Ухвала

28 січня 2022 року

м. Київ

справа № 158/3576/19

провадження № 61-18407ск21

Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Усика Г. І., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду

від 18 жовтня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Тростянецької сільської ради Ківерцівського району Волинської області про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених позовних вимог та ухвалених судових рішень

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Тростянецької сільської ради Ківерцівського району Волинської області про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Позов мотивувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_2 , після смерті якої відкрилася спадщина, до складу якої увійшов житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,2435 га, кадастровий номер 0721884801:01:001:0183, що знаходиться у с. Озеро Ківерцівського району Волинської області.

Вказувала на те, що за життя ОСОБА_2 склала заповіт, посвідчений Тростянецькою сільською радою Ківерцівського району Волинської області

02 лютого 2004 року, яким заповіла позивачу все належне їй на день смерті майно. Інших спадкоємців у спадкодавця ОСОБА_2 немає.

Вона подала до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, однак постановою державного нотаріуса їй було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії у зв`язку з пропуском строку для подання заяви про прийняття спадщини, визначеного статтею 1270 ЦК України.

Посилаючись на те, що строк для прийняття спадщини вона пропустила з поважних причин, оскільки не проживала за місцем відкриття спадщини, а також неправильно розуміла закон, яким врегульовано питання прийняття спадщини, позивач просила визначити їй додатковий строк тривалістю один місяць для подання заяви про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Заочним рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області

від 07 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визначено ОСОБА_1 додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини після смерті спадкодавця ОСОБА_2 , яка померла

ІНФОРМАЦІЯ_1 , терміном один місяць з дня набрання рішенням законної сили.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не проживала за місцем відкриття спадщини, а отже, строк для прийняття спадщини ОСОБА_1 пропущений з поважних причин, тому суд першої інстанції вважав за можливе визначити ОСОБА_1 додатковий строк тривалістю один місяць для подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини після смерті матері

ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою Волинського апеляційного суду від 25 травня 2021 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою, особи, яка не брала участі у розгляді справи - ОСОБА_3 у справі за позовом ОСОБА_1 до Тростянецької сільської ради Ківерцівського району Волинської області про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини закрито.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що на час відкриття спадщини до кола спадкоємців першої черги за законом входив син спадкодавця

ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини за заповітом 27 грудня 2019 року, тобто після смерті її рідного брата ОСОБА_4 , який входив до кола спадкоємців першої черги за законом після смерті спадкодавця ОСОБА_2 , а ОСОБА_3 , який є сином рідного брата позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , не одержав право на спадкування за законом після смерті спадкодавця ОСОБА_2 , отже, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про визначення ОСОБА_1 додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини після смерті спадкодавця ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , не вирішував питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_3 , що відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України є підставою для закриття апеляційного провадження.

Постановою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 лютого 2020 року закрито.

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, ухвалу Волинського апеляційного суду від 25 травня 2021 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що заповітом (дублікат)

від 02 лютого 2004 року, посвідченим секретарем Озерської сільської ради Ківерцівського району Волинської області Андрійчук Н. І., ОСОБА_2 заповіла житловий будинок з господарськими та побутовими спорудами та все своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що належатиме їй на день смерті і на що вона за законом матиме право, своїй дочці ОСОБА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4 - рідний брат позивача. 24 грудня 2019 року постановою державного нотаріуса Ківерцівської державної нотаріальної контори № 2361/02-31 відмовлено ОСОБА_1 , у видачі свідоцтва про право на спадщину за дублікатом заповіту після смерті матері ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з пропуском строку для прийняття спадщини. 27 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини за заповітом.

Апеляційний суд, вказаного не врахував, закриваючи провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України дійшов передчасного висновку про те, що суд першої інстанції не вирішував в оскаржуваному рішенні питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_3 , який є сином рідного брата позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 .

Постановою Волинського апеляційного суду від 18 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 лютого 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволення позову ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив з того, що згідно з довідками відділення поліції № 1 в м. Ківерці та Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Жасмін Луцьк», померлий ОСОБА_4 не проживав з 2009 року по день своєї смерті, ІНФОРМАЦІЯ_2 за місцем своєї реєстрації в АДРЕСА_2 , оскільки виїхав на постійне місце проживання у село Озеро Ківерцівського району доглядати батьків похилого віку.

Згідно з відомостями наданими приватним нотаріусом Пастуховою Н. В.,

ОСОБА_3 та ОСОБА_5 є спадкоємцями після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , та у встановлений законом строк звернулися із заявами про прийняття спадщини до нотаріуса.

Отже, позивачу ОСОБА_1 , яка звернулася з даним позовом про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини за заповітом

27 грудня 2019 року, тобто після смерті її рідного брата ОСОБА_4 , який входив до кола спадкоємців першої черги за законом після смерті спадкодавця

ОСОБА_2 , а також після смерті свого батька ОСОБА_6 , необхідно було залучити до участі у справі як відповідачів дітей її брата ОСОБА_4 , зокрема, ОСОБА_3 .

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У листопаді 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 18 жовтня

2021 року, у якій вона просила скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Ухвалою Верховного Суду від 29 листопада 2021 року касаційну скаргу

ОСОБА_1 залишено без руху, надано їй строк який не може перевищувати десяти днів з дня вручення копії цієї ухвали, для подання касаційної скарги у новій редакції із зазначенням підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до вимог частини другої статті 389 та пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України.

Залишаючи без руху касаційну скаргу ОСОБА_1 , Верховний Суд роз`яснив їй положення частини другої статті 389 ЦПК України щодо підстав касаційного оскарження судових рішень, частин першої та третьої статті 411 ЦПК України.

У січні 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 18 жовтня 2021 року у новій редакції.

Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення заявник зазначає:

1) пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення без урахування висновку Верховного Суду викладеного у постанові від 15 липня 2021 року у справі № 380/9335/20

2) пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України - відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах у подібних правовідносинах.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Серед основних засад судочинства Конституцією України встановлено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Аналіз наведеної норми ЦПК України дає підстави вважати, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається норма права, єдину практику застосування якої необхідно сформувати, обставини справи, до яких ця норма повинна застосовуватись, який висновок зробив апеляційний суд з цього питання та обґрунтувати, в чому полягає незгода з ним.

У поданій на усунення недоліків касаційній скарзі, заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що факт постійного проживання ОСОБА_4 зі спадкодавцем підтверджується довідкою відділення поліції № 1 в м. Ківерці та Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Жасмін Луцьк», що померлий ОСОБА_4 з 2009 року по день своєї смерті

ІНФОРМАЦІЯ_2 за місцем своєї реєстрації в АДРЕСА_2 , оскільки виїхав на постійне місце проживання у село Озеро Ківерцівського району, доглядати батьків похилого віку.

Не погоджуючись із таким висновком апеляційного суду, ОСОБА_1 посилається на те, що належним доказом проживання зі спадкодавцем може бути лише рішенням суду, яке набрало законної сили або довідка органу реєстрації місця проживання.

Зі змісту касаційної скарги вбачається, що посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, заявник фактично ставить питання про те, якими доказами може підтверджуватися факт постійного проживання зі спадкодавцем на час його смерті.

У постанові Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17 вказано, що: «відповідно до частин третьої і четвертої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Місцем проживання фізичної особи згідно з частиною першою статті 29 ЦК України є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Статтями 2, 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Місцем проживання є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Таким чином, відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом».

У постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 718/3569/18-ц, від 28 липня 2021 року у справі № 363/719/17 викладено правовий висновок про те, що доказом постійного проживання разом зі спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.

Ураховуючи наведене, посилання заявника на відсутність висновку Верховного Суду, щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах не знайшли свого підтвердження.

Посилання заявника на неврахування судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду викладеного у постанові від 15 липня 2021 року у справі

№ 380/9335/20 є необґрунтованими, з огляду на таке.

Так, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 15 липня 2021 року у справі №3 80/9335/20 надав оцінку правильності тлумачення положень статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» в контексті визначення місця проживання боржника та дійшов висновку, що визначення місця виконання виконавчого документа щодо позивача (як фізичної особи-боржника) має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника. Будь-яка інша адреса місця проживання

чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, з яким Закон України «Про виконавче провадження» пов`язує місце виконання рішення, а з ним і виконавчий округ приватного виконавця.

Аналізуючи наведене, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції помилково не врахував зазначених висновків Верховного Суду, оскільки у справі № 380/9335/ та справі, у якій подано касаційну скаргу, відмінний предмет спору, у зв`язку з чим і матеріально-правове регулювання спорів є різним, а отже спірні правовідносини у цих справах не є подібними.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23 жовтня

1996 року, Reports 1996-V, p. 1544, § 45; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain»

від 19 грудня 1997 року).

Не усунення недоліків касаційної скарги, зазначених в ухвалі Верховного Суду

від 29 листопада 2021 року, відповідно до частини третьої статті 185, частини другої статті 393 ЦПК України є підставою вважати її неподаною, а тому вона підлягає поверненню заявникові.

Повернення скарги не перешкоджає повторному зверненню, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для її повернення.

Керуючись статтями 4, 389, 392, 393 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 18 жовтня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Тростянецької сільської ради Ківерцівського району Волинської області про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, вважати неподаною та повернути заявнику.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя Г. І. Усик