№2-176/11

                                                                    Р І Ш Е Н Н Я

   І М Е Н Е М      У К Р А Ї Н И                    

09 лютого 2011 року                                                                                м. Донецьк

         Калінінський районний суд міста Донецька Донецької області у складі:

головуюча суддя                                           - Гладка І.А.

при секретарі                                          - Кумській Л.І., Калініній Ю.М.

за участю сторін:           

позивача                                                 - ОСОБА_1,

представника позивача                          - ОСОБА_2,

представника відповідача                      - Жарової Т.Л.,

Розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Донецьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Міллер Брендз Україна»про визнання неправомірним звільнення, поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В

         Позивач  звернулась до суду із позовними вимогами до Закритого акціонерного товариства «Сармат» про визнання неправомірним звільнення, поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Ухвалою Калінінського районного суду від 09 лютого 2011 року задоволено клопотання представника відповідача; назву відповідача –«Закрите акціонерне товариство «Сармат»» змінено на «Приватне акціонерне товариство «Міллер Брендз Україна».          

Подану позовну заяву позивач обґрунтувала наступними обставинами. Працюючи  на посаді бухгалтера Закритого акціонерного товариства «Сармат»,  вона дізналася, що 22 березня 2010 року до колективного договору Закритого акціонерного товариства «Сармат»були внесені доповнення та зміни, згідно з якими при звільненні працівників за згодою  сторін (п.1 ст.36 Кодексу законів про працю України) в період з 22 березня 2010 року по 11 квітня 2010 року виплачується вихідна допомога в розмірі трьохмісячного середнього заробітку, за виключенням працівників департаменту продаж. У зв’язку з чим, 30 березня 2010 року позивач подала заяву про звільнення 31 березня 2010 року за згодою сторін згідно п.1 ст.36 Кодексу законів про працю України, яке було зареєстроване в канцелярії за №5В. На подану заяву, позивач отримала рекомендований лист начальника відділу кадрів ОСОБА_6, в якому повідомлялось, що заява прийнята до відома, але буде розглянута в якості ініціативи про дострокове розірвання трудового договору з 31 березня 2010 року  відповідно до ст. 38 Кодексу законів України про працю, оскільки згода сторін не досягнута, при цьому було зроблено посилання на пункт 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року за №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», а також повідомлялося про необхідність отримання трудової книжки. В позовній заяві позивачем також зазначено, що вона категорично заперечує проти підміни її дійсного волевиявлення щодо підстави розірвання трудового договору, оскільки вона не подавала заяви про звільнення за власним бажанням та звернулася з цього приводу до Донецького обкому профспілок України, від якого отримала відповідь від 16.04.2010 року за № 02/20, в якім повідомлялося, що дії адміністрації помилкові, а посилання на пункт 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року за №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів»некоректне в даному випадку. Враховуючи викладене, позивач просить суд поновити строк давності для звернення до суду за захистом своїх прав у порядку, передбаченому ч.5 ст.267 Цивільного кодексу України, визнати неправомірним її звільнення за статтею 38 Кодексу законів про працю України, зобов’язати відповідача поновити її на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила їх задовольнити.

Представник позивача ОСОБА_2 у судовому засіданні підтримав позицію позивача, просив суд задовольнити заявлені позовні вимоги.

Представник відповідача - Жарова Т.Л., яка діє за дорученням, заявлені позовні вимоги не визнала, оскільки  вважає їх необґрунтованими, у зв’язку з чим, просила суд позивачу у визнанні неправомірним звільнення, поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, відмовити. Крім того, суду були представлені письмові заперечення, в яких зазначено, що 30 березня 2010 року до канцелярії Закритого акціонерного товариства «Сармат» було подано заяву бухгалтера 1 категорії сектора матеріальних витрат ОСОБА_1, оформлену на типовому бланку, про звільнення її з 31 березня 2010 року за згодою сторін (п.1 ст.36 Кодексу законів України про працю). Керуючись нормами трудового права, а саме: пунктом 1 статті 36, статтею 38 Кодексу законів про працю України, пунктом 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року за №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», роботодавцем було прийняте рішення про припинення трудових відносин між ОСОБА_1 (ініціатора даного розірвання) та Закритим акціонерним товариством «Сармат»з 31 березня 2010 року за власним бажанням працівника. В запереченнях також зазначено, що припинення трудового договору за згодою сторін (п.1 ст.36 Кодексу законів України про працю) відрізняється від розірвання трудового договору за ініціативою однією із сторін тим, що необхідне спільне волевиявлення сторін про припинення трудових відносин (як працівника, так і роботодавця). Припинення трудового договору за взаємною згодою між працівником та роботодавцем відбувається у строк, який визначений сторонами.  В письмових запереченнях також зазначено, що ОСОБА_1 не узгодила  свою заяву про звільнення  з представниками адміністрації підприємства та передала його для виконання через канцелярію підприємства. Приймаючи до уваги, що про підставу розірвання трудового договору в строк, який просить працівник, обумовлена неможливістю продовжувати роботу за станом здоров’я) роботодавець врахував не гуманним  залишити просьбу про розірвання трудових відносин без задоволення, у зв’язку з чим,  наказом від 31 березня 2010 року за № 77-к звільнив ОСОБА_1 за власним бажанням. Також в запереченнях зазначено, що пункт 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року за №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», дає вказівку про застосування у зазначених обставинах підстави розірвання трудового договору  за власним бажанням: «Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку  попередження не означає, що трудовий договір припинений по п.1 ст.36 Кодексу законів України про працю, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним за ініціативою працівника (ст.38 Кодексу законів про працю України)».  Отже, у випадку звільнення ОСОБА_1 спільного волевиявлення сторін про припинення трудових відносин по п.1 ст.36 Кодексу законів України про працю не було, роботодавець не погодився на запропоновану нею підставу трудового договору. Кваліфікуючою ознакою ст.38 Кодексу законів України про працю є: «розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, за ініціативою працівника», тобто, право працівника припинити трудовий договір за власним волевиявленням, що і було в ситуації ОСОБА_1 Крім того, зазначено в запереченнях, у заяві про звільнення від 30 березня 2010 року ОСОБА_1 просить звільнити її 31 березня 2010 року. А думка позивача з приводу підміни її волевиявлення  щодо підстави розірвання трудового договору  є помилковою, так як для застосування даної підстави трудового договору одностороннього волевиявлення не достатньо. В запереченнях також зазначено, що роботодавець виконав вимоги ст. 47 Кодексу законів про працю України, не отримання трудової книжки ОСОБА_1 є наслідками категоричної відмови в її отриманні, крім того, позивач не мала бажання отримати копію наказу про звільнення, що свідчить про те, що порушень частини 2 статті 47 Кодексу законів про працю України з боку роботодавця не було. Враховуючи викладене, представник відповідача вважає вимоги позивача безпідставними та необґрунтованими, тобто такими, які не підлягають задоволенню.

Суд, заслухавши пояснення позивача та представників як позивача так і відповідача, дослідивши надані документи та докази в їх сукупності, прийшов до висновку, що заявлені позовні вимоги позивача не обґрунтовані, та не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно статті 1 Цивільно-процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частина 1 статті 11 Цивільно-процесуального кодексу України передбачає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Стаття 21 Кодексу законів про працю України закріплює, що трудовий  договір  є  угода між  працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним
органом  чи фізичною  особою,  за  якою  працівник  зобов'язується  виконувати  роботу, визначену   цією  угодою,   з  підляганням  внутрішньому  трудовому  розпорядкові,  а  власник   підприємства, установи, організації  або  уповноважений  ним  орган  чи  фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові  заробітну  плату  і забезпечувати  умови  праці,  необхідні  для   виконання   роботи, передбачені законодавством  про  працю,  колективним  договором  і угодою сторін.

Відповідно до ст.36 Кодексу законів про працю України підставами припинення трудового договору є:  1) угода сторін; 2) закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично  тривають  і  жодна  з  сторін  не поставила вимогу про їх припинення; 3) призов   або   вступ   працівника   на  військову  службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;  4) розірвання  трудового  договору  з  ініціативи  працівника (статті 38,  39),  з ініціативи власника  або  уповноваженого  ним органу (статті  40,  41)  або  на  вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на  представництво   трудовим   колективом   органу (стаття 45); 5) переведення   працівника,   за   його   згодою,   на  інше підприємство,  в установу,  організацію  або  перехід  на  виборну посаду; 6) відмова  працівника  від  переведення  на  роботу  в  іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною  істотних  умов праці; 7) набрання  законної  сили  вироком  суду,  яким  працівника засуджено  (крім  випадків  звільнення  від відбування покарання з випробуванням)  до  позбавлення  волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи; 8) підстави, передбачені контрактом.

Стаття 38 Кодексу законів про працю України передбачає розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника, а саме: працівник має право розірвати трудовий договір,  укладений на невизначений строк,  попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за  власним  бажанням  зумовлена  неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або  дружини  на  роботу  в  іншу  місцевість;  вступ  до навчального  закладу;  неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком;  вагітність; догляд за дитиною до досягнення  нею  чотирнадцятирічного  віку  або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом  I  групи;  вихід  на  пенсію;  прийняття  на  роботу за конкурсом,  а  також  з  інших  поважних  причин),   власник   або уповноважений  ним  орган  повинен  розірвати  трудовий  договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник   після  закінчення  строку  попередження  про звільнення не залишив роботи і  не  вимагає  розірвання  трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі  звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на  його  місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства  не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Працівник   має   право  у  визначений  ним  строк  розірвати трудовий  договір  за   власним   бажанням,   якщо   власник   або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю,  умови колективного  чи  трудового  договору.

Згідно статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або  уповноважений  ним  орган  зобов'язаний  в  день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку  і
провести  з ним розрахунок у строки,  зазначені в статті 116 цього Кодексу. У  разі  звільнення  працівника  з  ініціативи  власника  або уповноваженого  ним  органу  він   зобов'язаний   також   у   день звільнення видати йому копію наказу про  звільнення  з  роботи.  В інших  випадках  звільнення  копія  наказу  видається  на   вимогу  працівника.

Строки звернення до районного, районного у місті,міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів передбачені статтею 233 Кодексу законів про працю України, а саме, працівник може звернутися з заявою  про  вирішення  трудового спору  безпосередньо  до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного  суду  в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або  повинен  був дізнатися про порушення свого права, а у справах про  звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України у разі  звільнення  без  законної  підстави  або  незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен  бути  поновлений  на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.  При винесенні рішення про поновлення на  роботі  орган,  який розглядає  трудовий  спір,  одночасно  приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час  вимушеного  прогулу  або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи,  але не більш як за один рік.  Якщо  заява  про  поновлення  на  роботі розглядається більше одного року, не  з  вини  працівника,  орган, який  розглядає  трудовий  спір,  виносить  рішення  про   виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. У разі  затримки  видачі  трудової книжки з вини власника або уповноваженого  ним  органу  працівникові  виплачується   середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Рішення про поновлення на роботі  незаконно  звільненого  або переведеного  на  іншу роботу працівника,  прийняте органом,  який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Згідно роз’яснень пункту 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6.11.1992 р. № 9 «Про практику розгляду трудових справ»(з наступними змінами та доповненнями),  судам  необхідно  мати  на увазі, що при домовленості між працівником і власником підприємства,  установи,  організації  або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п.1 ст.36 Кодексу законів про працю України (за згодою сторін) договір припиняється в строк,  визначений сторонами.  Анулювання такої домовленості  може мати   місце   лише   при  взаємній  згоді  про  це  власника  або уповноваженого ним органу і працівника.  Сама по собі згода власника  або  уповноваженого  ним  органу задовольнити прохання  працівника  про  звільнення  до  закінчення строку попередження не означає,  що трудовий договір припинено  за п.1 ст.36  Кодексу законів про працю України,  якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору.  В  останньому  випадку  звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст.38 Кодексу законів про працю України).

Стаття 367 Цивільно-процесуального кодексу України передбачає, що суд допускає негайне виконання рішень у справах про поновлення на роботі  незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Відповідно до ст.60 Цивільно-процесуального кодексу України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.  

Судом встановлено, що 30 березня 2010 року позивач звернулась із письмовою заявою  до генерального директора Закритого акціонерного товариства «Сармат» Тихонова І.В., в якій просила звільнити її за згодою сторін відповідно до п.1 ст.36 Кодексу законів про працю України з 31 березня 2010 року з виплатою трьохмісячної допомоги (а.с.2, 30).

Із пояснень, наданих позивачем у судовому засіданні вбачається, що з 26 березня 2010 року по 08 квітня 2010 року вона перебувала на лікарняному, що підтверджується копією листка непрацездатності (а.с.31).

Судом також встановлено, що листом за № 03/5-1466 від 31 березня 2010 року начальник відділу кадрів директора Закритого акціонерного товариства «Сармат» ОСОБА_6, яке  адресовано на домашню адресу ОСОБА_1, довела до відома останньої , що заяву від 30 березня 2010 року прийнято до уваги, вона буде розглянута як ініціатива  працівника про дострокове розірвання трудового договору 31 березня 2010 року (стаття 38 Кодексу законів про працю України, власне бажання), так як, згода сторін не досягнута, заява не узгоджена з безпосереднім керівником підприємства (а.с.3, 33). Далі у заяві наведений пункт 8 роз’яснень Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6.11.1992 р. № 9 «Про практику розгляду трудових справ», згідно з яким, судам необхідно мати на увазі, що при домовленості між працівником і власником підприємства,  установи,  організації  або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п.1 ст.36 Кодексу законів про працю України (за згодою сторін) договір припиняється в строк,  визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній  згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.  Сама по собі згода власника  або  уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає,  що трудовий договір припинено  за п.1 ст.36  Кодексу законів про працю України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст.38 Кодексу законів України про працю). Далі в листі рекомендовано звернутися до відділу кадрів до Закритого акціонерного товариства «Сармат»для отримання трудової книжки.

Із матеріалів справи вбачається, що наказом за № 77-К від 31 березня 2010 року ОСОБА_1, бухгалтера 1 категорії сектора обліку матеріальних витрат головної бухгалтерії фінансово –економічної служби Фінансового департаменту на підставі її заяви звільнено за власним бажанням відповідно до статті 38 Кодексу законів про працю України (а.с.24).

           У судовому засіданні свідки ОСОБА_6 –начальник відділу кадрів Закритого акціонерного товариства «Сармат»та ОСОБА_7 –головний бухгалтер Закритого акціонерного товариства «Сармат»пояснили, що до пункту 7.2.5 розділу 7 Колективного договору Закритого акціонерного товариства «Сармат»внесені доповнення, а саме: проводити виплату вихідної допомоги у розмірі 3-х місячного середнього заробітку у разі припинення трудового договору за згодою сторін на період з 22 березня 2010 року по 11 квітня 2010 року (п.1 ст.36 Кодексу законів про працю України) для працівників Закритого акціонерного товариства «Сармат»(за виключенням працівників департаменту продаж), виписка із протоколу за ради голів профспілок працівників пивоварної промисловості за №5 від 22 березня 2010 року додана до матеріалів даної  цивільної справи (а.с.38).  Зазначені доповнення були зареєстровані міським головою О.О.Лук’янченко відповідним розпорядженням за №426 від 13.05.2010 року (а.с.35).

Свідки також пояснили, що позивач, довідавшись про укладення додаткової угоди №4 від 22 березня 2010 року до Колективного договору  Закритого акціонерного товариства «Сармат» про виплату працівнику вихідної допомоги в розмірі  трьохмісячного середнього заробітку при припиненні трудового договору за угодою сторін в період з 22  березня 2010 року по 11 квітня 2010 року (п.1 ст.36 Кодексу законів про працю України), за винятком працівників департаменту продажів (а.с.34), дійсно звернулась до генерального директора Закритого акціонерного товариства «Сармат»Тихонова І.В. про звільнення її з 31 березня 2010 року за згодою сторін відповідно до пункту 1 статті 36 Кодексу законів про працю України, однак, погодження від директора з кадрових питань та побуту Закритого акціонерного товариства «Сармат» Л.Ф.Іващенко не отримала, про що свідчить не заповнена частина бланку заяви (а.с.30). Отже, подану заяву ОСОБА_1 було розглянуто як ініціативу працівника про дострокове розірвання трудового договору 31 березня 2010 року за статтею 38 Кодексу законів про працю України за власним бажанням, про що було повідомлено працівника відповідним листом, який ОСОБА_1 отримала особисто  02 квітня 2010 року, що підтверджується копією повідомлення про вручення поштового відправлення, яке також долучено до матеріалів справи (а.с.39).

Отже, судом встановлено, і не спростовано сторонами, що позивач отримавши листа Закритого акціонерного товариства «Сармат»02 квітня 2010 року вже була повідомлена, що її заява про звільнення за згодою сторін відповідно до пункту 1 статті 36 Кодексу законів про працю України розцінена як ініціатива працівника про дострокове розірвання трудового договору 31 березня 2010 року за статтею 38 Кодексу законів про працю України, за власним бажанням, у звя’зку з відсутністю погодження власника підприємства; крім того, позивачу було запропоновано отримати у відділі кадрів трудову книжку у будь –який зручний час.

Представник відповідача у судовому засіданні пояснила, що 07 квітня 2010 року на підприємстві складений акт про те, що працівник ОСОБА_1, бухгалтер 1 категорії сектора обліку матеріальних витрат головної бухгалтерії фінансово –економічної служби Фінансового департаменту, відмовилась в день звільнення отримувати на руки трудову книжку. У зв’язку з чим, 31 березня 2010 року  (дата звільнення) ОСОБА_1 було направлено  лист з повідомленням про вручення адресату за № 03/5 -1466 від 31.03.2010 року з проханням з’явитися  до відділу кадрів для отримання трудової  книжки. Зазначений лист було отримано особисто ОСОБА_1 02 квітня 2010 року, про що свідчить повідомлення про вручення. Однак, ні в день отримання листа, ні в інший день до дати складання зазначеного акту ОСОБА_1 не приходила до відділу кадрів для отримання трудової книжки, а також не повідомляла будь –яким чином про бажання отримати трудову книжку, в тому числі, і письмової заяви на відправку трудової книжки поштою з доставкою на зазначену поштову адресу (а.с.65).   Зазначені факти позивачем у судовому засіданні також не спростовані.

Із матеріалів даної цивільної справи вбачається, що позивач 08 квітня 2010 року звернулась із письмовою заявою до голови обкома профспілок працівників агропромислового комплексу України в Донецькій області ОСОБА_10, в якому просила захистити її порушене трудове право, на яке, листом від 16 квітня 2010 року була дана відповідь, згідно з якою ОСОБА_1 пропонувалось  змінити формуліровку звільнення, привести її відповідно  з поданою заявою або  домовитися про подання нової заяви з проханням про звільнення за власним бажанням відповідно до ст.38  Кодексу законів про працю України (а.с.4,5).

Отже, позивач всупереч статті 233 Кодексу законів про працю України, в місячний строк  не  звернулась із заявою  про вирішення  трудового спору  безпосередньо  до районного, районного суду, оскільки  позовна заява ОСОБА_1 до Закритого акціонерного товариства «Сармат» про визнання неправомірним звільнення, поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу надійшла до суду 14 червня 2010 року, що підтверджено штампом реєстрації вхідної кореспонденції суду (а.с.1).

Доводи позивача та його представника  з приводу того, що на момент розгляду справи по суті  трудову книжку та копію наказу про звільнення нею не отримано, у зв’язку з чим, строк звернення до суду за вирішенням трудового спору не пропущений, суд до уваги не приймає, оскільки відповідно до частини 2 статті 47 Кодексу законів про працю України, доказів такої вимоги позивачем суду не представлено.

Отже,  поважних причин пропуску строку звернення безпосередньо до суду в порядку, передбаченому  чинним законодавством суду не представлено, тому позовні вимоги в цій частині суд вважає необґрунтованими, у зв’язку з чим,  задоволенню не підлягають.

Позовна вимога визнати неправомірним звільнення за власним бажанням (стаття 38 Кодексу законів про працю України), оскільки письмового волевиявлення з цього приводу, передбаченого зазначеною статтею Кодексу законів про працю України від позивача не виходило, суд вважає такою, що не підлягає задоволенню, оскільки вона суперечить фактично встановленим обставинам справи, так як домовленості сторін про підставу припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 Кодексу законів про працю України не було, а волевиявлення звільнитися у зв’язку з поганим самопочуттям неодноразово було підтверджено особисто позивачем як під час розгляду справи, так і наявними в матеріалах справи доказами, тому звільнення було проведено за ініціативою працівника (стаття 38 Кодексу законів про працю України).

Крім того, з позовною вимогою про зміну формулювання  причин звільнення, позивач до суду не зверталась, заявлені позовні вимоги під час розгляду справи в суді не уточнювала та не  змінювала, у зв’язку з чим,  вимога зобов’язати відповідача поновити позивача на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, також не підлягає задоволенню, оскільки суду не доведено відсутності законних підстав розірвання трудового договору, не обумовлених чинним законодавством, або проведеного з  порушенням норм законодавства про працю.  

         Приймаючи до уваги положення ст. 88 Цивільно - процесуального кодексу України судові витрати, пов’язані з розглядом справи не стягуються.

         На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 1, 8, 10, 11, 60, 88, 208-209, 212-215, 218, 223, 292, 294 Цивільно - процесуального кодексу України, ст.ст. 36, 38, 47, 233, 235 Кодексу законів України про працю, роз’ясненнями Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 р. № 9 «Про практику розгляду трудових справ»суд, -   

                                                                    В И Р І Ш И В:

          У задоволенні позову ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Міллер Брендз Україна»про визнання неправомірним звільнення, поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу – відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Донецької області через суд першої інстанції шляхом подання апеляційної скарги протягом 10 днів з дня його проголошення.

Суддя                                                 Гладка І.А.