справа № 752/19392/14 головуючий у суді І інстанції Скрипка О.І.

провадження № 22-ц/824/1262/2022 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

19 січня 2022 року м. Київ

Київський апеляційний суд

у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді Фінагеєва В.О.,

суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,

за участю секретаря Гасюк В.В.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , та апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_3 , на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 14 липня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» про захист прав споживача, визнання недійсним договору про надання споживчого кредиту, -

В С Т А Н О В И В:

У березні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом та, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту № 00015-000000000040 від 09 червня 2008 року, що укладений між ним та ЗАТ «Кредит Європа Банк», правонаступником якого є ПАТ «Кредит Європа Банк».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 09 червня 2008 року між ОСОБА_1 та ЗАТ «Кредит Європа Банк» підписано договір про надання споживчого кредиту. З боку відповідача договір був підписаний ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які не були головою правління відповідача чи іншим органом управління, яким Статутом надавалися такі повноваження. До кредитного договору не було додано довіреностей, з тексту яких ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були уповноважені органом управління відповідача від імені банку підписати договір про надання споживчого кредиту. Погашення кредиту в іноземній валюті заборонено Законом з 16 жовтня 2011 року. Проте, з 16 жовтня 2011 року відповідач не змінив умови в договорі щодо валюти кредиту, що є несправедливим, чим порушив ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Також підлягає визнанню недійсним п. 2.7 договору, згідно якого банк за надання позивачу кредиту стягнув з нього на свою користь 2 970 доларів США, що не відповідає п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, а списана відповідачем сума в розмірі 2 970 доларів США підлягає поверненню позивачу на підставі ст. 216 ЦК України. Позивачу також стало відомо про існування іншого відмінного договору про надання споживчого кредиту № 00015-ML-0000000040 від 09 червня 2008 року, що підписаний тією ж датою договору про надання споживчого кредиту № 00015-ML-00000040 від 09 червня 2008 року. Оскільки між позивачем та банком 09 червня 2008 року було укладено лише договір по надання споживчого кредиту № 00015-ML-000000000040 від 09 червня 2008 року, так як саме за ним отримано грошові кошти у позику (в гривневому еквівалентні, тобто, валютою кредиту виступила гривня), позивач вважає договір споживчого кредиту № 00015-ML-0000000040 від 09 червня 2008 року не укладеним в силу ст. 640, 1046 ЦК України. Зміст договору суперечить Декрету Кабінету Міністрів України № 15093 від 19 лютого 1993 року «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», що також є підставою для визнання його недійсним, оскільки станом на 09 червня 2008 року видача відповідачу валютного кредиту в доларах США без наявності індивідуальної або генеральної ліцензії чинним законодавством не передбачалася. Жодним законом України не передбачалося надання дозволу банкам на видачу валютного кредиту в доларах США за умови наявної банківської ліцензії та письмового дозволу з додатком замість генеральної або індивідуальної ліцензії. У банку відсутні докази видачі кредиту позивачу, а також відсутні докази того, що відповідач повідомляв позивача про умови кредитування відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. Так, письмового підтвердження про ознайомлення позивача з вказаними Правилами матеріали кредитної справи не містять. Також банк не розписав сукупну вартість кредиту в національній валюті при зміні курсу, не вказав сукупну вартість по кожному платіжному періоду, як того вимагає НБУ. Вказане спричиняє порушення балансу рівності прав сторін договору про надання споживчого кредиту, а тому вказана умова є несправедливою та суперечить принципу добросовісності, так як його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Крім того, є підстави для визнання договору недійсним через невиконання переддоговірної роботи з позичальником, оскільки в порушення п. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору кредитодавець не повідомив споживача у письмовій формі про кредитні умови щодо: мети, для якої споживчий кредит може бути втрачений; наявних форм кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі, між зобов`язаннями споживача; варіантів повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; переваг та недоліків пропонованих схем кредитування. Схема кредитування, застосована банком, є вкрай невигідною для позичальника. Ануїтентна схема кредитування, яка була фактично нав`язана банком клієнтові, є дорожчою для останнього на суму понад 100 000 доларів США. Банком порушено п. 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, оскільки перед укладенням кредитного договору в іноземній валюті не попереджено споживача, що валютні ризики під час виконання зобов`язань за кредитним договором несе споживач; не надано інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов`язаних з конвертацією валюти платежу зобов`язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ними. На думку позивача, внаслідок вищевказаних порушень підприємницька практика банку є такою, що вводить в оману. Договір про надання споживчого кредиту суперечить ряду норм чинного законодавства, а умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону, є нікчемною. Крім того, не відповідають вимогам законодавства умова договору про те, що банк має право в односторонньому порядку на власний розсуд без згоди позичальника змінити процентну ставку за кредитом, а також умова договору про те, що за ненадання банку будь-яких документів, що передбачено умовами надання кредиту, клієнт повинен сплатити кредитору штраф. У договорі також відсутній розпис загальної вартості кредитом, а таким чином відсутня істотна умова договору - ціна, а договір не містить умов про відповідальність банку. Порушивши умови видачі кредиту, а саме фактична видача кошті відбулася 23 червня 2008 року, що порушує умови споживчого договору та права позичальника, банк не поніс відповідальності, не переглянув розмірів та термінів погашення кредиту, тощо. Позивач на момент укладення договору не був обізнаний щодо істотних умов договору, а саме щодо умов кредитування, валютних ризиків під час виконання зобов`язань за кредитним договором, йому не було надано інформації щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов`язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов`язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ними.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 14 липня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційних скаргах представники ОСОБА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просять скасувати рішення суду першої інстанції через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування доводів апеляційних скарг представники позивача зазначають, що суд першої інстанції неправильно встановив обставини укладення оспорюваного договору та розцінив розбіжності у написанні номеру кредитного договору як технічну помилку. Суд ухвалив рішення за відсутності позивача та його представників, не розглянув ряд поданих представниками позивача клопотань щодо призначення повторної судово-почеркознавчої експертизи та про виклик експертів. Встановлення плати за обслуговування кредиту є порушенням вимог Закону України «Про захист прав споживача». У банку відсутні докази видачі кредиту позивачеві за оспорюваним договором. У матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач повідомляв позивача про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. У даному випадку має місце невиконання банком переддоговірної роботи з позичальником.

У відзиві на апеляційну скаргу ПАТ «Кредит Європа Банк» зазначає, що позивач не довів належними, достовірними та достатніми доказами існування двох різних договорів про надання споживчого кредиту відповідачем. Факт надання кредиту підтверджується копією меморіального ордеру та випискою по особовим рахунках. Твердження позивача про ненадання банком сукупної вартості кредиту є неправдивим та недоведеним. Позивач зловживає своїми правами. Плата за виконання банком розрахунково-касових операцій не здійснюється. Позивач не довів порушення закону встановленням плати за надання кредиту, як послуги за надання консультацій на користь фізичної особи до укладення кредитного договору. Строки позовної давності про визнання недійсною такої умови кредитного договору сплинули 09 червня 2011 року.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційні скарги задовольнити частково, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено,що ЗАТ «Кредит Європа Банк», правонаступником якого є АТ «Кредит Європа Банк», мав банківську ліцензію НБУ № 232-1 від 16 червня 2007 року і Додаток до неї, у тому числі, на операції з валютними цінностями, залучення та розміщення іноземної валюти на ринку України.

09 червня 2008 року між ОСОБА_1 та ЗАТ «Кредит Європа Банк» було укладено договір про надання споживчого кредиту № 00015-ML-0000000040, згідно умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 300 000 доларів США на споживчі потреби строком на 180 місяців з датою остаточного погашення кредиту 09 червня 2023 року, процентна ставка 14 % річних. Позичальник зобов`язався отримати кредит, використати його за цільовим призначенням, повернути кредитору суму кредиту, сплатити проценти за користування кредитом та комісії згідно з умовами договору та тарифами кредитора, а також виконати інші обов`язки, визначені цим договором.

Зі сторони банку вказаний договір підписаний представником банку Ситніковою Н.А. та Кучма В.В. , що діяли на підставі довіреностей, виданих Головою правління Ц. Мете Алтін 19 лютого 2008 року № 27 А/08 та 12 березня 2008 року № 30 А/08 відповідно.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що кредитний договір укладено 09 червня 2008 року в письмовій формі, підписано сторонами та скріплено печаткою банку, тобто, він є чинним. Надання кредитів у валюті за наявності в банку відповідної генеральної ліцензії не суперечить вимогам чинного законодавства України. Відповідачем дотримані вимоги законодавства щодо надання кредиту в іноземній валюті. Спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та у подальшому виконував його умови. Банк надав позивачу документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі, й щодо сукупної вартості кредиту, процентної ставки та деталізованого графіку погашення боргу.

Однак, апеляційний суд не може повністю погодитися з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 просив визнати недійсним кредитний договір № 00015-0000000040. У ході розгляду справи у суді першої інстанції позивач уточнив позовні вимоги та просив визнати недійсним кредитний договір № 00015-000000000040. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову про визнання недійсним кредитного договору № 00015-0000000040. Під час розгляду у справи у суді апеляційної інстанції позивач та його представник вказали, що ним оскаржується кредитний договір № 00015-0000000040 і саме він був предметом розгляду у суді першої інстанції.

Представник банку в судовому засіданні суду апеляційної інстанції суду пояснив, що дійсно між сторонами було укладено один договір № 00015-0000000040, будь яких інших договорів банк з позивачем не укладав.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частиною 1 ст. 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з ч. 1 ст. 627 ЦК України відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції Закону, чинній на момент укладення договору, перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

За змістом ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У випадках, передбачених законодавством, право сторін визначати умови договору на власний розсуд може бути обмежено. Зокрема, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», яка була чинною на час укладення між сторонами по справі оспорюваних договорів, було встановлено особливі вимоги щодо умов договору споживчого кредиту та порядку його укладення.

Відповідно до вимог ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Згідно з вимогами ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

За змістом ч. 3 зазначеної статті якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства оцінюється судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним кредитного договору, ОСОБА_1 вказує на те, що умови договору є несправедливими, чим порушено ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

На думку позивача, несправедливість умов договору полягає у тому, що погашення кредиту в іноземній валюті заборонено Законом з 16 жовтня 2011 року. Проте, з 16 жовтня 2011 року відповідач не змінив умови в договору щодо валюти кредиту.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц зазначено, що «із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству».

Спірний договір споживчого кредиту підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. ОСОБА_1 на момент укладення оспорюваного договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору.

Кредитний договір був укладений між позивачем та відповідачем 09 червня 2008 року, тобто, до введення законодавством України заборони на видачу кредиту в іноземній валюті, а, відтак, у банку не було підстав змінювати умови договору щодо валюти кредиту.

ОСОБА_1 вказує на те, що у банку відсутні докази видачі кредиту позивачу.

У той же час, зі змісту оскаржуваного договору (пункти 2.1- 2.3 договору) вбачається, що для виконання грошових зобов`язань клієнта за цим договором, відповідно до умов надання кредиту йому відкривається поточний рахунок № НОМЕР_1 у валюті кредиту. Якщо кредит надається в іноземній валюті, то клієнту відкривається додатково рахунок в гривнях. Надання клієнтові кредиту здійснюється шляхом перерахування банком суми кредиту з позичкового рахунку на рахунок клієнта. Клієнт розпоряджається одержаною сумою кредиту шляхом надання банку доручення щодо безготівкового перерахування коштів та/або видачі їх готівкою з рахунку.

У матеріалах справи міститься меморіальний ордер № 6000026942 від 09 червня 2008 року, відповідно до якого ОСОБА_1 на рахунок № НОМЕР_1 було перераховано кошти у розмірі 300 000 доларів США, виписка по вказаному особовому рахунку, численні заяви позивача (а.с. 211, Т.1, а.с.3, 119-127, Т.2). Вказані докази свідчать про отримання позивачем кредитних коштів.

Факи отримання кредитних коштів у відповідності до оскаржуваного договору не заперечувався позивачем в ході розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Позивач також посилається на те, що в матеріалах справи не має належних доказів того, що відповідач повідомляв позивача про умови кредитування відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту.

Частинами першою та другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час укладення кредитного договору) встановлено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов`язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов`язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати детальнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У частині четвертій статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зазначено, що договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: сума кредиту; детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; право дострокового повернення кредиту; річна відсоткова ставка за кредитом; інші умови, визначені законодавством.

У матеріалах справи містяться підписані позивачем додаток № 3 до договору про надання споживчого кредиту, в якому зазначено сукупну вартість кредиту та реальну відсоткову ставку, а також бюлетень про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість споживчого кредиту (а.с.219, 229, Т.1).

Заявляючи вимогу про визнання недійсним договору, ОСОБА_1 також вказує на те, що встановлення плати за обслуговування кредиту є порушенням вимог Закону України «Про захист прав споживача».

За положеннями частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Таким чином, встановлення комісії за обслуговування кредиту є платою за послуги, що супроводжують кредит, що є незаконним в силу частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Отже, ПАТ «Кредит Європа Банк» незаконно встановив ОСОБА_1 плату за обслуговування кредиту.

У той же час, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Частиною першою статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», наведених у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого положеннями Цивільного процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Оскільки позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на спростування презумпції можливості та обов`язку знати про стан своїх майнових прав, зокрема, з моменту укладення та підписання оспорюваного кредитного договору 09 червня 2008 року. Саме з цього дня позивач міг дізнатися про порушення його прав, а, отже, ним пропущено строк позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, що є підставою для відмови у позові в частині визнання недійсними пунктів 2.7 та 2.8 кредитного договору.

В аналогічний спосіб застосовано положення закону про позовну давність до вимог особи про визнання недійсним кредитного договору, оскарженого з підстав порушення Закону України «Про захист прав споживачів» у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі 726/2129/16-ц.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , не звернув увагу, що вимоги позивача в частині незаконного встановлення відповідачем плати за обслуговування кредиту під час укладення оспорюваного договору, є обґрунтованими. При цьому, позивачем пропущено строк позовної давності щодо звернення до суду з позовом. Отже, суд першої інстанції, розглядаючи справу по суті, частково виходив з невірних мотивів.

Враховуючи зазначене, рішення суду першої інстанції у силу вимог ст. 376 ЦПК України підлягає зміні в мотивувальній частині через невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального права.

На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 375, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 , подані представниками ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 14 липня 2021 року змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Деснянського районного суду міста Києва від 14 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повне судове рішення складено 24 січня 2022 року.

Головуючий Фінагеєв В.О.

Судді Кашперська Т.Ц.

Яворський М.А.