Справа № 2-282/11

Р  І  Ш  Е  Н  Н  Я

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

20 січня 2011 року                                                                                              м. Київ

Солом’янський районний суд м. Києва у складі:

головуючого                судді Шевченко Л. В.,

при секретареві          Прохоровій К. Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Тандем-Авто»про стягнення грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку, -

в с т а н о в и в:

У жовтні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Тандем-Авто», у якому просив стягнути з відповідача на його користь 5 507,64 грн. грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку, 28980 грн. матеріальної допомоги при звільненні, 115920 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку та 3448 грн. витрат за надання правової допомоги.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач перебував з відповідачем у трудових відносинах. 07.09.2009 він був звільнений за угодою сторін згідно з п. 1 ст. 36 КЗпП України.

При звільненні  йому не була  нарахована заробітна плата за вересень, яка була нарахована та виплачена лише 22.10.2009.     

Крім того, відповідно до ст.83 КЗпП України при звільненні йому не була нарахована та виплачена компенсація за невикористану відпустку в розмірі 5507,64 грн.   

За умовами Колективного договору на 2009-2011 роки, прийнятого на загальних зборах трудового колективу ТОВ «Тандем-Авто», при звільненні працівника за угодою сторін згідно з п.1 ст. 36 КЗпП України або при скороченні штату працівнику виплачується матеріальна допомога в розмірі трьох посадових окладів (середньомісячної заробітної плати).   

При звільненні позивачу матеріальна допомога виплачена не була і її розмір складає 28 980 грн.   

Виходячи з того, що в порушення вимог ст.116 КЗпП України відповідач не здійснив з ним розрахунок  у день звільнення, не здійснив його до цього часу в повному обсязі, на підставі ст.117 КЗпП України позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 115 920 грн.

Крім того, просить суд стягнути з відповідача понесені ним витрати на правову допомогу в розмірі 3 448 грн.

Ухвалою Солом’янського районного суду м. Києва від 20.01.2011 позовні вимоги позивача в частині стягнення матеріальної допомоги виокремлені в самостійне провадження та провадження у справі в цій частині зупинено.

У судовому засіданні представник позивача підтримав позов та просив його задовольнити з підстав, наведених у ньому.

Представник  відповідача в судовому засіданні не заперечував проти несвоєчасної виплати позивачу заробітної плати при звільненні та непроведення з ним розрахунку в день звільнення, як це передбачено ст.116 КЗпП України.   

У той же час вважає, що позивач пропустив строк для звернення до суду, оскільки грошові кошти, які він просить стягнути з відповідача, не є заробітною платою, а тому просить застосувати до вимог позивача позовну давність за нормами ЦК України та відмовити в позові.   

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, які є у справі, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що на підставі наказу № 04-к від 05.01.2009 позивач прийнятий на роботу в ТОВ «Тандем-Авто»на посаду заступника генерального директора з питань торгівлі та маркетингу за сумісництвом (а.с. 6).     

Наказом № 85-к від 07.09.2009 він був звільнений із займаної посади з 07.09.2009 за угодою сторін згідно з п.1 ст.36 КЗпП України (а.с. 7).

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.   

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.   

Судом встановлено, що розрахунок з позивачем у день звільнення проведений не був.

Заробітна плата за вересень 2009 року була виплачена позивачу 22.10.2009, а компенсація за невикористану відпустку нарахована, однак не виплачена до цього часу.   

Лише 01.04.2010 відповідачем був направлений позивачу лист № 103 про необхідність з’явитися до бухгалтерії та отримати компенсацію за невикористану ним відпустку (а.с. 36). Повторний лист аналогічного змісту був направлений позивачу 15.06.2010 за № 173 (а. 37).

 Представника позивача суду пояснив, що законом позивачу гарантовано право на отримання повного розрахунку в день звільнення. А оскільки відповідач такого розрахунку не провів і не бажав проводити, намагаючись виплатити позивачу лише компенсацію за невикористану відпустку, це було правом позивача не отримувати заборговану суму частково.   

Відповідно до ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки.   

Так, позивач просить стягнути з відповідача 5 507,64 грн. вказаної компенсації.   

Згідно з сумою, обрахованою відповідачем відповідно до ст.83 КЗпП України та ст.ст. 9, 24 Закону України «Про відпустки»за вирахуванням необхідних до сплати податків та платежів, сума компенсації за невикористану позивачем відпустку складає 4 348,35 грн. (а.с. 26, 27).   

Дану суму компенсації представник позивача у судовому засіданні не спростовував.   

Виходячи з цього, суд приходить до висновку про часткове задоволення вимог позивача в цій частині.   

 Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.   

 При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.   Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.   

  Судом встановлено і не заперечувалося представником відповідача, заробітна плата позивачу була виплачена лише 22.10.2009.   

Компенсація за невикористану відпустку не виплачена до цього часу і про необхідність її отримання відповідач повідомив позивача лише в квітні 2010 року, тобто з пропуском встановленого законом строку для проведення розрахунку при звільненні.   

Представник позивача суду підтвердив, що позивач відмовився отримувати часткову суму до виплати, оскільки відповідач заперечує його право на отримання матеріальної допомоги у зв’язку із звільненням та відмовився її виплачувати, звернувшись до суду про визнання недійсним Колективного договору, яким передбачено право позивача на отримання матеріальної допомоги.   

При цьому вважає, що дії відповідача є недобросовісними, оскільки навіть у разі визнання недійсним Колективного договору, він був чинним на момент звільнення позивача,  а тому вважає, що відповідач зобов’язаний виплатити позивачу матеріальну допомогу.   

 При вирішенні спору в цій частині та визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд враховує наступне.   

Відповідно до ч.2 п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці»у разі не проведення розрахунку у зв'язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність  за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі,  якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку  дійде  суд, що розглядає справу.  При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за  час  затримки розрахунку  з урахуванням спірної суми,  на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.   

Судом встановлено і це підтвердили в судовому засіданні сторони, між позивачем та підприємством існує спір з приводу належних до виплату позивачу сум при звільненні.   

Це підтверджується і рішенням Господарського суду м. Києва від 14.09.2010, яким було визнано недійсним рішення Зборів Учасників ТОВ «Тандем-Авто»від 01.07.2009 про затвердження Колективного договору на 2009-2011 роки (а.с. 34-35).   

З точки зору закону заходи, встановлені ст.117 КЗпП України, є відповідальністю роботодавця перед працівником в разі несвоєчасного розрахунку при звільненні.   

Підставою для застосування такої відповідальності судом є не лише сам факт порушення строків розрахунку при звільненні, встановлених ст.116 КЗпП України, а й вина власника щодо працівника.   

Судом встановлено і проти цього не заперечують сторони, що відповідач затримав строк виплати позивачу заробітної плати при звільненні, яке мало місце 07.09.2009 і строк її виплати, який мав місце  22.10.2009.   

Представник відповідача не заперечував факт затримки нарахування компенсації за невикористану відпустку та виклик позивача за її отриманням лише 01.04.2010 та відмову позивача від її отримання.   

Враховуючи викладені вище обставини, звернення позивача до суду лише через рік після звільнення та порушення його прав з боку відповідача, його роботу у відповідача на умовах сумісництва, розміру невиплаченої відповідачем суми компенсації за невикористану відпустку станом на день ухвалення рішення, часу затримки виплати заробітної плати після звільнення та нарахування компенсації за невикористану відпустку та відмову позивача від її отримання, право суду на зменшення суми середнього заробітку за час затримки, суд приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в межах середньомісячного заробітку, а саме  9 659,95 грн.   

Суд при цьому також враховує наступне.   

Законом встановлені строки для звернення особи до суду за захистом порушених прав, в т.ч. трудових, де діють скорочені строки.   

Первинне звернення позивача до Дарницького районного суду м. Києва, як пояснив представник позивача, мало місце у січні 2010 року, а до Солом’янського районного суду м. Києва у квітні 2010 року.   

Представник позивача не заперечував, що рішення, які приймалися судами щодо форми звернення до суду та вибору підсудності ним не оскаржувалися.   

Виходячи з цього, суд вважає, що свідоме  бажання  затягнути строк звернення до суду з метою застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, чи  незнання вимог закону з приводу порядку та строків звернення до суду в даній категорії справ, що потягло за собою звернення позивача до суду з даними вимогами лише в жовтні 2010 року, не може бути підставою для застосування до відповідача санкцій, передбачених ст.117 КЗпП України, за весь період затримки розрахунку.   

Представником відповідача до суду подана заява про застосування строків позовної давності до вимог позивача, у зв’язку з чим він просить відмовити в позові.   

Відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосереднього до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.   

 Частиною 5 пункту 25 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України  встановлено, що непроведення розрахунку з працівником у день звільненні, або наступного дня після звільнення, є підставою застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.   

У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду  починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.   

З цього випливає, що строк для звернення до суду з вимогою про застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, позивачем не пропущено.   

Що стосується вимог про стягнення компенсації за невикористану відпустку, суд також враховує наступне.   

Представник позивача суду пояснив і не заперечував представник відповідача, що  з даним позовом позивач звертався  до Дарницького районного суду м. Києва, яким позов було повернуто для подання до належного суду, тобто за місцем знаходження відповідача і даної ухвали позивач не оскаржував.   

До Солом’янського районного суду м. Києва  була подана колективна позовна заява у кількості 12 осіб,  в т.ч. і позивача, яка була повернута їм, оскільки, за висновком суду, трудові спори є індивідуальними, та рекомендовано звернутися до суду з окремими позовами, що ними було виконано.   

Виходячи з цих обставин, з метою захисту порушених трудових прав позивача з боку відповідача, невиплатою компенсації за невикористану відпустку, вжиттям позивачем заходів для захисту своїх порушених трудових прав, суд приходить до висновку про поновлення позивачу строку для звернення до суду з вимогами в цій частині.   

Суд вважає безпідставною заяву представника відповідача про застосування строків позовної давності до вимог позивача та відмову в позові в зв’язку з цим з наступних підстав.

Спірні відносини між сторонами випливають та регулюються норами трудового законодавства України, яким регулюються і строки звернення до суду за захистом порушених прав і вирішення питань перевірки строків звернення до суду, з точки зору трудового законодавства, є обов’язком суду і клопотань іншої сторони про застосування цих строків в порядку, врегульованому нормами ЦК України, не вимагається.  

Позивач просить стягнути з відповідача понесенні ним судові витрати на оплату правової допомоги в сумі 3 448 грн.   

Відповідно до ст. 12 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, має право на правовому допомогу, яка надається адвокатами або іншими фахівцями у галузі права в порядку, встановленому законом.

Згідно з ст. 84 ЦПК України витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Відповідно до ст.88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.   

Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві-пропорційно до тієї частки позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.   

 З договору про надання юридичних послуг від 25.01.2010, укладеного між позивачем та ОСОБА_2, як адвокатом та СПД, вбачається, що сторони узгодили суму винагороди за надання адвокатом правової допомоги в розмірі 3 488 грн., з яких 1150 грн. мали бути сплачені при укладенні договору, а 2 298 грн. –після  вирішення та закриття всіх справ до виконання ухваленого судом рішення.   

Доказів про сплату даної суми представником позивача до суду не надано.   

У той же час, інтереси позивача в судовому засіданні представляла не адвокат ОСОБА_2, з якою позивачем укладений договір про надання юридичних послуг, а ОСОБА_3 на підставі довіреності позивача.   

Главою 17 розділу ІV ЦК України, яка регулює порядок представництва в цивільному процесі, не передбачено права особи, яка є представником за довіреністю, на отримання винагороди від довірителя.   

       Будь-яких доказів про те, що позивач таку винагороду своєму представнику виплачував, до суду не надано, як і доказів сплати такої адвокату, СПД ОСОБА_2 за  умовами договору від 25.01.2010.   

Повно та всебічно з’ясувавши обставини справи, оцінивши докази, які є у матеріалах справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ґрунтуються на  вимогах закону, тому підлягають частковому задоволенню.

Керуючись ст. ст. 36, 83, 115, 116, 117, 233 КЗпП України, постановою Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», ст. ст. 3, 4, 10, 11, 12, 57-60, 84, 88, 209, 212-215, 218, 223 ЦПК України, суд, –

в и р і ш и в:

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Тандем-Авто»на користь ОСОБА_1 4 348 гривень 35 копійок грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку та 9 659 гривень 95 копійок середнього заробітку за час затримки розрахунку, а всього 14 008 гривень 30 копійок.

У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Тандем-Авто»на користь держави судовий збір у сумі 140 гривень 08 копійок та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 гривень.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження –після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду міста Києва через суд першої інстанції шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Головуючий: