СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
Іменем України
31 січня 2011 року Справа № 5002-32/4560-2010
Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Латиніна О.А.,
суддів Градової О.Г.,
Ткаченка М.І.,
за участю представників сторін:
позивача: не з'явився;
відповідача: не з'явився;
розглянувши апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на рішення господарського суду Автономної Республіки Крим (суддя Барсукова А.М.) від 16 листопада 2010 року у справі № 5002-32/4560-2010
за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_2
до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3
про визнання договору оренди неукладеним та недійсним
ВСТАНОВИВ:
Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 звернувся до господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом про визнання договору від 16.11.2009 про оренду об'єкту нерухомості, укладеного між позивачем та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3, неукладеним та недійсним.
Після початку розгляду справи по суті та проведення судового засідання, позивач звернувся до суду з заявою від 08.11.2010, про відмову від позовних вимог в частині визнання договору неукладеним, та змінив підстави визнання договору недійсним.
Проте, зазначену заяву судом в частині зміни підстав позову судом прийнято не було і не було розглянуто, оскільки розгляд справи по суті було розпочато 04.10.2010, і з огляду на приписи частини 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України позивач втратив своє право на зміну підстав позову. Подальший розгляд справи здійснювався в межах первісно заявлених позовних вимог.
Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим (суддя Барсукова А.М.) від 16 листопада 2010 року у справі № 5002-32/4560-2010 припинено провадження у справі в частині позовних вимог щодо визнання договору неукладеним у зв’язку із відмовою позивача від позову, в іншій частині в позові відмовлено.
Відмовляючи у задоволені позовних вимог про визнання недійсним договору 16.11.2009, господарський суд першої інстанції виходив з того, що підстави недійсності спірного договору не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду, а відсутність згоди щодо всіх істотних умов договору є підставою для висновку про неукладеність договору, а не підставою його недійсності.
Не погодившись з рішенням суду, фізична особа-підприємець ОСОБА_2 звернувся до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати, позов задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що обставини, встановлені судом першої інстанції не підтверджуються відповідними доказами, а саме, не доведено факти передачі відповідачу нерухомого майна, факти користування таким майном, сам факт існування такого майна, не доведено правомочність володіння відповідачем майна переданого в оренду позивачу та іншими доводами.
В судове засідання, призначене на 31.01.2011, сторони не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Оскільки явка в судове засідання згідно статті 22 Господарського процесуального кодексу України –це право, а не обов’язок сторін, справа може розглядатися без їх участі, якщо нез’явлення цих сторін не перешкоджає вирішенню спору.
Враховуючи те, що матеріали справи в достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін, а явку сторін обов’язковою визнано не було, колегія вважає за можливе переглянути рішення суду першої інстанції за відсутності сторін.
Розглянувши справу повторно в порядку статті 101 Господарського процесуального кодексу України судова колегія встановила наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Сімферопольської міської ради Пугачова Лариса Михайлівна є власником нежитлових приміщень площею 118 м.кв., розташованих за адресою: АДРЕСА_1 (аркуш справи 60).
За договором оренди нерухомого майна від 15.08.2009, укладеним між Пугачовою Л.М. та суб'єктом підприємницької діяльності - ОСОБА_3, останній прийняв у платне користування приміщення, площею 118 м.кв., розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (аркуш справи 59).
За приписами пункту 7.2. зазначеного договору, відповідач наділений правом здавати об'єкт оренди або його складові частини в суборенду. Строк дії договору визначений пунктом 4.1., та складає 11 місяців до липня 2010 року.
Також матеріалами справи підтверджено, що на підставі договору дарування нежитлових приміщень від 12.03.2009, посвідченого приватним нотаріусом Сімферопольського міського нотаріального округу ОСОБА_5, ОСОБА_6 належить право власності на нежитлові приміщення загальною площею 57,4 м. кв., розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (аркуш справи 62).
Відповідно до договору оренди нерухомого майна від 15.07.2009, укладеного між ОСОБА_6 та суб'єктом підприємницької діяльності - ОСОБА_3, останній прийняв у платне користування приміщення, площею 57,4 м.кв., розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (аркуші справи 61).
За умовами пункту 7.2. договору від 15.07.2009 відповідач наділений правом здавати об'єкт оренди або його складові частини в суборенду. Строк дії договору визначений пунктом 4.1., та складає 11 місяців до червня 2010 року.
16.11.2009 року між фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 (орендодавець) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (орендар) був укладений договір оренди об'єкта нерухомості (аркуші справи 24 -25).
Позивач звертаючись із позовом про визнання договору оренди від 16.11.2009 недійсним вказував на те, що відсутні будь-які докази того, що позивач почав користуватись орендованим приміщенням, також тим, що сторони не дійшли узгодження щодо всіх умов договору.
Вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та відповідність висновків суду обставинам справи, судова колегія не вбачає підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції у зв’язку з наступним.
Відповідно до частини 2 статті 180 Господарського кодексу України істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності (частина 1 статті 283 Господарського кодексу України).
Згідно частині 1 статті 284 Господарського кодексу України істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що за умовами розділу 1 договору оренди об'єкту нерухомості від 16 листопада 2009 року, орендодавець передає, а орендар приймає в тимчасове володіння та користування кабінет, розташований на другому поверсі двоповерхової будівлі по АДРЕСА_1, площею 28.5 кв.м. (аркуші справи 24-25).
Строк оренди визначено пунктом 4.1 договору, та складає 11 місяців з моменту підписання даного договору і діє з 16 листопада 2009 року по 16 листопада 2010 року.
Розмір орендної плати визначений пунктом 5.1 договору, та складає 2000,00 грн. на місяць. Орендар оплачує за 6 місяців авансом. Сума оренди за 6 місяців складає 12000.00 грн. Орендна плата оплачується не пізніше 1 числа кожного поточного місяця (пункт 5.2 договору). Пунктом 5.3 договору орендар прийняв на себе зобов'язання на момент підписання договору оплатити орендну плату за перший та останній місяць авансом.
Отже, враховуючі наведені обставини судова колегія вважає, що сторони за договором оренди від 16.11.2009 дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору.
А за приписами статті 180 Господарського кодексу України відсутність згоди щодо всіх істотних умов договору є підставою для висновку про неукладеність такого договору, тобто це свідчить про те, що між сторонами не виникли права та обов’язки за договором.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено (пункт 8 Постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 6 листопада 2009 року N9).
Підстави недійсності господарського зобов’язання визначені нормою частини 1 статті 208 Господарського кодексу України, за приписами якої господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Також за приписами частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
До таких вимогам відносяться, зокрема, наступні: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частини 1-4, 5,6 статті 203 Цивільного кодексу України).
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що спірний договір не породжує правових наслідків для сторін, оскільки такий договір є попереднім, а майно за таким договором позивачу, як орендарю, не передавалось.
Відповідно до вимог частини 1 статті 33 та частини 2 статті 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Однак, всупереч зазначеним вище вимогам норм процесуального права, позивачем не було надано жодних доказів у підтвердження своїх доводів.
Більш того матеріалами справи підтверджено, що рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 09.09.2010 у справі №2-33/3780-2010 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення 15357,79 грн. заборгованості з орендної плати, яке було залишено без змін постановою Севастопольського апеляційного суду від 27.10.2010, було встановлено обставини правомірності надання відповідачем приміщень в оренду, а також обставини користування спірним майном.
Згідно частині 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
Отже, обставини встановлені рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 09.09.2010 у справі №2-33/3780-2010 є преюдиціальними та додатковому доведенню не підлягають.
Також, як вбачається з матеріалів справи, у підтвердження обов'язків за договором позивачем відповідачеві оплачувались витрати на комунальні послуги, що підтверджується прибутковими касовими ордерами (аркуші справи 32 - 35).
Таким чином, колегія суддів не знаходить підстав для задоволення позовних вимог фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, у зв’язку з їх необґрунтованістю та відсутністю належних доказів у підтвердження заявлених вимог.
Враховуючи викладене, судова колегія дійшла висновку про безпідставність вимог апеляційної скарги та відсутність підстав для скасування рішення господарського суду Автономної Республіки Крим.
Керуючись статтею 101, пунктом 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 16 листопада 2010 року у справі № 5002-32/4560-2010 залишити без змін.
Головуючий суддя О.А.Латинін
Судді О.Г. Градова
М.І. Ткаченко
Розсилка:
1. фізична особа-підприємець ОСОБА_2 (АДРЕСА_2,95000)
2. фізична особа-підприємець ОСОБА_3 (ОСОБА_4, 95001).