Справа № 2-258/11

1

          РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2011 року                                                                               м. Запоріжжя

Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя у складі: головуючого судді Геєць Ю.В., при секретарі Ровенській В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Запоріжжя цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства „ОТП Банк”, третя особа управління Національного банку України в Запорізькій області, про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки, за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства „ОТП Банк”  до ОСОБА_1 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який було уточнено в ході розгляду справи, до ПАТ „ОТП Банк” про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки, в якому просить суд визнати недійсним кредитний договір № 201/128/2007 від 04.10.2007 року, укладений між нею та відповідачем, визнати недійсним договір іпотеки № РСNL-201/128/2007 від 04.10.2007 року.

Зазначивши, що кредитний договір № 201/128/2007 від 04.10.2007 року укладений між позивачем та Банком є таким, що протиричить валютному і цивільному законодавству України, використання Банком долару США як предмету кредитування значно погіршує становище позивальника, тому умови договору позивач вважає несправедливими. Також позивач на підставі ст. 548 ЦК України просить визнати недійсним договір іпотеки.

В свою чергу ПАТ „ОТП Банк” звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в якому зазначив, що станом на 23.04.2010 року заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором № 201/128/2007 від 04.10.2007 року, з урахуванням суми основного боргу, процентів за користування кредитними коштами та пені складає 535914 грн. 14 коп., яку позивач просить стягнути з відповідача у судовому порядку.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав повністю, просить їх задовольнити у повному обсязі, на підставах зазначених в уточненому позові, в задоволенні зустрічного позову просить відмовити.

Представник відповідача у судовому засіданні позов не визнав, просить відмовити у його задоволенні, посилаючись, що укладені між позивачем та банком договори відповідають вимогам чинного законодавства, а позовні вимоги є безпідставними, просить задовольнити зустрічний позов у повному обсязі.

Представник третьої особи управління Національного банку України в Запорізькій області не з’явися в судове засідання, надав до суду письмові пояснення на позов, відповідно до яких, вважає, що відсутні законі підстави для задоволення позову.

Заслухавши пояснення учасників процесу, розглянувши матеріали справи, оцінивши докази у сукупності, суд дійшов до наступного висновку.

Судом встановлено, що 04.10.2007 року між позивачем та Банком було укладено кредитний договір № 201/128/2007, згідно з яким ОСОБА_1 отримала кредитні кошти в сумі 65946,47 швейцарських франків, строком користування до 04.10.2027 року (а.с. 32-35).

Згідно із ст. 215 ЦК України   підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, статтею   203 ЦК України .     

За положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України  зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.     

Тобто, вирішуючи спір про визнання угод недійсними, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.     

Як вбачається з позовної заяви, ОСОБА_1 вимагає визнання недійсним кредитного договору з  тих підстав, що договір протиричить валютному і цивільному законодавству України, використання Банком швейцарських франків, як предмету кредитування, значно погіршує становище позивальника, тому умови договору позивач вважає несправедливими.

Відповідно до ст.ст. 1054, 1055 ЦК України  за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі.     

Статтею 638 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.     

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.     

Крім того відповідно до ст. 629 ЦК України  договір є обов’язковим для виконання сторонами. Всі умови договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами, даних про те, що волевиявлення позивача було направлено саме на отримання кредиту в національній валюті суду не надано.     

З вищенаведеного випливає, що позивач та відповідач, підписавши кредитний договір встановили факт досягнення згоди між собою щодо всіх істотних умов кредитного договору.   

Згідно змісту  ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»кредитодавець зобов’язаний перед укладанням договору про надання споживчого кредиту повідомити споживача у письмовій формі про сукупну вартість кредиту, варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту і обсяги та інші кредитні умови.     

Згідно  до вимог п. 3.1.-3.3.  Постанови НБУ № 168 від 10.05.2007 року, якою затверджені Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, банки зобов’язані в Кредитному договорі або додатку до нього  надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту, зазначивши таке: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу; перелік, розмір та базу нарахування комісій; перелік і розмір інших фінансових зобов’язань споживача; графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною в договорі); сукупну вартість кредиту, як у процентному так в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором у вигляді: реальної процентної ставки ( у процентах річних, яка розраховується відповідно до формули) та абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі).   

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п.п. 7, 8 постанові № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.   

У зв’язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205–210, 640 ЦК тощо).   

При укладанні кредитного договору позивач не був обмежений у можливості отримати кредит як в іноземній, так і в національній валютах. Валюту кредитування у вигляді швейцарських франків позивач обрав на власний розсуд      

Крім того, відповідно до статті 36 Закону України «Про національний Банк України»офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним Банком України.       

Валютні курси, як зазначено у частині першій статті 8 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», встановлюються Національним Банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.       

Поряд з цим, згідно Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого Постановою  Правління Національного Банку України від 12 листопада 2003 року № 496, офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема до швейцарських франків, установлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют за станом на останню дату.        

Отже, незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена.       

Таким чином, укладаючи спірний кредитний договір в іноземній валюті, сторони приймали на себе певні ризики, на випадок зміни валютного курсу та в момент укладення договору не мали будь –яких законних підстав вважати, що зміна встановленого валютного курсу не настане.       

Позивачем не доведено, що сторони при укладенні кредитного договору були впевнені в тому, що така зміна обставин не настане.       

Виходячи із змісту статей 1046,1054 ЦК України  відповідальність за валютні ризики лежить саме на позичальнику.       

Відсутність у боржника необхідних коштів не є підставою звільнення від відповідальності за порушення зобов’язання, як це передбачено статтею 617 ЦК України.

Статтею 629 ЦК України  передбачено, що договір є обов’язковим для виконання сторонами.           

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання (стаття 625 ЦК України ).       

Отже, позивач зобов’язаний виконувати кредитний договір у відповідності до його умов та законодавства.       

Доводи позивача про недійсність оспорюваного договору з тих підстав, що він укладений в іноземній валюті також не узгоджується з вимогами чинного законодавства.

Відповідно до ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів у іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Законодавчими актами, що встановлюють право банку здійснювати операції в іноземній валюті, є: Закон України «Про банки і банківську діяльність»,  Декрет КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Статтею 19 Закону України «Про банки і банківську діяльність»визначено, що банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, яка видається НБУ.

Відповідно до ст. 47 зазначеного Закону  на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.   

Згідно з ч. 1 ст. 49 цього Закону  розміщення залучених коштів від свого імені визнається кредитною операцією.   

Відповідно до ст.2  Закону України «Про банки і банківську діяльність»коштами є гроші  у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Як вбачається з матеріалів справи (а.с. 57-60) 08.11.2006 року  НБУ видало  ЗАТ „ОТП Банк” (правонаступник ПАТ „ОТП Банк”) банківську ліцензію за № 191 на право здійснювати банківські операції, в тому числі щодо розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, та письмовий Дозвіл  № 191-1 від 08.11.2006 року і додаток до письмового Дозволу № 191-1 від 08.11.2006 року на право здійснювати операції з валютними цінностями.

Тобто,  ПАТ „ОТП Банк” на підставі отриманої від НБУ банківської ліцензії та дозволу на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з іноземною валютою, у томі числі з надання кредитів в іноземній валюті.  

Відповідно до ст. 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.  Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв’язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Тобто виходячи з положень ст. 5 зазначеного Декрету КМУ, генеральні ліцензії видаються НБУ лише певному колу суб’єктів: банкам, фінансовим установам та оператору поштового зв'язку на здійснення ними валютних операцій на постійній основі. Натомість індивідуальні ліцензії можуть видаватися всім суб’єктам (резиденти і нерезиденти) на здійснення лише разової валютної операції, при цьому у Декреті  визначено вичерпний перелік таких операцій.

Крім того, необхідність в індивідуальній ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті передбачено підпунктом «в»пункту 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»у випадку, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.  Законодавство України не встановлює межі термінів і сум надання (одержання) кредитів в іноземній  валюті, а тому на даний час і не потребується індивідуальної ліцензії на видачу кредиту в іноземній валюті.

Відповідно до п. 5.3 Порядку видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій (затвердженого постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 р. № 275) письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»від 19 лютого 1993 року за № 15-93. Відповідно до п. 2.3 зазначеного Положення за умови отримання письмового дозволу НБУ банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями по залученню та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.  

З урахуванням того, що  ПАТ „ОТП Банк” отримав банківську ліцензію НБУ на здійснення операцій з валютними цінностями, слід прийти висновку, що воно має право на постійній основі здійснювати операції щодо розміщення іноземної валюти, в тому числі і укладати кредитні договори.  

Зважаючи на викладене, суд вважає, що доводи позивача щодо обов’язковості отримання банком або позичальником індивідуальної ліцензії для кредитування в іноземній валюті та проведення розрахунків у валюті незалежно від сум та термінів грошових коштів, які надаються банком, суперечать положенням ст. 19 Конституції України за якими правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Чинним законодавством не встановлені будь-які обмеження чи вимоги щодо сум та термінів кредитів в іноземній валюті, які надаються або залучаються резидентами України, тому ПАТ „ОТП Банк” не має зобов’язань щодо отримання індивідуальних ліцензій НБУ для надання кредитів в іноземній валюті резидентам.   

Таким чином, банк має право на постійній основі здійснювати діяльність з надання кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від НБУ банківської ліцензії та генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій без отримання індивідуальної ліцензії.

Щодо доводів позивача про необхідність отримання індивідуальних ліцензій сторонами кредитного договору для використання іноземної валюти на території України  як засобу платежу, то слід виходити з наступного.   

Зі змісту ст. 47 та ст. 49 Закону України» «Про банки і банківську діяльність», та ст. 5 Декрету КМ України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»вбачається, що наявність у банка генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій є достатньою підставою для здійснення банком операцій з валютними цінностями, в тому числі операцій з використання іноземної валюти як засобу платежу.

Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою НБУ від 14 жовтня 2004 року № 483, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких НБУ видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).  

ПАТ „ОТП Банк” отримав банківську ліцензію на право здійснювати банківські операції, в тому числі, щодо розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний  ризик та письмовій дозвіл на право здійснювати операції з валютними цінностями, що є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», тому використання банком і позичальником іноземної валюти як засобу платежу за кредитним договором відповідає вимогам чинного законодавства.  

Таким чином, надання ПАТ „ОТП Банк” кредиту в іноземній валюті та повернення позичальником такого кредиту здійснюється на підставі генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, виданої відповідачу НБУ, та не потребує отримання Банком чи позичальником індивідуальної ліцензії на операцію з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, та операцію з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, тому доводи суду першої інстанції про обов’язковість отримання банком індивідуальних ліцензій НБУ для здійснення валютних операцій  ПАТ „ОТП Банк” є  безпідставними.   

Виходячи з наведеного, суд приходить висновку, що відсутні правові підстави для визнання кредитного договору недійсним.

З урахуванням викладеного, відсутні також правові підстави для визнання недійсним договору іпотеки № РСNL-201/128/2007 від 04.10.2007 року на підставі ст. 548 ЦК України. Інших підстав для визнання недійсним договору іпотеки позивач не зазначав.   

За таких обставин суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягали задоволенню.  

Суд приходить до висновку, що зустрічний позов ПАТ „ОТП Банк” до ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Згідно з кредитним договором, а також на підставі кредитних заявок від 04.10.2007 року та від 05.10.2007 року (а.с. 38-39) Банк надав позичальнику ОСОБА_1 кредит на загальну суму 65946,47 швейцарських франків, що підтверджується меморіальними ордерами № 3 від 04.10.2007 року, № 1 від 05.10.2007 року (а.с. 41).

Після підписання додаткового договору № 1 від 15.06.2009 року (а.с. 36-37) до кредитного договору було проведено реструктизацію частини боргових зобов’язань позичальника, шляхом зміни порядку та строків погашення частини суми кредиту в розмірі 2198,24 швейцарських франків(п. 2.2.1 додаткового договору) та надання на підставі кредитної заявки від 15.06.2009 року (а.с. 40) позичальнику траншу в сумі 4003,14 швейцарських франків з метою погашення прострочених процентів (п. 2.2.2. додаткового договору), що підтверджується валютним меморіальним ордером № 1 від 15.06.2009 року (а.с. 42).

Відповідач в свою чергу, зобов’язався прийняти, належним чином використовувати та повернути банку вказані кредитні кошти у строки, зазначені в кредитному договорі, а саме не пізніше 04.10.2027 року, а також сплатити відповідні кошти за користування кредитом в порядку та на умовах, що визначені в кредитному договорі.

Згідно п. 2.1.3.1 додаткового договору повернення відповідно ї частини кредиту та сплата процентів буде здійснюватися шляхом сплати позичальником: ануїтетних платежів у розмірі, строки та з періодичністю, що визначені у графіку платежів.

Згідно п. 1.1 Частини 2 кредитного договору за користування кредитом позичальник зобов’язаний сплатити банку відповідну плату.

Відповідно до п. 3 частини 1 кредитного договору для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватися плаваюча процентна ставка в розмірі фіксованого відсотку + FIDR. Фіксований відсоток встановлюється в розмірі 3,99 % річних. Ставка FIDR процентна ставка по строкових депозитах фізичних осіб у валюті тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору.

Проценти нараховуються щомісяця у день сплати процентів, але не пізніше дати, визначеної у графіку платежів (додаток № 1), кожного календарного місяця на фактичну суму непогашених кредитних коштів і за фактичний час користування такими коштами, включаючи день видачі та включаючи день повернення  (п.1.5.1.1 кредитного договору).

Нараховані проценти сплачуються позичальником одночасно з погашенням відповідної частини кредиту в строк передбачений в графіку (п.1.5.1.1 кредитного договору).

15.06.2009 року сторони уклали додатковий договір № 1, згідно якого домовились, що на період з 15.06.2009 року по 16.11.2009 року для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватись фіксована процентна ставка в розмірі 5,50 % річних (п. 2.1.1 додаткового договору), на період з 16.11.2009 року до повного виконання боргових зобов’язань за кредитним договором буде використовуватися плаваюча процентна ставка в розмірі фіксованого відсотку + FIDR. Фіксований відсоток встановлюється в розмірі 4,30 % річних (п. 2.1.1. додаткового договору).

У зв’язку з невиконанням ОСОБА_1 умов кредитного договору, банком на підставі п. 1.9 кредитного договору було здійснено вимогу про дострокове виконання відповідачем його зобов’язань за кредитним договором в повному обсязі. Вимога № 201-3/3231 від 18.12.2009 року направлена позивачем на адресу відповідача (а.с. 43-44).

Статтею 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до п. 3 ст. 3 та ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договорів та визначенні умов з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно з ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений  строк  (термін)  його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі й на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується  повернути кредит і сплатити відсотки.

Згідно ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є  його  невиконання або виконання з порушенням умов, певних  змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Так, як вбачається з розрахунку заборгованості за кредитним договором № 201/128/2007 від 04.10.2007 року станом на 23.04.2010 року у відповідача виникла заборгованість по кредиту у розмірі 66927,03 швейцарських франка, що еквівалентно 493939,02 грн. (за курсом НБУ станом на 23.04.2010 року), по відсоткам –2878,63 швейцарських франків, що еквівалентно 21245,04 грн. (за курсом НБУ станом на 23.04.2010 року). Згідно п. 4.1.1 кредитного договору за несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 20730,08 грн. (а.с. 49-52).

У зв’язку із викладеним з ОСОБА_1 необхідно стягнути на користь ПАТ „ОТП Банк” заборгованість за кредитним договором у розмірі 535914 грн. 14 коп.

Крім того, на підставі ст.ст. 79, 88 ЦПК України, з відповідача ОСОБА_1 на користь ПАТ „ОТП Банк” необхідно стягнути судовий збір в розмірі 1700 грн., витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 209, 212, 214, 215 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства „ОТП Банк”, третя особа управління Національного банку України в Запорізькій області про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки, - залишити без задоволення.

Зустрічний позов Публічного акціонерного товариства „ОТП Банк”  до ОСОБА_1 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором - задовольнити.        

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства „ОТП Банк” заборгованість по кредитному договору у розмірі 535914 грн. 14 коп., судовий збір у розмірі 1700 грн., витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн., а всього стягнути суму у розмірі 537734 грн. 14 коп. (п’ятсот тридцять сім тисяч сімсот тридцять чотири гривні чотирнадцять копійок).

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Запорізької області через суд першої інстанції протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії рішення.

Суддя:                                                                                                    Ю.В.Геєць