ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження 22-ц/821/75/22Головуючий по 1 інстанції

Справа №712/15639/19 Категорія: 304010000 Пироженко С.А.

Доповідач в апеляційній інстанції

Новіков О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2022 року м. Черкаси

Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів:

Новікова О.М.,

Бондаренка С.І., Вініченка Б.Б.,

за участю секретаряЧуйко А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Соколишиної Лесі Богданівни на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 08 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: ТОВ «Будівельна компанія «Добробудплюс», про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування рішення про державну реєстрацію речового права, -

в с т а н о в и в :

В грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним позовом до відповідачів, який мотивувала тим, що перебуває з відповідачем ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі з 14 березня 1981 року. Від шлюбу мають двох дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_5 .

19 квітня 2007 року з метою придбання житла подружжя уклало договір № 42 про бронювання квартири з ТОВ «Будівельний центр «Добробуд».

Згідно з п.1.1. цього договору, в зв`язку з тим, що замовник ( ОСОБА_4 ) уклав договір купівлі-продажу цінних паперів, емітентом яких є виконавець (ТОВ «Будівельний центр «Добробуд»), виконавець здійснив бронювання за замовником квартири в шістнадцятиповерховому житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , характеристики якої наведено у п. 1.2. Договору, та визначається порядок погашення облігацій, емітованих виконавцем, і передачі квартири у власність.

Під бронюванням квартири сторони розуміли: при виконанні замовником договору купівлі-продажу цінних паперів № 88-В від 19 квітня 2007 року, безумовне отримання замовником від виконавця, після погашення цінних паперів (облігацій), визначених у п.1.2. ст. 1 Договору, квартири, визначеної у п. 1.2. ст. 1 Договору, та на період будівництва шістнадцятиповерхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , обов`язок виконавця не пропонувати, не продавати, не передавати вказану квартиру іншим особам.

Цього ж дня укладено договір № 88-В купівлі-продажу цінних паперів від 19 квітня 2007 року при посередництві торговця цінними паперами - ТОВ «Капітал-Сервіс».

На виконання вказаних договорів їхньою сім`єю від імені ОСОБА_4 28 квітня 2007 року укладено додаткову угоду № 1 до договору № 42 від 19 квітня 2007 року про бронювання квартири. 10 травня 2007 року ОСОБА_4 та АКБ «Укрсоцбанк» уклали договір кредиту № 899/06-034-294.

29 грудня 2010 року між ТОВ «Будівельний центр «Добробуд», ТОВ «Будівельна компанія «Добробудплюс» та ОСОБА_4 укладено договір про переведення боргу.

29 травня 2013 року ОСОБА_4 надано повідомлення від АКБ «Укрсоцбанк» № 19.301-86/5731, що банком здійснено анулювання заборгованості за договором кредиту від 10 травня 2007 року.

17 березня 2014 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ТОВ «Будівельна компанія «Добробудплюс» укладено Договір про відступлення права вимоги. За цим договором ОСОБА_4 передав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право вимоги отримання квартири.

28 березня 2014 року між ТОВ «Будівельна компанія «Добробудплюс» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 підписано акт приймання-передачі квартири, на підставі якого 15 травня 2014 року видане свідоцтво про право власності на нерухоме майно. Відомості про об`єкт нерухомого майна: квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 44,5 кв.м., житловою площею 19,8 кв.м., власниками є ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - спільна сумісна власність.

Про те, що вказана квартира вибула із власності позивачки та її чоловіка - ОСОБА_4 , вона дізналась лише в листопаді 2019 року від дочки ОСОБА_3 .

Відповідач ОСОБА_4 уклав угоду про відступлення права вимоги від 17 березня 2014 року без її згоди, хоча право на квартиру купувалося за спільні кошти, які були частково взяті з сімейного бюджету, а частково в кредит, та погашені також з сімейного бюджету. Таким чином, відчуження квартири відбулося без її згоди, чим порушено її право.

У зв`язку з цим, у позові просила визнати договір про відступлення права вимоги від 17 березня 2014 року, укладений між ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ТОВ «Добробудплюс», акт приймання-передачі квартири від 28 березня 2014 року, свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 15 травня 2014 року недійсними; витребувати квартиру за адресою: АДРЕСА_2 із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у спільну сумісну власність ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на вказану квартиру, номер запису про право власності: 5652486; а також стягнути з відповідачів судові витрати у справі.

Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 08 листопада 2021 року у задоволенні позову відмовлено за безпідставністю його вимог.

При цьому, виходячи з презумпції правомірності правочину, суд не встановив підстави для визнання договору про відступлення права вимоги від 17 березня 2014 року недійсним. Суд, посилаючись на правову позицію Верховного Суду України у справі від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17, зазначив, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що вигодонабувачі за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, якщо третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Керуючись правовою позицією Верховного Суду України у справі від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17, районний суд констатував відсутність в матеріалах справи доказів про недобросовісність дій відповідачів при укладенні оспорюваного договору.

Суд врахував, що оспорюваний договір укладений між близькими родичами (батьком, донькою та зятем) за попередньою домовленістю між ними. На рішення суду вплинула і та обставина, що сторони на час розгляду справи у суді перебували у неприязних стосунках, що ґрунтуються на спільних образах. Тому, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним.

Клопотанню відповідача ОСОБА_2 про застосування строків позовної давності суд надав оцінку та зазначив, що таке клопотання у разі визнання його обґрунтованим є підставою для відмови у позові лише за умови обґрунтованості позовних вимог. Так як суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову за суттю його вимог, тому клопотання про позовну давність не підлягає застосуванню.

На вказане рішення представник позивачки - адвокат Соколишина Л.Б. подала апеляційну скаргу, вважаючи його незаконним та необґрунтованим.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що згода іншого з подружжя на відчуження цінної речі має бути доведена лише письмовими доказами, які у даній справі не надані відповідачем ОСОБА_2 .

Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 визнали позов в суді першої інстанції, однак суд не постановив ухвалу про неприйняття визнання позову.

Апелянтка звертає увагу суду на той факт, що спірна квартира була придбана сім`єю Слуцьких за кредитні кошти, і тягар погашення кредиту ліг на позивачку, оскільки заробітна плата її чоловіка не дозволяла сплачувати платежі за кредитом. Крім того, кредит сплачено за рахунок продажу іншої квартири подружжя. А тому позивачка не мала жодного наміру продавати чи дарувати спірний об`єкт нерухомості. Натомість її чоловік без її відому відчужив вказану квартиру.

У зв`язку з викладеним, так як суд не надав вичерпної оцінки вказаним доводам, представник позивачки просить скасувати оскаржуване рішення як незаконне та ухвалити нове про повне задоволення позовних вимог. Понесені судові витрати просить стягнути з відповідачів на користь позивачки.

На апеляційну скаргу надійшов відзив від представника ОСОБА_2 - адвоката Кучер Ю.В., у якому вона вважає доводи скарги безпідставними та необґрунтованими. Зокрема, вказується на те, що при укладанні договорів про бронювання, відступлення права вимоги, та іпотеки, згода позивачки не була надана. Не підтверджено посилання позивачки про те, що погашення кредиту відбувалось за рахунок спільних коштів подружжя. А отже, не доведено, що права на спірну квартиру були об`єктом спільного майна подружжя. Тому згода другого із подружжя на відчуження прав на квартиру не була необхідна.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.

З матеріалів справи вбачається, що позивачка ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_4 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 14 березня 1981 року та є батьками двох дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_5 .

19 квітня 2007 року між ОСОБА_4 та ТОВ «Будівельний центр «Добробуд» укладено договір № 42 про бронювання квартири.

Згідно п.1.1. цього договору в зв`язку з тим, що замовник ( ОСОБА_4 ) уклав договір купівлі-продажу цінних паперів, емітентом яких є виконавець (ТОВ «Будівельний центр «Добробуд»), виконавець здійснює бронювання за замовником квартири в шістнадцятиповерховому житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , характеристики якої наведено у п. 1.2. Договору, та визначається порядок погашення облігацій, емітованих виконавцем, і передачі квартири у власність.

Під бронюванням квартири сторони розуміють: при виконанні замовником договору купівлі-продажу цінних паперів № 88-В від 19 квітня 2007 року, безумовне отримання замовником від виконавця, після погашення цінних паперів (облігацій), визначених у п.1.2. ст. 1 Договору, квартири, визначеної у п. 1.2. ст. 1 Договору, та на період будівництва шістнадцятиповерхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , обов`язок виконавця не пропонувати, не продавати, не передавати вказану квартиру іншим особам.

Відповідно до п. 2.1. договору бронювання квартири виконавець бронює квартиру у разі підтвердження замовником права власності на облігації в кількості не меншій ніж 15% від загального пакету облігацій.

Цього ж дня між ТОВ «Компанія з управління активами та адміністрування недержавних пенсійних фондів «Фінансова компанія «Партнер - Капітал», що діє від власного імені в інтересах та за рахунок Пайового венчурного інвестиційного фонду «Добробуд» не диверсифікованого виду закритого типу та ОСОБА_4 уклали договір № 88-В купівлі-продажу цінних паперів від 19 квітня 2007 року, при посередництві торговця цінними паперами - ТОВ «Капітал-Сервіс».

Відповідно до п.3.2 договору № 88-В купівлі-продажу цінних паперів від 19 квітня 2007 року загальна сума договору складає 161 320,00 грн.

На виконання вказаних договорів ОСОБА_4 28 квітня 2007 року укладено додаткову угоду № 1 до договору № 42 від 19 квітня 2007 року про бронювання квартири, а також 10 травня 2007 року ОСОБА_4 та АКБ «Укрсоцбанк» уклали договір кредиту № 899/06-034-294.

29 грудня 2010 року між ТОВ «Будівельний центр «Добробуд», ТОВ «Будівельна компанія «Добробудплюс» та ОСОБА_4 укладено договір про переведення боргу.

29 травня 2013 року ОСОБА_4 надано повідомлення від АКБ «Укрсоцбанк» № 19.301-86/5731, що банк анулював заборгованість за договором кредиту від 10.05.2007, тобто кредитні кошти повернуто банку.

Таким чином, на підставі вказаних вище договорів, а саме: договору № 42 про бронювання квартири від 19.04.2007, договору про переведення боргу від 29.12.2010, виконавши зобов`язання по договору кредиту, відповідач ОСОБА_4 набув право прийняти у власність квартиру, визначену в договорі про бронювання квартири, в майбутньому після повної оплати її вартості та завершення будівництва.

17 березня 2014 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ТОВ «Будівельна компанія «Добробудплюс» укладено Договір про відступлення права вимоги.

Предметом вказаного договору є передача майнових прав вимагати від ТОВ «Будівельна компанія «Добробудплюс» отримання квартири у новобудові, які ОСОБА_4 передав ОСОБА_2 та ОСОБА_3

28 березня 2014 року між ТОВ «Будівельна компанія «Добробудплюс» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 підписано акт приймання-передачі квартири, на підставі якого 15 травня 2014 року Реєстраційною службою Черкаського міського управління юстиції Черкаської області видане свідоцтво про право власності на нерухоме майно. Відомості про об`єкт нерухомого майна: квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 44,5 кв.м., житловою площею 19,8 кв.м., власниками є ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - спільна сумісна власність.

Підставою для звернення з даним позовом вказується та обставина, що позивачка, як дружина ОСОБА_4 , письмову згоду на відчуження майнових прав на квартиру чоловіку не надавала, що дає їй підстави звертатись до суду з вимогою про визнання договору відчуження таких прав недійсним.

Оцінюючи такі доводи, виходячи із встановлених судом обставин, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Предметом договору, який позивачка просить визнати недійсним, є майнові права на отримання в майбутньому квартири у новобудові, які ОСОБА_4 відступив ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Майнове право, щодо якого відступлено право вимоги за оспорюваним договором - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.

Такі майнові права входять в категорію «майно» в розумінні статті 190 ЦК України.

За змістом статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. (див. постанову Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-265цс16)

Таким чином, майнові права на отримання квартири є «майном» в розумінні ст. 190 ЦК України, на які розповсюджуються загальні норми закону у випадку реалізації права власності (користування, розпорядження, володіння).

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 Сімейного кодексу України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Встановлено, що правочини, на підставі яких виникли майнові права («право очікування») на отримання квартири в майбутньому, а саме: договір № 42 про бронювання квартири від 19.04.2007, договір про переведення боргу від 29.12.2010, виконання зобов`язань по поверненню кредиту, укладені ОСОБА_4 в період перебування ним у шлюбі з позивачкою ОСОБА_1 . Крім того, метою укладення договорів є придбання квартири для спільних дітей, тому придбання прав на квартиру укладалось в інтересах сім`ї.

Отже колегія суддів вважає, що на права на квартиру розповсюджується режим спільної сумісної власності подружжя. З огляду на це суд відхиляє доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, про те, що права на квартиру були приватною власністю чоловіка позивачки.

Оспорюваний договір про відступлення права вимоги від 17.03.2014 також укладений в період перебування ОСОБА_4 у шлюбі з позивачкою.

Таким чином, встановлено, що майнові права на квартиру виникли у період перебування ОСОБА_1 із позивачкою у шлюбі на підставі договорів, укладених в інтересах сім`ї, тому на них поширюється режим спільної сумісної власності подружжя.

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, колегія суддів виходить передусім із презумпції спільної сумісної власності подружжя, яке в даному випадку не спростовано жодним із учасників справи.

Частиною третьою статті 65 СК України передбачено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 4 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

З огляду на наведені вище норми, у разі укладення договору щодо цінного майна одним із подружжя, обов`язковим є надання письмової згоди на вчинення такого правочину другим із подружжя. При цьому, згода на укладення договору, що підлягає нотаріальному посвідченню, повинна бути нотаріально засвідченою.

В даному випадку майнові права, які належали подружжю, відчужені (відступлені) за оспорюваним договором, щодо якого не встановлено обов`язкової вимоги нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

А тому, відступаючи право вимоги за оспорюваним договором, ОСОБА_4 повинен був підтвердити необхідні для цього повноваження, наданням згоди від дружини, складеної в простій письмовій формі.

Відсутність письмової згоди може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції прийняв доводи відповідача ОСОБА_2 щодо усної домовленості між сторонами на укладення такого договору, суд врахував неприязні стосунки, які наразі склались між учасниками справи. Встановивши, що позивачка не надала доказів недобросовісності у діях сторін при укладенні оспорюваного договору, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. При цьому, суд виходив із правової позиції Верховного Суду України у справі від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17 щодо необхідності встановлення недобросовісності у діях того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третьої особи - контрагенту за таким договором.

Однак поза увагою суду першої інстанції залишилось те, що Велика Палата Верховного Суду 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) відійшла від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, у яких Верховний Суд України дійшов висновку про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відступаючи від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у наведених вище справах, Велика Палата Верховного Суду вказала, що він суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток, та вважала, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном.

Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

З урахуванням такої позиції Верховного Суду, колегія суддів відхиляє посилання відповідачів та суду першої інстанції на правову позицію, що була викладена у постанові Верховного Суду України від 22.02.2017 у справі № 6-17ц17, яка також зводилась до того, що договір можна визнати недійсним лише у разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, вирішуючи спір, колегія суддів виходить з того, що майнові права на отримання квартири, які є предметом оспорюваного договору відступлення таких прав, набуті за час перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_1 у шлюбі, є спільним сумісним майном.

Матеріали справи не містять письмової згоди позивачки на відчуження таких прав відповідно до вимог статті 65 СК України.

Звернення позивачки до суду із вимогою про застосування способу захисту - визнання недійсним договору відступлення майнових прав відповідає змісту його порушеного права та спрямовано на захист цих прав, що відповідає нормі частини третьої статті 215 ЦК України.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Такий висновок зроблений Верховним Судом України від 25 травня 2016 року (справа № 6-605 цс 16).

З огляду на викладене позовна вимога про визнання недійсним договору відступлення майнових прав на отримання квартири є цілком обґрунтованою, оскільки матеріали справи не містять письмової згоди позивачки на укладення такого договору.

Доводи відповідача ОСОБА_2 про те, що позивачка була згодна з відступленням майнових прав, оскільки фізично була присутня під час його укладення, не мають значення для вирішення спору, оскільки законом вимагається надання такої згоди у письмовій формі.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вимогами частин першої-третьої, п`ятої та шостої статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції встановив, що оспорюваний договір про відступлення права вимоги від 17 березня 2014 року, укладений між ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ТОВ «Будівельна компанія «Добробудплюс», було вчинено без згоди іншого з подружжя.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість позовних вимог про визнання недійсним договору б/н про відступлення права вимоги від 14 березня 2014 року, укладений між ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Добробудплюс», так як майнові права відчужені одним із подружжя без письмової згоди другого з подружжя. Крім того, обґрунтованою є також вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння у власність подружжя Слуцьких.

Разом з тим в суді першої інстанції відповідач ОСОБА_2 вказав на те, що позивачка пропустила строк на звернення з даним позовом, що є підставою для відмови у позові.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Такий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

Так як апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, тому необхідно перевірити, чи мала ОСОБА_1 об`єктивну можливість дізнатися про відчуження спільного майна чоловіком без її згоди у межах строку позовної давності, чи можливо було їй встановити відсутність спільного майна з огляду на презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі недоведення протилежного.

Оцінюючи заяву ОСОБА_2 про застосування наслідків спливу строку позовної давності, заявленої у відзиві на позов (а.с. 99, т. 1), колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.

У ч. 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

За ч. 1 ст. 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим, Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17.

Клопотання ОСОБА_2 обґрунтовано тим, що позивачка особисто займалась оформленням оспорюваного договору. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 тільки поставили підписи у договорі. Батьки ОСОБА_2 сплатили батькам ОСОБА_3 (в тому числі і позивачці) 10000 дол. США за частку сина у квартирі. Тому позивачка знала про укладений договір з моменту його вчинення у 2014 році. Звертаючись з вимогою про його визнання в 2019 році, вона фактично пропустила трирічний строк позовної давності. Тому у позові належить відмовити за спливом строку позовної давності.

Оцінюючи такі аргументи, суд виходить зі змісту статті 78 ЦПК України та з урахуванням частини першої статті 218 ЦК України, відповідно до яких не може підтверджуватися показаннями свідків наявність правовідносин, що виникають з правочинів, для яких законом установлено письмову форму.

Тому, суд не визнає покази свідків (батьків відповідача ОСОБА_2 ), допитаних в суді першої інстанції, про передачу 10 000 дол. США за частку сина у праві власності квартири, належними та допустимими доказами у цій справі.

Доводи про те, що позивачка особисто займалась підготовкою договору, який наразі вона оспорює, також не підтверджені жодними доказами.

У відповіді на відзив (а.с. 132 т.1), ОСОБА_1 вказала, що про порушення її прав дізналась від дочки в 2019, коли ОСОБА_2 подав позов проти ОСОБА_3 про поділ спірної квартири.

Оцінюючи обставини справи у їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_1 не спростувала, що вона не тільки не знала, а й не могла не знати про те, що майнові права на квартиру відчужені на користь її дочки з її чоловіком в момент вчинення правочину. При цьому, суд враховує, що позивачка у позові сама зазначала, що квартира придбавалась для їхніх дітей, тому передача прав на квартиру дочці і зятю не суперечить цілям, для якого квартира придбавалась. Крім того, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений 17 травня 2013 року, що зокрема, встановлено у рішенні Соснівського районного суду м. Черкаси від 26.10.2017 про розірвання шлюбу (справа № 712/10128/17), тобто менше ніж за рік до набуття молодим подружжям власності на спірну квартиру на підставі оспорюваного нині договору. Також суд враховує, що ОСОБА_2 та позивачка працювали на одному підприємстві, про що зазначено в поясненнях останньої (т. 2 а.с. 80).

Зазначені обставини вказують на те, що сторони у справі перебували у тісних родинних стосунках, а тому суд вважає, що ОСОБА_1 не могла не знати про вчинений оспорюваний правочин в момент його укладення, і дане твердження презюмується. А протилежне позивачка не довела належними та допустимими доказами.

При цьому, суд критично відноситься до посилання позивачки на те, що вона дізналась про відчуження майнових прав її чоловіком на користь спільної дочки та зятя зі слів ОСОБА_3 після подання ОСОБА_2 позову про поділ цієї квартири.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що строк позовної давності для таких вимог розпочав свій перебіг з дня укладення оспорюваного правочину, тобто після 14 березня 2014 року. Позов подано 02.12.2019, тобто за спливом строку позовної давності, про що заявив відповідач ОСОБА_2 .

Тому, колегія суддів відмовляє у задоволенні позову в частині його обґрунтованих вимог у зв`язку з пропуском строку позовної давності, а не за його повною безпідставністю, як помилково вважав суд першої інстанції.

Так як фактично позов залишено без задоволення, тому судові витрати, понесені апелянткою залишаються за особою, яка їх понесла.

Керуючись ст. ст. 35, 258, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Соколишиної Лесі Богданівни задовольнити частково.

Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 08 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: ТОВ «Будівельна компанія «Добробудплюс», про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування рішення про державну реєстрацію речового права змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з часу складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 24 січня 2022 року.

Судді