Справа № 168/676/21

Провадження № 2/168/14/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 січня 2022 року смт. Стара Вижівка

Старовижівський районний суд Волинської області в складі:

головуючого-судді Малюта А.В.,

секретаря судових засідань - Сулеви Н.С.,

за участю: позивача ОСОБА_1 та його представника- адвоката Романіка О.О.,

представника відповідача Гімназії с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області (Загальноосвітня школа I-II ступеня с.Залюття Старовижівського району Волинської області) - Бандури Л.В.,

представника відповідача Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області - Курилюк І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Гімназії с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області (Загальноосвітня школа I-II ступеня с.Залюття Старовижівського району Волинської області), Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, допущення до роботи на посаді та стягнення середньомісячної заробітної плати за час перебування у неоплачуваній відпустці та вимушений прогул,

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася з позовом до Гімназії с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області (раніше Загальноосвітня школа I-II ступеня с.Залюття Старовижівського району Волинської області; (далі - Відповідач 1), Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області (далі - Відповідач 2) з уточненими, зміненими (доповненими, зміненими та збільшеними в судовому засіданні) позовними вимогами: -визнати незаконним та скасувати наказ Відповідача 1 № 01-03/32-к від 08 листопада 2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 »; зобов`язати Відповідача 1 допустити позивача ОСОБА_1 до роботи на посаді робітника по обслуговуванню будівель загальноосвітньої школи I-II ступеня с.Залюття з дня відсторонення; стягнути з відповідачів на користь позивача середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу; стягнути з відповідачів на користь позивача судові витрати, понесені у зв`язку із розглядом справи; рішення суду в частині допущення до роботи та стягнення середньомісячної заробітної плати за один місяць допустити до негайного виконання.

Позивач обґрунтовує свій позов наступними обставинами.

З 03 вересня 2007 року по даний час працював на посаді робітника по обслуговуванню будівель та перебуває у трудових відносинах із Відповідачем 1, який є комунальним закладом Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області (Відповідач 2). Остання є засновником, власником та розпорядником коштів Гімназії.

01 листопада 2021 року позивач письмово був повідомлений про те, що з 08 листопада 2021 року на період дії карантину, встановленого КМ України від COVID-19, передбачалось обов'язкове щеплення всіх працівників закладів освіти. Відповідач 1 просила до 05 листопада 2021 року надати документ про підтвердження щеплення або протипоказання та застереження такої вакцинації. Одночасно попередила, що в разі ненадання вказаних документів у даний строк, позивач буде відсторонений від роботи без збереження заробітної плати на підставі статті 46 КЗпПУ та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

04 листопада 2021 року позивач письмово інформував про відмову від вакцинації через релігійні переконання та порушення його конституційних прав та через незаконність вказаних вимог.

08 листопада 2021 року Відповідач 1 видала наказ № 01-03/32-к від 08 листопада 2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ». Покликалася на статтю 46 КЗпПУ та частину 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказ МОЗ України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, пункт 41-6 постанови КМ України від 09 грудня 2020 року № 1236. Вважає даний наказ незаконним та таким, що прийнятий з порушенням норм чинного законодавства. Бо примусове проведення вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, суперечить чинному законодавству України.

Ухвалою від 22 листопада 2021 року Старовижівського районного суду позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху. Надано позивачу строк для усунення недоліків.

Ухвалою від 09 грудня 2021 року Старовижівського районного суду відкрито провадження у справі. Справу постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою від 05 січня 2022 року Старовижівського районного суду закрито підготовче провадження у справі. Призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні 21 січня 2022 року в порядку загального позовного провадження.

Відзиву від Відповідача 1 - Гімназії с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області (раніше Загальноосвітня школа I-II ступеня с. Залюття Старовижівського району Волинської області) до суду не надійшло.

Відповідач 2 - Дубечненська сільська рада Ковельського району Волинської області надала суду відзив на позовну заяву. Просить суд відмовити у задоволенні позову. Зазначила, що 01 листопада 2021 року позивач був ознайомлений з повідомленням про те, що з 8 листопада 2021 року на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, щеплення від COVID-19 є обов`язковим для працівників закладу освіти. Однак ОСОБА_1 відмовився від підпису щодо ознайомлення. Так як позивач таке повідомлення підписувати відмовився, то в.о. директора Гімназії с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області Бандура Л.В. склала комісійний акт від 01 листопада 2021 року № 4 про відмову позивача отримати повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID 19.

Станом на 8 листопада 2021 року позивачем не було надано ні документа, який підтверджує наявність профілактичного щеплення від COVID-19, ні довідки про абсолюті протипоказання відповідно до Переліку медичних показань та застережень до профілактичних щеплень, затвердженого Наказом МОЗ від 16 березня 2021 року №595, ні негативного результату тестування.

Тому, відповідно до наказу № 01-03/32-к від 08 листопада 2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » позивача було відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року. Вважає, що дії Відповідача 1 відповідають вимогам частини першої статті 46 КЗпП України, статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних захворювань», Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, постанові Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Бо позивач ОСОБА_1 відмовся від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом. Тому був відсторонений від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. Згідно переліку, затвердженого наказом МОЗ від 4 жовтня 2021 р. № 2153, обов`язковим профілактичним щепленням підлягають зокрема працівники закладів загальної середньої освіти. Вказала, що у випадку не відсторонення позивача від роботи директор закладу освіти - посадову особу відповідно до ст. 44-3 Кодексу про адміністративні правопорушення притягнули б до адміністративної відповідальності. Зазначила, що зі сторони адміністрації закладу освіти - Гімназії с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області, це був вимушений крок, відсторонити фахового та професійного працівника, адже знайти у вкрай короткий термін заміну працівника для забезпечення безперебійного навчально-виховного процесу в закладі освіти в період карантину є складно. Вказала, що відсторонення від роботи через відсутність вакцинації не є зміною істотних умов праці.

В доповнення своїх заперечень додала акт від 25 листопада 2021 року Держпраці Управління праці у Волинській області № ВЛ 1020/0104/АВ, в якому зазначено про дотримання процедури відсторонення працівників від роботи Глухівського закладу дошкільної освіти (дитячого садка) «Веселка» Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області.

Судом встановлені такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Частинами 1 - 4 статті 12 Цивільного процесуального кодексу України (надалі - «ЦПК України») визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Так, статтею 81 ЦПК України встановлено правила обов`язку доказування і подання доказів в цивільній справі.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а частиною 5 вказаної статті визначено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина 6 статті 81 ЦПК України).Згідно ж з частиною 7 статті 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень .Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Згідно з положеннями статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Як зазначено у статті 233 КЗпП України, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Проаналізувавши доводи сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, судом встановлено таке.

Згідно пункту 5 рішення від 25 червня 2021 року Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області №8/10 «Про приведення у відповідність до вимог чинного законодавства назв та установчих документів закладів освіти Дубечненської сільської ради» змінено назву Загальноосвітня школа I-II ступеня с.Залюття Старовижівського району Волинської області на Гімназія с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області, затверджено Статут (а.с.81-83).

Відповідач 1 - Гімназія с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області є юридичною особою. Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань засновником є Дубечненська сільська рада Ковельського району Волинської області - Відповідач 2. Керівником Гімназії с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області є Бандура Людмила Василівна , яка може від імені юридичної вчиняти дії ( а.с. 47, 73-76).

Відповідач 1 відповідно до пунктів 6, 7 Статуту, є юридичною особою, може мати бланки, печатки та штампи з своїм найменуванням та символікою, виступати стороною в судовому процесі відповідно до законодавства. У своїй діяльності заклад керується Конституцією України, Законами України «Про освіту», «;Про загальну середню освіту», спеціальними законами, іншими актами законодавства у сфері освіти і науки та міжнародними договорами України, рішеннями ради або уповноваженого нею органом управління освіти, своїм Статутом. До педагогічної діяльності у закладі освіти не допускаються особи, яким вона заборонена за медичними показаннями, за вироком суду.

Згідно пунктів 3.7, 3.8 Статуту перелік медичних протипоказань щодо провадження педагогічної діяльності встановлюється законодавством. Призначення на посаду, звільнення з посади педагогічних та інших працівників ліцею, інші трудові відносини регулюються законодавством про працю, Законам України «Про загальну середню освіту» та іншими законодавчими актами. Керівництво Гімназією здійснює директор, повноваження якого визначаються Законами України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», Статутом та трудовим договором. Керівник Гімназії здійснює безпосереднє управління закладом і несе відповідальність за освітню, фінансово-господарську та іншу діяльність закладу освіти. Керівник є представником Гімназії у відносинах з державними органами, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами і діє без довіреності в межах своїх повноважень. Керівник Гімназії в межах наданих йому повноважень, поряд з іншими, призначає на посаду та звільняє з посади працівників та визначає їх функціональні обов`язки (пункт 6.5 Статуту).

З копії копій трудової книжки ОСОБА_1 та наказу від 03 вересня 2007 року № 15 Загальноосвітньої школи I-II ступеня с.Залюття Старовижівського району Волинської області вбачається, що ОСОБА_1 призначений на посаду завгоспа школи. А наказом від 01 січня 2008 року - на посаду ремонтника школи(а.с.12-13).

01 листопада 2021 року позивач письмово був повідомлений Відповідачем 1 про те, що з 08 листопада 2021 року на період дії карантину, встановленого КМ України від COVID-19, передбачалось обов'язкове щеплення всіх працівників закладів освіти. Відповідач 1 просила до 05 листопада 2021 року надати документ про підтвердження щеплення або протипоказання та застереження такої вакцинації. Одночасно інформувала позивача про те, що в разі ненадання вказаних документів у даний строк, він буде відсторонений від роботи без збереження заробітної плати на підставі статті 46 КЗпПУ та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Однак ОСОБА_1 відмовився від підпису щодо ознайомлення. Так як позивач таке повідомлення підписувати відмовився, то в.о. директора Гімназії с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області Бандура Л.В. склала комісійний акт від 01 листопада 2021 року № 4 про відмову позивача отримати повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID 19(а.с.56-57). 04 листопада 2021 року позивач подав заяву про відмову від вакцинації через релігійні переконання та порушення його конституційних прав та через незаконність вказаних вимог (а.с.14-16).

Відповідно до наказу Відповідача 1 № 01-03/32-к від 08 листопада 2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » позивача було відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення від COVID-19 без збереження заробітної плати. Підставою для видання наказу вказане повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 ОСОБА_1 від 01 листопада 2021 № 4. З даним наказом позивач не погодився, про що зазначив на ньому під час ознайомлення. ОСОБА_1 відмовився від підпису щодо ознайомлення з наказом. Про що в. о. директора Гімназії с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області Бандура Л.В. склала комісійний акт від 08 листопада 2021 року № 6 (а.с.17,58,59).

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Романік О.О. підтримали позов з підстав, що в ньому зазначені.

В судовому засіданні представника відповідача 1 - Гімназії с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області (Загальноосвітня школа I-II ступеня с.Залюття Старовижівського району Волинської області) - Бандура Л.В. , проти позову заперечила. Просила суд відмовити в задоволенні позову повністю. Рахує, що наказ видала правомірно, з метою убезпечення дітей від захворювання. Пояснила, що в Гімназії с.Залюття ведеться табель обліку робочого часу, а вона як керівник видає накази на прийом та звільнення працівників. Виплата заробітної плати здійснюється Дубечненською сільською радою в межах бюджетних асигнувань.

В судовому засіданні представника відповідача 2 - Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області Курилюк І.В., проти позову заперечила. Просила суд відмовити в задоволенні позову повністю. Вважає, що вжиті заходи директором Гімназії с.Залюття (видача наказу про відсторонення) є виправданими. Вказала, що директор діяла згідно вимог законодавства, оскільки постанова КМ України про перелік професій, для яких щеплення проти COVID-19 є обов`язковим - являється чинною. А в разі не відсторонення нею працівника від роботи, керівника гімназії притягнули б до адміністративної відповідальності. Разом з цим, мали часті перевірки санітарним лікарем району.

Представники відповідачів Курилюк І.В. та Бандура Л.В. ствердили, що у них відсутні подання посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення від роботи працівників, які відмовилися від вакцинації. Крім цього відсутні письмове підтвердження лікаря про відмову позивача від щеплення, акт форми 063-2/о, підписаний лікарем і позивачем, та акт про відмову від щеплення, засвідчений лікарем, де позивач проходив чи мав би проходити огляд.

Відповідно до змісту статті 3 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України. . Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Конституція України є законом найвищої юридичної сили. Закони і інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції. Конституція є законом прямої дії (стаття 8 Конституції України).

В зазначених тезах узагальнений зміст верховенство права, яке забезпечується шляхом встановлення юридичної сили норм Конституції, зокрема щодо прав людини і громадянина, як домінуючими над змістом інших законів і нормативно-правових актів (постанов уряду, наказів міністерств тощо). Тобто, якщо норма закону чи нормативно-правового акту суперечить нормі Конституції України, для правильного правозастосування слід використовувати норму Конституції.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 19 Конституції України).

Таким чином, суд приходить до висновку, що без будь-яких застережень та незалежно від будь-яких цілей, причин чи суспільного або особистого інтересу, всі органи і посадові особи держави Україна повинні діяти строго у відповідності до Конституції та не мають повноважень виходити за межі норм Конституції, навіть якщо вони керуються законом, оскільки закон також не має суперечити Конституції.

При цьому, слід звернути увагу на наступне.

Відповідно до статті 147 та пункту 2 статті 150 Конституції України, повноваження тлумачити зміст Конституції України та вирішувати питання відповідності законів України Конституції України, належить виключно Конституційному Суду України.

Відтак, будь-які органи чи посадові особи держави (поліцейські, міністри, депутати тощо), крім Конституційного Суду України, не мають повноважень тлумачити зміст законодавства.

Також, слід звернути увагу, на практику правозастосування. Так, відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 року Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя, у разі, якщо діючий закон чи нормативно-правовий акт суперечить Конституції України в усіх необхідних випадках слід безпосередньо застосовувати Конституцію як акт прямої дії.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (стаття 19 Конституції України). Ніхто не зобов`язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність (ст.60 Конституції України). Із наведених норм вбачається, що акти і норми, які суперечать Конституції, заборонено видавати та виконувати. При чому відповідальність настає як за видання, так і за виконання незаконного розпорядження.

Таким чином, виходячи з вищезазначених норм матеріального права, сумлінний громадянин, який проінформований про невідповідність Конституції України певного нормативно-правового акта, зобов`язаний відмовитись від виконання незаконного акту. Якщо він виконає незаконний акт, для нього наступить така ж відповідальність, яка передбачена за видання незаконного акту.

Це правило поширюється як на цивільних осіб (простих громадян), так і на поліцейських та інших представників держави, органів самоврядування, та юридичних осіб, які займаються господарською діяльністю.

Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах (частина 4 статті 41 Кримінального Кодексу України).

Поліцейський чи інша особа, яка вимагає від громадянина виконання акту, що суперечить Конституції, є злочинцем і її дії є кримінальним правопорушенням, яке кваліфікується відповідною статтею Кримінального Кодексу України.

Виходячи із змісту Конституції України (норми наведені вище), карантин в Україні, що введений органом влади шляхом видання нормативно-правового (підзаконного) акту, повинен суворо та чітко відповідати закону і Конституції. Основним аспектом законності, поряд із змістом акту, є чітке та суворе дотримання встановленої законом процедури, оскільки органи влади і їх посадові особи повинні діяти виключно в межах повноважень, встановлених законом і Конституцією.

Не може вважатись законним акт, навіть правильний за змістом, який виданий із порушенням процедури, оскільки в такому випадку будуть знівельовані норми верховенства права і буде порушений правопорядок.

Відповідно до статті 29 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб карантин встановлюється і відміняється Кабінетом Міністрів України.

Проте Кабінет Міністрів України не є абсолютно вільним в цьому питанні - це повноваження Кабміну обмежене законом. Це обмеження полягає у встановленні жорсткої і безальтернативної процедури.

Зазначена стаття Закону встановлює, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України. В свою чергу, головний державний санітарний лікар, також, не є абсолютно вільним в цьому питанні. Його повноваження на ініціювання карантину, виникають лише в тому випадку, коли в Україні вже введено надзвичайний стан, (підпункт й частини 1 статті 40 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення») у відповідності до повноважень головного державного санітарного лікаря України встановлює:

У разі введення в Україні чи в окремих її місцевостях режиму надзвичайного стану вносить центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, обґрунтоване подання для прийняття рішення щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину.

Відтак, законною і такою, що не суперечить Конституції України є наступна процедура введення в Україні карантину:

Президент видає Указ про введення надзвичайного стану. Верховна Рада затверджує цей Указ. Указ набуває чинності. Головний санітарний лікар подає в Міністерство охорони здоров`я України подання щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину. Міністерство охорони здоров`я України порушує перед Кабінетом Міністрів України питання про встановлення карантину. Кабінет Міністрів України встановлює карантин. Карантин набуває чинності.

При цьому, всі чотири дії є обов`язковими і хронологічними. Тобто, до виконання першої та другої дії, четверта відбутись не може.

Як відомо, надзвичайний стан в Україні не введено.

Відповідно, станом на цей момент головний санлікар ще не отримав повноважень ініціювати карантин, а у Кабінеті Міністрів не було підстав встановлювати карантин.

Окрім того, у відповідності правової позиції Конституційного Суду України, яка викладена у рішенні великої палати КС України від 28 серпня 2020 року по справі за № 1-14/2020 (230/20), за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови КМ України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID - 19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частини першої, третьої ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого п. 2 розділ ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зазначається, що згідно зі статтею 64 Конституції України, права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Конституційний Суд України наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України.

Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні.

Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Таким чином, діюча Постанова КМУ від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» зі змінами внесеними Постановою КМУ від 20.10.2021р. № 1096 про введення карантину суперечить закону.

Згідно частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною третьою статті 113 Конституції України

(254к/96-ВР) Кабінет Міністрів України у своїй діяльності

керується Конституцією та законами України, а також указами

Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

А відтак пункт 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236 слід розуміти не як надання повноважень для відсторонення працівників, а як наголошення необхідності дотримання закону, зокрема, пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», яка і регулює процедуру такого відсторонення. В іншому випадку, з метою правової визначеності та враховуючи принцип належного урядування, Кабінет Міністрів України в даній постанові мав би зазначити про це.

Постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року №1236 було введено карантин, термін дії якого закінчився 28 лютого 2021 року і в подальшому жодних постанов Кабінет Міністрів України, яким би встановлювався карантин на інший період, не приймалось. Внесення змін до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року №1236 є неприйнятним з точки зору закону, оскільки Кабінет Міністрів України вправі відповідно до вимог частини першої статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" встановлювати та відміняти карантин, а повноважень продовжувати його дію шляхом внесення змін до відповідних пунктів постанови, якою встановлювався карантин та визначався період його дії, не наділений.

Отже, суд приходить до висновку, що у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.

Відповідачі при виданні наказу № 01-03/32-к від 08 листопада 2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » покликаються на статтю 46 КЗпПУ, статтю 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних захворювань». Однак стаття 46 КЗпПУ передбачає, відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Відсторонення від роботи керівників підприємств, установ та організацій військовим командуванням допускається у випадках, визначених Законом України "Про правовий режим воєнного стану".

Отже, норма статті 46 КЗпП, по-перше, не містить імперативну норму про відсторонення, а лише надає дискреційні повноваження для роботодавця про що вказує використання такого звороту як «допускається», а не «зобов`язується», по-друге, не містить прямої підстави, що стосувалася б щеплення, а містить бланкетну норму, яка говорить про «інші випадки, встановлені законом». Тобто, саме лише посилання на статтю 46 КЗпП не є достатньою та самостійною правовою підставою для відсторонення через щеплення.

В будь - якому випадку відповідач здійснюючи відсторонення позивача мав би діяти відповідно до закону. Зокрема стаття 46 КЗпП України допускає відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Застосовуючи способи граматичного, логічного та системного тлумачення вказаної норми права суд виходить з того, що законодавець використовуючи розділовий знак «;» після слів «протипожежної охорони», розділюючи частини речення далекі за змістом, визначив випадки, коли працівник може відсторонюватись з ініціативи від роботи власником або уповноваженим ним органом, тобто поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмова або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони та окремо визначив випадки передбачені законодавством, що обумовлює відсутність ініціативи власника або уповноваженого ним органу за відсутності окремої вказівки на це у відповідному законі.

Положення пункту 5 частини 1 статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» зобов`язують, а не надають право підприємствам, установам і організаціям усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

В судовому засіданні судом встановлена відсутність в оспорюваному наказі як посилання про підставу його винесення, так і відсутність подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення позивача від роботи. Тому такий наказ однозначно є безпідставним, свавільним і підлягає скасуванню. Крім того вказана норма права передбачає таку можливість щодо осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. В той же час МОЗ України не затверджувало на даний час переліку інфекцій, ухилення щеплення від яких може бути підставою для відсторонення від роботи.

Окрім того, статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Конституційний Суд України у Рішеннях від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004, від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007 та від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначав, що визначене статтею 43 Конституції України право на працю розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене.

Водночас право на працю може піддаватись обмеженням.

У законодавстві відсутнє чітке визначення поняття відсторонення від роботи. За своїм змістом це призупинення трудових відносин, яке полягає у тимчасовому увільненні працівника від виконання трудових обов`язків з метою відвернення та/або попередження негативних наслідків.

Зокрема, з метою запобігання виникненню і поширенню інфекційних захворювань, небезпечних для населення, законодавство України про охорону здоров`я передбачає відсторонення від роботи у разі необґрунтованої відмови або ухилення працівника від обов`язкового щеплення.

Так, у статті 30 Основ законодавства України про охорону здоров`я від 19.11.1992 № 2801-XII закріплена можливість запровадження щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань проведення обов`язкових медичних оглядів, профілактичних щеплень, карантинних заходів в порядку, встановленому законами України.

Спеціальними законами у цій сфері є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 №1645-ІІІ (далі - Закон №1645-ІІІ). Частинами першою та другою статті 12 цього Закону визначено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до: зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Відтак Закон №1645-ІІІ регулює кілька важливих у цій справі питань: 1) до обов`язкових профілактичних щеплень віднесені ті, які включені до календаря щеплень, а також ті, що запроваджені проти поширення інфекційних хвороб. Наказом Міністерства охорони здоров`я від 25.02.2020 №521 до Переліку особливо небезпечних інфекційних хвороб, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 липня 1995 року № 133, включений «COVID-19». 2) перелік працівників, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, тобто Міністерством охорони здоров`я ( МОЗ). Згідно із Наказом МОЗ від 04.10.2021 №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» обов`язковій вакцинації проти COVID-19 підлягають працівники закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності. 3) працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт: - у разі ухилення чи відмови від обов`язкового щеплення, - та у порядку, встановленому законом.

На час винесення оскаржуваного наказу, як і на даний час, порядок відсторонення від роботи працівників через ухилення чи відмову від проходження обов`язкового профілактичного щеплення законом не врегульований.

Законодавство України з цього питання містить лише кілька окремих положень: порядок і терміни проведення профілактичних щеплень, в тому числі обов`язкових, визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина третя статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» від 24.02.1994 №4004-ХІІ), профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків(частина шоста, сьома статті 12 Закону №1645-ІІІ), для забезпечення своєчасного проведення профілактичних щеплень лікар, інший визначений медичний працівник, в усній або письмовій формі запрошують до закладу охорони здоров`я або до місця надання медичних послуг осіб, які підлягають щепленню у день, визначений для проведення щеплень. У разі виявлення медичних протипоказань до щеплень відповідно до Переліку медичних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 11 серпня 2014 року N 551, особа направляється на комісію з питань щеплень, створену наказом по закладу охорони здоров`я. Факт відмови від щеплень з позначкою про те, що медичним працівником надані роз`яснення про наслідки такої відмови, оформлюється за формою N 063-2/о, підписується як громадянином, так і медичним працівником. (пункти 7, 15,17 Положенням про організацію і проведення профілактичного щеплення, затверджений Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 N595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 серпня 2014 року N 551)), відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома осіб, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили (пункт 46-1 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 N 1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2").

Системний аналіз наведених норм дає суду підстави для висновку, що за відсутності законодавчо визначеного алгоритму дій, відсторонення працівника від роботи через ухилення чи відмову від обов`язкового профілактичного щеплення допускається за умов: - виникнення у працівника обов`язку пройти таке щеплення, про що він має бути проінформований, - надання працівникові розумного строку для проходження медичного огляду та отримання щеплення чи документу про протипоказання, - документування факту відмови чи ухилення від щеплення. При цьому, відмова від обов`язкового профілактичного щеплення згідно з частиною 7 статті 12 Закону №1645-ІІІ повинна бути засвідчена лікарем, - видання керівником підприємства, установи, організації наказу про відсторонення працівника від роботи із зазначенням конкретної правової і фактичної підстави (ухилення чи відмова) та строку відсторонення.

Судом встановлено, що позивач є працівником закладу освіти.

Обов`язковість профілактичного щеплення від COVID-19 для працівників закладів освіти введена Наказом МОЗ від 04.10.2021 №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набув чинності 08 листопад 2021 року.

Отже, лише з цієї дати у позивача виник обов`язок пройти профілактичне щеплення протягом розумного строку.

Як вбачається з матеріалів справи, в судовому засіданні відповідачі не надали суду доказів (вказали на відсутність) письмового підтвердження лікаря про відмову позивача від обов`язкового профілактичного щеплення та відсутності Акту за формою N 063-2/о, підписаного як громадянином, так і медичним працівником чи Акту про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення Позивача згідно з частини 7 статті 12 Закону №1645-ІІІ, яка повинна бути засвідчена лікарем. А сам оскаржуваний наказ не містить вказівки на зазначені підстави відсторонення від роботи.

При цьому у статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 року N 1645-III чітко визначено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, відсторонюються від виконання зазначених видів робіт у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом. Тобто відмова цих працівників від обов`язкових профілактичних щеплень має відбутись саме у такому порядку, який встановлений законом.

Іншого порядку відмови від обов`язкових профілактичних щеплень ані цей, ані будь-який інший закон не містять. Не містить цей закон і іншої підстави для встановлення юридичного факту відмови особи від обов`язкових профілактичних щеплень, аніж відібране лікарем письмове підтвердження особи від вакцинації або акт, складений лікарем у присутності свідків, про відмову скласти особою таке письмове підтвердження.

Враховуючи це, посилання відповідачів у наказі № 01-03/32-к від 08 листопада 2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » як на підставу для відсторонення позивача від роботи на повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 від 01 листопада 2021, є порушенням вимог частин другої та шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 року N 1645-III.

І навпаки, наказ № 01-03/32-к від 08 листопада 2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » не містить відомостей на підтвердження відмови позивача здійснити щеплення у порядку, встановленому частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Крім того, повідомлення № 4 про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 від 01 листопада 2021 по суті містить вимогу працівнику до 05 листопада 2021 року надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень. Незважаючи на застосування у повідомленні конструкції прохання, викладені у подальшому наслідки ненадання особою цих відомостей, свідчать саме про вимогу та перекладання на працівника обов`язку про надання працедавцеві таких відомостей.

Але ж, Європейська хартія прав пацієнтів у статті 6 гарантує кожному право на конфіденційність особистої інформації, включаючи інформацію про свій стан здоров`я і можливі діагностичні чи терапевтичні процедури, а також на захист своєї приватності під час проведення діагностичних оглядів.

Окрім того, згідно частин 3, 4 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» у разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Аналогічні норми містяться в пункті 3 розділу І та пункті 4 розділу IV Календаря профілактичних щеплень в Україні, затвердженого Наказом МОЗ України №595 від 16 вересня 2011 року, які передбачають, що у разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на ендемічних та ензоотичних територіях приймають головний державний санітарний лікар України, головні державні санітарні лікарі Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Тобто, закон чітко визначив, що за епідемічними показниками повноваження на прийняття рішення про обов`язкове щеплення належать санітарному лікарю, а не МОЗ України без належної на те компетенції.

Згідно частини 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» МОЗ України має право лише на встановлення переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, а не встановлення обов`язкових щеплень як таких.

Відповідно до пункту 1 розділу І Календаря профілактичних щеплень в Україні, затвердженого Наказом МОЗ України №595 від 16 вересня 2011 року, календар профілактичних щеплень в Україні - нормативно-правовий акт центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, яким встановлюються перелік обов`язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення. Цей Календар включає обов`язкові профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз. Інші обов`язкові щеплення встановлюються відповідно до цього Календаря для груп населення: за віком; щеплення дітей з порушенням цього Календаря; щеплення ВІЛ-інфікованих осіб; за станом здоров`я; щеплення дітей після алло/ауто-ТСГК (трансплантація стовбурових гемопоетичних клітин); щеплення на ендемічних і ензоотичних територіях та за епідемічними показаннями.

Тобто, єдиним нормативно-правовим актом, який визначає перелік обов`язкових щеплень є Календар профілактичних щеплень в Україні, а МОЗ України відповідно за частини 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» може встановити лише перелік професій чи виробництв.

В свою чергу, розділ IV Календаря профілактичних щеплень в Україні, затвердженого Наказом МОЗ України №595 від 16.09.2011 року, визначає перелік обов`язкових щеплень, які можуть бути введені за епідемічними показаннями, до якого входять щеплення від таких захворювань: дифтерії, правця, гепатиту A, поліомієліту, кору, епідемічного паротиту, краснухи, менінгококової інфекції, гепатиту B, сибірської виразки, вітряної віспи, кашлюку.

Тобто, Календар профілактичних щеплень в Україні, затверджений Наказом МОЗ України №595 від 16 вересня 2011 року, як єдиний нормативно-правовий акт, який встановлює обов`язкові щеплення, серед переліку обов`язкових щеплень, які можуть бути введені за епідемічними показання, не передбачає щеплення від коронавірусної хвороби.

Таким чином, на підставі ст.60 Конституції України кожна людина зобов`язана відмовитись від виконання наказу МОЗ України за № 2153 від 04 жовтня 2021року «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники, яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням». На підставі ст.19 Конституції України у взаємозв`язку із ст. 60 Конституції України, жодний орган чи посадова особа, в тому числі юридичні особи, які займаються господарською діяльністю не мають права вимагати від людини виконання вище зазначеного наказу МОЗ України.

За змістом статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що користування правами та свободами, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до статті 22 Конституції України, Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно із статтею 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. За змістом статті 28 Конституції України, ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Відповідно до пункту 3 статті 81 Цивільного кодексу України: «Медичні, наукові та інші досліди можуть проводитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою».

Згідно з резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від 27 січня 2021 року за № 2361 (2021) «Вакцини проти Covid-19: етичні, юридичні та практичні міркування»,та профільним законодавством України, щеплення проти СОVID-19 не є обов`язковим. Так, зокрема, у даній резолюції ПАРЄ зазначено: «Вакцини проти СОVID-19: етичні, правові і практичні питання»: «Забезпечити, щоб громадяни були проінформовані про те, що вакцинація НЕ є обов`язковою і що ніхто не піддається політичному, соціальному чи іншого тиску з метою зробити собі вакцинацію, якщо вони не хочуть робити це самі» (ст. 7.3.1); «Гарантувати, що ніхто не піддаватиметься дискримінації за те, що він не був вакцинований, через можливі ризики для здоров`я або небажання пройти вакцинацію» (ст.7.3.2).

Дослідивши накази МОЗ України за № 1576 від 27.07.2021р., № 1585 від 29.07.2021р., №1599 від 29.07.2021р., № 1709 від 10.08.2021р., №2148 від 04.10.2021р. «Про затвердження суттєвих поправок до клінічного випробування лікарських засобів, призначених для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню та поширенню, локалізацію та ліквідацію коронавірусної хвороби СОVID -19» та коротких характеристик лікарських засобів ВООЗ суд приходить до висновку, що лікарські засоби від коронавірусної хвороби СОVID-19 знаходяться в стадії клінічного випробовування на пацієнтах з метою дослідження їх для оцінки на ефективність та безпечність.

Відтак, в сенсі статей 3, 28 Конституції України, клінічні випробування на громадянах лікарських засобів без їх вільної згоди з застосуванням будь-яких засобів примусу є протизаконним.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Отже, зазначенні вище норми матеріального права містять вичерпний перелік обов`язкових захворювань, які на підставі цих норм включені до календарю профілактичних щеплень в Україні, а щеплення проти СОVID-19 не відноситься до переліку профілактичних та обов`язкових щеплень визначених Законом і не може бути підставою для відсторонення від роботи особи вразі її обґрунтованої відмови від участі в експериментальному щеплені проти СОVID-19. Окрім того, відповідно до частини 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Таким чином відсторонення працівників в разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень від інфекційних хвороб до яких віднесено Законом дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз, відбувається тільки у порядку, встановленому ЗАКОНОМ, а не підзаконним актом, чи наказом керівника міністерства, підприємства чи організації тощо.

Так відповідно до ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», передбачено, що профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов`язковими.

Обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.

Відтак, в правовому аспекті цієї норми закріплено та обумовлено процедуру відсторонення працівника від роботи, відповідно до якої виникнення права у роботодавця на відсторонення працівника від роботи відбувається тільки при наявності необґрунтованої відмови особи за поданням відповідної, тобто уповноваженої посадової особи державної санітарно-епідемологічної служби.

Таким чином, в разі надання працівником обґрунтованої відмови, відсутні підстави у посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби для подання, а у роботодавця права на відсторонення працівника від роботи. Окрім того, Закон не містить, поняття необґрунтована відмова від щеплення, як і не містить вказівок в якому вигляді подається зазначена відмова і в який орган.

Відтак, особа на свій розсуд обирає форму відмови та орган для її подання і жодна посадова особа, у зв`язку з відсутністю в Законі поняття необґрунтованої відмови немає права надавати їй будь-яку кваліфікацію, так як сама відмова в межах права повинна містити лише ознаки письмового чи усного обґрунтування.

04 листопада 2021 року позивачем ОСОБА_1 . Відповідачу 1 було подано обґрунтовану з посиланнями на норми матеріального права заяву про відмову від участі в медичних експериментах (щеплення від COVID-19).

Тобто позивачем, у передбачений Законом спосіб було подано відповідну обґрунтовану заяву про відмову від щеплення проти інфекційної хвороби COVID-19.

А тому у Відповідача 1 не було законних підстав для запровадження наказу № 01-03/32-к від 08 листопада 2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » та відсторонення позивача від роботи.

Окрім того, Основи законодавства України про охорону здоров`я (Закон України від 19 листопада 1992 р. (статті 391, 40, 78 («г») стверджують, що пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта.

За визначенням у статті 11 Закону України «Про інформацію» не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.

Враховуючи приведені нормативно-правові акти, визначення терміну «профілактичні щеплення», приведеного у статті 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», суд вважає, що під дію статті 11 Закону України «Про інформацію» підпадають будь-які медичні відомості/втручання/маніпуляції/діагнози тощо. Конституція України у статті 19 визначає, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

За таких обставин, вимога відповідачів до позивача надати відомості, що стосуються наявності профілактичного щеплення від COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, є грубим порушенням вимог статті 19 Конституції України, права позивачки на конфіденційність та повагу до її приватного життя.

Ураховуючи всі встановлені в судовому засіданні обставини, порушення порядку відсторонення від виконання посадових обов`язків, встановленого Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», права позивача на працю, приватне життя суд вважає вимоги позивача ОСОБА_1 правомірними та такими, що підлягають задоволенню.

Бо відповідно до змісту статті 8 Закону України «Про захист персональних даних», особисті немайнові права на персональні дані, які має кожна фізична особа, є невід`ємними і непорушними.

Згідно зі статтею 39-1 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров`я», пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні. Забороняється вимагати та надавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта.

Як зазначено в спірному наказі підставою про відсторонення є повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від 01 листопада 2021 року. За змістом значеного повідомлення Відповідач 1, під загрозою відсторонення позивача від роботи без збереження оплати праці, тобто в примусовому порядку, вимагав від нього надання персональної медичної інформації у вигляді документу, який підтверджує наявність клінічного випробування у вигляді щеплення від СОVID-19, або протипоказань до його застосування. Що, в сенсі вище зазначених норм Закону є неправомірним і не може бути підставою для відсторонення від роботи здорової людини.

Вирішуючи даний спір, судом було перевірено чи дотрималась держава негативних обов`язків покладених на неї Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, який полягає в тому, що обов`язок держави утримуватися від втручання з метою поваги до прав людини. У разі ж якщо таке втручання відбувається, воно має бути на підставі закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві.

Відповідаючи на питання чи спірний наказ Відповідача1 порушує права позивача гарантовані Конституцією, суд зазначає наступне. Так, відповідач вручивши позивачу повідомлення про необхідність подання перелічених в ньому документів та відсторонивши позивача від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19, фактично покладає на нього обов`язок вчинити дії, які не визнані державою як примусові. З наведених судом нормативних актів вбачається, що вакцинація від COVID-19 не включена до календаря щеплень ні як обов`язкові, ні як обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Відтак, наказом відповідача про відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19 порушено її права гарантовані Конвенцією про захист прав та основоположних свобод. Піддавши ретельному аналізу ситуацію, що склалася суд приходить до переконання, що втручання держави у права позивачки відбулося.

Чи опинилася позивач в гіршому становищі ніж інші громадяни України, які не вакциновані від COVID-19? Так, без сумнівно опинилась. Не вдаючись до порівняння становища позивача з усіма громадянами, які не вакциновані, суд вважає достатнім обмежитись порівнянням, між відношенням до позивача та до інших працівників, які не мають вакцинації від COVID-19, але мають протипоказання до такої. Через відсутність протипоказань до вакцинації Відповідач 1 відсторонив Позивача від роботи без збереження заробітної плати до поки він не буде вакцинований не дивлячись ні на терміни дії карантину, ні на стан його здоров`я в подальшому, ні на відсутність законодавчої заборони позивачу приходити в приміщення школи. Тоді як інші педагоги, які мають протипоказання до вакцинації, можуть безперешкодно працювати і від них навіть не вимагається робити тест на перевірку наявності у них вірусу. Отже, через своє здоров`я, у вигляді відсутності протипоказань до вакцинації від COVID-19, які позбавили позивача можливості заробляти собі на життя, він опинився в гіршому становищі, ніж інші працівники, які не вакциновані, але мають протипоказання до вакцинації.

Чи мало таке втручання в права позивача легітимну мету? Відповідачі у своїх поясненнях зазначали, що відсторонення від роботи осіб, які не мають вакцинації від COVID-19 направлене на запобігання зараженню вірусом всіх учасників освітнього процесу, у тому числі й самого позивача та на відновлення навчання. Суд погоджується з тим, що запобігання зараженню вірусом, може розглядатись як легітимна мета за обставинами цієї справи. Тоді як повернення до навчання, не може розглядатись як легітимна мета для обмеження позивача в праві заробити собі на життя та на повагу до її приватного життя, яке полягає у праві вибору не робити те, що не визнано обов`язковим для всіх жителів України.

Чи було обмеження прав позивача пропорційним поставленій меті? Відповідаючи на це питання суд зазначає, що відповідачі не змогли переконливо довести, що обмежувальний захід, у виді відсторонення Позивача від роботи, до якого вони вдалися і який мав для позивача негативні наслідки, сприяв досягненню заявленої державними органами мети запобіганню зараженню вірусом учасниками освітнього процесу.

Системний аналіз нормативно правових актів, які регулюють правовідносини, що склались між сторонами у справі, дає право суду зробити висновок, що відповідачі мали право вдатись до альтернативних заходів, направлених на обмеження контакту невакцинованої особи з учнями і які могли б мати менший «травматичний» ефект для позивача. Крім того, загально відомим є факт, що зараження вірусом можна уникнути шляхом дотримання дистанції під час спілкування, а тому і учні й педагоги мають можливість захиститись від зараження вірусом, без втручання держави у права учасників освітнього процесу.

Покладення Постановою КМУ на відповідачів обов`язку відстороняти від роботи без збереження заробітної плати працівників, які не мають протипоказань до вакцинації, але не вакциновані від COVID-19, тоді як інша категорія осіб не має вакцинації від COVID-19, але має протипоказання, на думку суду має ознаки дискримінації. В цьому випадку не дотримано справедливого балансу між суспільними інтересами та повагою до прав позивачки, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та Конституцією України. Становище, в якому опинився позивач, у зв`язку втручанням держави у його права, виявляється ще більш несправедливим, якщо зауважити, що Постановою КМУ №1236 не вимагається від працівників, які не мають вакцинації від COVID-19, але мають протипоказання до вакцинації, підтверджувати при виході на роботу відсутність у них позитивного результату на Коронавірус. Тоді як навіть для проїзду в транспорті пасажир, який не має вакцинації від COVID-19 змушений був кожні 72 години робити тест на відсутність у нього Коронавірусу. Не можна назвати справедливим залишення позивача без засобів до існування, тоді як стаття 23 Закону України «Про захист від інфекційних хвороб» та стаття 57 Закону України «Про освіту» визначають за працівниками, які не можуть виконувати свої обов`язки в колективі за станом здоров`я з тих чи інших причин у зв`язку з чим відстороняються від роботи або переводяться на іншу роботу, за ними зберігається середній заробіток.

З огляду на це, наказ Відповідач 1 про відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності вакцинації від COVID-19, на думку суду, суперечить статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 (право на приватне життя) та статті1 Протоколу №1, оскільки обмеження прав позивача є не пропорційним поставленій меті за наявності можливості досягти поставлену мету (запобігання зараженню вірусом всіх учасників освітнього процесу) менш інтрузивними за характером заходами.

Враховуючи вищевикладене суд, дослідивши матеріали справи, вивчивши зібрані докази, приходить до висновку, що вимоги позивача ОСОБА_1 знайшли своє підтвердження. А тому, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги: зобов`язати Відповідача 1 допустити позивача ОСОБА_1 до роботи на посаді робітника по обслуговуванню будівель загальноосвітньої школи I-II ступеня с.Залюття з дня відсторонення; стягнути з відповідачів на користь позивача середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу; стягнути з відповідачів на користь позивача судові витрати, понесені у зв`язку із розглядом справи; рішення суду в частині допущення до роботи та стягнення середньомісячної заробітної плати за один місяць допустити до негайного виконання є обґрунтованими та підлягають до задоволення.

Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення із відповідачів середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, то суд висновує таке.

Відповідно до частини 1 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно до пункту 9 статті 10 ЦПК України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

За змістом частини 2 статті 16 ЦК України, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Враховуючи ту обставину, що трудовим законодавством не врегульовано порядок відновлення права працівника у зв`язку з незаконним відстороненням та компенсації у зв`язку з цим втраченої частини заробітної плати, суд приходить до висновку, що в даному випадку є всі підстави для застосування аналогії закону та вирішити питання поновлення порушеного права та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним відсторонення без збереження заробітної плати, застосовуючи порядок визначений в статті 235 КЗпП України.

Відповідно до змісту статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Таким чином у відповідності до зазначеної норми матеріального права, порушені права працівника незаконними діями роботодавця (звільнення, переведення, відсторонення тощо) підлягають захисту шляхом їх поновлення та стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Згідно з пункту 5 Постанови КМ України «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» №100 від 08.1995, зі змінами, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до пункту 8 вищезазначеної Постанови, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів(годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Як визначено в частині першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Судом було встановлено, що в період з 8 листопада 2021 року - дня відсторонення від роботи позивача, йому було призупинено виплату заробітної плати. Оскільки судом встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов і в частині стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Стягнення зарплати має бути проведено саме з Відповідача 2 - Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області. Бо хоча Відповідач 1 - Гімназія с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області (Загальноосвітня школа I-II ступеня с.Залюття Старовижівського району Волинської області) і є юридичною особою, але адміністрування на виплата зарплати проводиться саме Відповідачем 2- Дубечненською сільською радою Ковельського району Волинської області.

Відповідно до довідки Відповідача 2- Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області (а.с.116), сума стягнення втраченого позивачем заробітку, обрахованого відповідно до постанови КМ України № 100 «Про обчислення середньої заробітної плати» складає за час вимушеного прогулу позивача за період з 08 листопада 2021 року по 21 січня 2022 року включно становить суму 14 856,92 грн., з яких відрахувати податки і інші обов`язкові платежі. Ця сума підлягає стягненню з Відповідача 2 - Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області, так як саме вона адмініструє, нараховує та сплачує позивачеві зарплату.

Відповідно до статті 430 ЦПК України допустити негайне виконання судового рішення в частині допуску позивача до виконання ним трудових обов`язків та стягнення середнього заробітку за час відсторонення в межах суми платежу за один місяць. Саме таким способом, на думку суду, буде відновлене порушене незаконним відстороненням від роботи трудове право позивача та достатньо повно захищене задоволенням його вимог щодо негайного виконання рішення суду.

На підставі статті 141 Цивільного процесуального кодексу України з Відповідача 2 на користь позивача підлягають стягненню понесені останнім витрати по сплаті судового збору в сумі 1816,00 гривень.

Що стосується вимоги Позивача стягнути з відповідачів на користь позивача судові витрати, понесені у зв`язку з правничою допомогою адвоката, то суд висновує таке.

Відповідно до частини 1 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно положень частин 1, 2 статті 137 Цивільного процесуального кодексу України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. (частина 3 статті 137 Цивільного процесуального кодексу України).

Відповідно до частин 4-6 статті 137 Цивільного процесуального кодексу України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Таким чином, розмір витрат на оплату правничої допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правничу допомогу.

Витрати на правничу допомогу, які мають бути документально підтверджені та доведені, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов`язаних із наданням правничої допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій тощо).

Склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Позивачем надано договір про надання правової допомоги від 10 жовтня 2021 року, детальний опис робіт від 21 січня 2022 року, квитанції від 11 листопада 2021 року та від 20 січня 2022 року про сплату за надану правову допомогу у загальному розмірі 1000 гривень. А згідно позиції Верховного суду ( постанова від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц) розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

За таких обставин, враховуючи встановлені частинами 4-6 статті 137 ЦПК України критерії співмірності, сплачена позивачем адвокату сума гонорару підлягає відшкодуванню в розмірі 1000,00 грн., що, на думку суду, відповідає зазначеним критеріям.

Стягнення судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи має бути проведено саме з Відповідача 2 - Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області. Бо хоча Відповідач 1 - Гімназія с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області (Загальноосвітня школа I-II ступеня с.Залюття Старовижівського району Волинської області) і є юридичною особою, але адміністрування на всі виплати проводиться саме Відповідачем 2 - Дубечненською сільською радою Ковельського району Волинської області.

Керуючись статтями 3,6,8,9,19,24,43,60,64,113,147,150 Конституції України статтями 1, 3, 4, 21, 46, 139, 233, 235 КЗпП України,

статтею12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»,

статтею 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення»,

статтями 11, 15, 16, 23 ЦК України,

статтями 2, 4, 5, 10, 12, 13, 19, 23, 76-81, 89, 141, 209, 258, 259, 263-265, 268, 273, 279, 354, 430 ЦПК України,

суд

У Х В А Л И В :

Позов ОСОБА_1 до Гімназії с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області (Загальноосвітня школа I-II ступеня с.Залюття Старовижівського району Волинської області), Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, допущення до роботи на посаді та стягнення середньомісячної заробітної плати за час перебування у неоплачуваній відпустці та вимушений прогул - задовольнити повністю

Визнати незаконним та скасувати наказ в.о. директора Загальноосвітньої школи I-II ступеня с.Залюття Старовижівського району Волинської області (Гімназії с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області) № 01-03/32-к від 08 листопада 2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » та відновити попереднє становище ОСОБА_1 , допустивши його до виконання своїх трудових обов`язків на посаді робітника по обслуговуванню будівель Гімназії с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області (Загальноосвітньої школи I-II ступеня с.Залюття Старовижівського району Волинської області).

Позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та судові витрати, понесені у зв`язку із розглядом справи - задовольнити повністю.

Стягнути з Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 08 листопада 2021 року по 21 січня 2022 року включно в сумі 14 856,92 (чотирнадцять тисяч вісімсот п`ятдесят шість гривень дев`яносто дві копійки) гривні, з яких відрахувати податки і інші обов`язкові платежі.

Стягнути з Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1816,00 (одна тисяча вісімсот шістнадцять) гривень.

Стягнути з Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області на користь ОСОБА_1 витрати, пов`язані з наданням правничої допомоги в розмірі 1000 (одна тисяча) гривень.

Рішення в частині допуску ОСОБА_1 до виконання ним трудових обов`язків на посаді робітника по обслуговуванню будівель Гімназії с.Залюття Дубечненської сільської ради Ковельського району Волинської області (Загальноосвітньої школи I-II ступеня с.Залюття Старовижівського району Волинської області) та стягнення середнього заробітку за час відсторонення в межах суми платежу за один місяць допустити до негайного виконання.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Волинського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено 31 січня 2022 року

Суддя А.В.Малюта