/229 – без змін.

2. Матеріали справи №37/229 повернути до Господарського суду міста Києва.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття  та може бути оскаржена  до суду касаційної інстанції протягом 20 днів у встановленому законом порядку.

Головуючий суддя Новіков  М.М.

  Судді Зубець Л.П.

                                                                                           Мартюк А.І.

  25.02.11 (відправлено)