СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 січня 2022 року м. Харків Справа № 922/3224/21

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Ільїн О.В., суддя Россолов В.В., суддя Хачатрян В.С.

за участю секретаря судового засідання Ярош В.В.

за участю представників:

позивач - Шенк О.Ю.,

відповідач - Халабурдін С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу АТ "ДРУЖБА ЗА УПРАВЛЯНЕ ТЕРЯТЕВ БАНК, Д.Д" (вх. 3675Х/1) на ухвалу Господарського суду Харківської області від 17.11.2021 у справі №922/3224/21 (суддя Присяжнюк О.О., повний текст ухвали складено 18.11.2021)

за позовом Акціонерне товариство "ДРУЖБА ЗА УПРАВЛЯНЕ ТЕРЯТЕВ БАНК, Д.Д", Республіка Словенія

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Батріс"

про стягнення коштів, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Акціонерне товариство "ДРУЖБА ЗА УПРАВЛЯНЕ ТЕРЯТЕВ БАНК, Д.Д", Республіка Словенія звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Батріс" про стягнення кредитної заборгованість у загальному розмірі 8 365 924,46 євро, з яких 6 549 892,66 євро заборгованості за кредитом, 440 043,80 євро заборгованості за процентами, І 375 819,53 договірної пені за несвоєчасну сплату кредиту, 160,00 євро збору про нагадування про прострочення оплати та 8,47 євро інших відсотків за прострочення оплати.

Стягнути з ТОВ "Батріс" (код ЄДРПОУ: 32566590) на користь акціонерного товариства "ДРУЖБА ЗА УПРАВЛЯНЄ ТЕРЯТЕВ БАНК, Д.Д." ("DRUZBA ZA UPRAVLJANJE TERJATEV BANK d.d.") 25 143,00 євро сплаченого Позивачем судового збору.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов`язань за Договором довгострокового кредитування №5499/07 від 16.03.2007 року (з урахуванням усіх додаткових угод до нього) кредитором, за яким є позивач, як універсальний правонаступник Фактор-банку д.д.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 17.11.2021 у справі №922/3224/21 (суддя Присяжнюк О.О., повний текст ухвали складено 18.11.2021) закрито провадження у справі №922/3224/21 на підставі п.1 ч.1 ст.231 ГПК України, спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

АТ "ДРУЖБА ЗА УПРАВЛЯНЕ ТЕРЯТЕВ БАНК, Д.Д" з ухвалою суду не погодилось, звернулось до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на незаконність і необґрунтованість ухвали суду, просить її скасувати, справу направити до Господарського суду Харківської області для продовження розгляду справи по суті.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 15.12.2021 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою АТ "ДРУЖБА ЗА УПРАВЛЯНЕ ТЕРЯТЕВ БАНК, Д.Д" на ухвалу Господарського суду Харківської області від 17.11.2021 у справі №922/3224/21. Сторонам встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу (з урахуванням вимог ст. 263 ГПК України) протягом 5 днів з дня вручення даної ухвали, а також докази надсилання (надання) копії відзиву та доданих до нього документів позивачу. Призначено справу до розгляду на 17 січня 2022 р. о 12:00 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, місто Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, в залі засідань №132.

У судове засідання з`явились позивач і відповідач.

Через канцелярію суду 29.12.2021 року відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, оскаржувану ухвалу господарського суду залишити без змін.

У судовому засіданні апелянт підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити, скасувати ухвалу господарського суду Харківської області від 17.11.2021р. у справі, направити справу до господарського суду Харківської області для продовження розгляду справи по суті.

Відповідач проти вимог апеляційної скарги Акціонерного товариства "ДРУЖБА ЗА УПРАВЛЯНЕ ТЕРЯТЕВ БАНК, Д.Д" заперечував, просив відмовити в її задоволенні, ухвалу господарського суду Харківської області від 17.11.2021р. у справі №922/2725/21 залишити без змін, як таку, що прийнята при повному встановленні обставин справи.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі доводи, вислухавши учасників справи, перевіривши та проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та розглянувши справу в порядку ст. 269 ГПК України, колегія суддів зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 16 березня 2007 року Фактор-банк д.д. (FACTOR BANKA d.d.) (далі - "Фактор-банк д.д." або "Кредитодавець"), правонаступником якого є Акціонерне товариство "ДРУЖБА ЗА УПРАВЛЯНЄ ТЕРЯТЕВ БАНК, Д.Д." (DRUZBA ZA UPRAVLJANJE TERJATEV BANK d.d.) , та ТОВ "Батріс", код ЄДРПОУ 32566590 уклали Кредитний Договір.

Кредитний Договір (з урахуванням усіх додаткових угод до нього) було зареєстровано Національним банком України, що підтверджується реєстраційним свідоцтвом Національного банку України № 11 від 26.03.2006 року та листом Національного банку України №25-0020/11511 від 13.02.2017 року .

Відповідно до умов Кредитного Договору Фактор-банк д.д. зобов`язався надати Відповідачу довгостроковий кредит на наступних умовах (п.п. 1 та 3-4 ст. II Кредитного Договору, додаток 8 до позовної заяви):

1) сума кредиту: 8 400 000,00 (вісім мільйонів чотириста тисяч) евро;

2) строк погашення кредиту: 20.03.2010 року;

3) призначення кредиту: фінансування будівництва бізнес-комплексу з житловими приміщеннями "Housing Estate "Building on the Riverside".

У додатковій угоді № 3 від 31.03.2010 року та додатковій угоді № 5 від 18.03.2011 року (додатки 11 та 13 до позовної заяви; оригінали наявні у Позивача) відповідач підтвердив, що за Кредитним Договором він отримав кредит у загальному розмірі 21 359 000,00 евро.

У декількох додаткових угодах Сторони також закріплювали розмір заборгованості відповідача за Кредитним Договором.

Таким чином, станом на 20.04.2015 року відповідач повинен був сплатити наступні суми за Кредитним Договором:

Тіло кредиту у розмірі 8 405 784,99 евро;

Проценти у розмірі 865 475,92 евро;

Комісію за управління кредитом у розмірі 13 722,83 евро.

У відповідності до матеріалів справи, Фактор-банк ТОВ, м. Любляна, Республіка Словенія (FACTOR BANKA d.d., Ljubljana, Republik of Slovenia) було банківською установою, зареєстрованою за законодавством Республіки Словенія.

Проте, з витягу з судового/комерційного реєстру Словенської Республіки та витягу з реєстру підприємств Республіки Словенія вбачається, що у 2016 році Фактор-банк ТОВ було ліквідовано шляхом його поглинання з відчуженням у процесі ліквідації всіх його активів і зобов`язань на користь приймаючої компанії, а саме: Акціонерного товариства "ДРУЖБА ЗА УПРАВЛЯНЕ ТЕРЯТЕВ БАНК, Д.Д", що є діючим державним підприємством Республіки Словенія.

Відповідно до умов договору про злиття від 03.02.2016р., укладеного між Фактор-банк ТОВ, м. Любляна, Республіка Словенія (FACTOR BANKA d.d., Ljubljana, Republik of Slovenia) та Акціонерним товариством "ДРУЖБА ЗА УПРАВЛЯНЕ ТЕРЯТЕВ БАНК, Д.Д", м.Любляна, Республіка Словенія (Druzba za upravljane terjatev bank d.d, Ljubljana, Republik of Slovenia), всі активи та зобов`язання Фактор-банк ТОВ було передано Акціонерному товариству "ДРУЖБА ЗА УПРАВЛЯНЕ ТЕРЯТЕВ БАНК, Д.Д", як поглинаючій компанії-правонаступнику.

Рішенням районного суду м. Любляни №2016/7525 від 19.02.2016р. Фактор-банк ТОВ було видалено з Судового Реєстру та Реєстру підприємницької діяльності Республіки Словенія.

Зважаючи на це, 17.11.2016 р. позивач і відповідач уклали додаткову угоду №10 до Кредитного договору, відповідно до умов якої сторони визнали, що у зв`язку з укладенням угоди про поглинання від 03.02.2016 року позивач є правонаступником «FACTOR BANKA d.d.», Tivolska cesta, 48, Ljubljana, Republik of Slovenia/

Будь-яке посилання в Кредитному договорі на Банк вважається посиланням на Druzba za upravljane terjatev bank d.d.; позивач має такий самий статус кредитора за Кредитним договором, як і Банк.

Тобто, станом на дату подання позовної заяви кредитодавцем за Кредитним договором є позивач.

З урахуванням вказаних обставин, Акціонерне товариство "ДРУЖБА ЗА УПРАВЛЯНЕ ТЕРЯТЕВ БАНК, Д.Д" м.Любляна, Республіка Словенія (Druzba za upravljane terjatev bank d.d, Ljubljana, Republik of Slovenia) є універсальним правонаступником Фактор-банк ТОВ, м. Любляна, Республіка Словенія (FACTOR BANKA d.d., Ljubljana, Republik of Slovenia), що підтверджується належними та допустимими доказами наявними в матеріалах справи.

З витягу з судового/комерційного реєстру Словенської Республіки та витягу з реєстру підприємств Республіки Словенія вбачається, що Акціонерне товариство "ДРУЖБА ЗА УПРАВЛЯНЕ ТЕРЯТЕВ БАНК, Д.Д" є резидентом Республіки Словенія, зареєстроване та здійснює свою діяльність за законодавством вказаної держави, що свідчить про те, що позивач є іноземною юридичною особою.

Тобто, спір у даній справі виник між резидентом та нерезидентом України, а спірні правовідносини виникли з договору про довгострокове кредитування №5707/07 від 21.09.2007р. (з урахуванням додаткових угод до нього від 18.12.2007р. №1К, від 30.07.2010р. №2К, від 18.03.2011р. №3К, від 15.03.2012р. №4К, від 31.03.2013р. №5К, від 02.02.2015р. №6К).

Акціонерне товариство "ДРУЖБА ЗА УПРАВЛЯНЕ ТЕРЯТЕВ БАНК, Д.Д", як універсальний правонаступник Фактор-банк ТОВ, за договором кредитування, у позові посилався на неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань за вказаним договором в частині повного та своєчасного погашення заборгованості, що і стало підставою для звернення до суду за захистом свого порушеного права.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 17.11.2021р. у даній справі закрито провадження у справі з указаних вище підстав.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об`єктивному дослідженні в судовому засіданні з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв`язок, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду зазначає наступне.

У відповідності до статті 1 Господарського процесуального кодексу України ГПК України визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах.

Параграфом 3 глави 2 Господарського процесуального кодексу України урегульовано територіальну юрисдикцію (підсудність).

Згідно з приписами частини першої статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Частиною четвертою статті 4 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Відповідно до частини першої статті 27 Господарського процесуального кодексу України позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Статтею 45 Господарського процесуального кодексу України визначено, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу.

У відповідності до витягу з судового/комерційного реєстру Словенської Республіки та витягу з реєстру підприємств Республіки Словенія вбачається, що Акціонерне товариство "ДРУЖБА ЗА УПРАВЛЯНЕ ТЕРЯТЕВ БАНК, Д.Д" є резидентом Республіки Словенія, зареєстроване та здійснює свою діяльність за законодавством вказаної держави, що свідчить про те, що позивач є іноземною юридичною особою.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань за договором довгострокового кредитування №5499/07 від 16.03.2007р. (з урахуванням всіх додаткових угод до нього) кредитором, за яким є позивач, як універсальний правонаступник Фактор-банку ТОВ.

Отже, спір у даній справі виник між резидентом та нерезидентом України, а спірні правовідносини виникли з договору про довгострокове кредитування №5499/07 від 16.03.2007р. (з урахуванням додаткових угод до нього).

Статтею 365 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Крім того, у розгляді справ у спорах за участю іноземних підприємств і організацій господарським судам України слід виходити із встановленої статтею 11 Господарського процесуального кодексу України пріоритетності застосування правил міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо правил, передбачених законодавством України.

Згідно з частиною першою статті 366 Господарського процесуального кодексу України підсудність справ за участю іноземних осіб визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Питання, які виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом (хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною особою; об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, мав чи має місце на території іноземної держави), у тому числі й питання підсудності судам України справ з іноземним елементом, вирішуються згідно із Законом України "Про міжнародне приватне право".

Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про міжнародне приватне право" приватноправові відносини - відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб`єктами яких є фізичні і юридичні особи.

Статтею 43 Закону України "Про міжнародне приватне право" закріплено, що сторони договору згідно із статтями 5 та 10 цього Закону можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України.

Відповідно до приписів частини першої статті 75 Закону України "Про міжнародне приватне право" підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону.

Статтями 76, 77 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлені підстави визначення підсудності справи з іноземним елементом судам України.

Враховуючи пункт 1 частини 1 статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" суди України можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, якщо сторони прямо передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків виключної підсудності, коли таке право у сторін відсутнє.

У відповідності до статті 77 Закону України "Про міжнародне приватне право" підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом:

1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України, крім справ, що стосуються укладення, зміни, розірвання та виконання договорів, укладених в рамках державно-приватного партнерства, зокрема концесійних договорів, згідно з якими нерухоме майно є об`єктом такого партнерства, зокрема об`єктом концесії, а спір не стосується виникнення, припинення та реєстрації речових прав на такий об`єкт;

2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні;

3) якщо у справі про спадщину спадкодавець - громадянин України і мав в ній місце проживання; 4) якщо спір пов`язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні;

5) якщо спір пов`язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців;

6) якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України;

7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України;

8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні;

9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України;

10) в інших випадках, визначених законами України.

Таким чином, Законом України "Про міжнародне приватне право" встановлені підстави визначення підсудності справи з іноземним елементом судам України.

Хоча стаття 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" не є вичерпною і передбачає й інші випадки підсудності справ з іноземним елементом судам України, однак, ці підстави є послідуючими після договірної підсудності, і є визначальними лише у випадку відсутності будь-якої домовленості сторін про вибір суду.

Отже, Законом України "Про міжнародне приватне право" закріплено право укладати угоду про вибір підсудності.

Вказаний висновок відповідає позиції Верховного Суду, відповідно до якої Закон України "Про міжнародне приватне право" закріплює право сторін відповідної угоди на вибір підсудності справи з іноземним елементом, тобто, на укладення так званої «пророгаційної угоди», що в свою чергу, не лише обґрунтовує компетенцію обраного суду, але і виключає можливість вирішення такого спору в суді іншої держави (постанова Верховного Суду від 12.03.2018р. у справі №907/637/17).

Колегія суддів зазначає, що досягнення домовленості про застосування права іншої країни і визначення виключної юрисдикції компетентного суду цієї країни у правовідносинах сторін, що ґрунтуються на вказаних принципах, вказує на пріоритетний характер такої домовленості, оскільки вона не суперечить встановленому національним законодавством порядку врегулювання таких правовідносин.

Отже, з огляду на положення Закону України "Про міжнародне приватне право" та правову позицію викладену у постанові Верховного Суду від 12.03.2018р. у справі № 907/637/17, колегія суддів відхиляє, як безпідставні, доводи апелянта про відсутність у сторін договору права на укладення "прерогаційної угоди" про передачу спорів між ними на вирішення іноземних судів, за відсутності міжнародної угоди, яка б надавала їм відповідне право.

Як вбачається з умов укладеного між сторонами договору довгострокового кредитування №5499/07 від 16.03.2007 р., кредитний договір регулюється на підставі законодавства Республіки Словенія. Будь-які розбіжності, що походять із цього кредитного договору, які не було вирішено сторонами договору шляхом переговорів на підставі положень цього договору, повинні бути врегульовані в компетентному суді м. Любляни, Республіка Словенія.

Отже, умови договору кредитування не містять положень, які передбачали б підсудність справи з питань, що виникають з нього судам України.

Однак, у даній справі спір не відноситься і до випадків виключної підсудності судам України справ з іноземним елементом, перелік яких наведений у приписах Закону України "Про міжнародне приватне право".

Положення частини першої статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" підлягають застосуванню за виключенням і з урахуванням того випадку, коли є угода сторін про передачу спору на вирішення суду іншої держави (у даному випадку, сторони за взаємною згодою передали спір, пов`язаний з договором, на вирішення суду іншої держави Республіки Словенія).

Вказані в частині 1 статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" випадки є наслідком визначеної в договорі підсудності і є визначальними лише у випадку відсутності будь-якої домовленості сторін про вибір іноземного суду.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.06.2021р. у справі №925/467/20.

Отже, доводи апелянта з посиланням на положення статей 73, 75, 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" щодо підсудності даної справи українському суду, а саме: господарському суду Харківської області з огляду на факт місцезнаходження відповідача на території України, не спростовують наявності угоди позивача та відповідача стосовно того, що всі спірні питання, які не було вирішено сторонами договору шляхом переговорів на підставі положень цього договору, повинні бути врегульовані в компетентному суді м. Любляни, Республіка Словенія.

Стосовно посилань апелянта на судову практику, а саме на правову позицію викладену у постанові Київського апеляційного суду від 14.07.2021р. у справі №761/38133/19 та постанові Верховного Суду від 18.07.2019р. у справі №161/12681/16-ц, в яких як стверджує останній, обставини справи є подібними даній справі, колегія суддів зазначає наступне.

Як стверджує апелянт, судами у вказаних постановах було сформульовано висновок про наявність права сторін щодо передачі спорів на вирішення іноземному суду при укладенні "прерогаційних угод" лише за наявності міжнародної угоди, регулювання якої поширюється на сторін.

Так, частина 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України вказує на те, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду.

Судова колегія враховує, що об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020р. у справі №910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018р. №910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018р. №925/3/17, пункт 40 постанови від 25.04.2018р. №910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016р. у справі №910/8956/15 та 13.09.2017р. у справі №923/682/16.

При цьому, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020р. у справі №910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018р. у справі №922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018р. у справі №910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018р. у справі №2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019р. у справі №757/31606/15-ц).

Зі змісту постанови Київського апеляційного суду від 14.07.2021р. у справі №761/38133/19 вбачається, що судом досліджувались обставини щодо права позивача звернутись за правовим захистом до українського суду за наявності в укладеному між сторонами у справі договору позики положення про виняткову підсудність спорів, що виникають з договору, судам Англії та Уельсу.

За результати перегляду даної справи судом було сформульовано висновок про те, що сторони договору не є громадянами Англії та Уельсу, у зв`язку із чим, при укладенні прерогаційної угоди не мали права передавати спір на вирішення іноземним судам Англії та Уельсу.

Щодо посилань апелянта на постанову Верховного Суду від 18.07.2019р. у справі №161/12681/16-ц, судова колегія зазначає, що в межах касаційного перегляду даної справи судом досліджувалась наявність правових підстав для визнання та надання дозволу на примусове виконання на території України рішення іноземного суду.

З вказаного вбачається, що судове рішення, на яке посилається апелянт, прийнято за наслідком розгляду спорів з підстав не аналогічних даному та при наявності різних фактичних обставин, у зв`язку із чим підстави для врахування позицій, наведених у вказаних апелянтом справах - відсутні.

Враховуючи те, що сторони не передбачили в договорі кредитування підсудність спорів судам України, враховуючи відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 77 Закону України "Про міжнародне приватне право" щодо виключної підсудності, а також беручи до уваги домовленість сторін, викладену в статті ХІ, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок місцевого господарського суду про те, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, у зв`язку із чим, провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України.

Колегія суддів також відхиляє доводи апелянта про законодавчу заборону позбавлення його права на звернення до господарського суду з огляду на приписи частин першої та четвертої статті 4 Господарського процесуального кодексу України, оскільки сторони власним волевиявленням та за взаємною згодою реалізували своє право на передачу спору (спорів) за договором на вирішення суду іншої держави, уклавши "прерогаційну угоду" про розгляд справи в іноземному державному суді. Наслідки реалізації такого права скаржник помилково трактує як "позбавлення права" на звернення до господарського суду.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.06.2021 р. у справі №925/467/20.

Колегія суддів звертає увагу на те, що у ст. 2 Господарського процесуального кодексу України закріплено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. У належному та правильному вирішенні господарського спору провідне місце посідає дослідження доказів, що містять інформацію щодо обставин даного спору.

У статті 79 ГПК зазначено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Отже, система доказування у господарському процесі, засновується на розподілі тягаря доказування між сторонами по справі. Посилаючись на ту, чи іншу обставину або спростовуючи їх у суді сторона повинна доводити такі обставини відповідними належними та допустимими доказами. При чому, ключовим фактором у тому як сторона користується стандартами доказування виступає її зацікавленість у вирішенні господарського спору на свою користь.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 Господарського процесуального кодексу України).

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що у відповідності до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини зокрема згідно Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України" (Заява № 63566/00) п.1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (п. 23).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що висновки господарського суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки відповідають дійсним обставинам справи і підтверджуються достовірними доказами, а тому ухвала господарського суду відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи.

Доводи апеляційної скарги висновків господарського суду першої інстанції не спростовують, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги в зв`язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржувана ухвала прийнята з порушенням судом норм права, у зв`язку з чим, ухвала господарського суду має бути залишена без змін.

Керуючись ст.ст. 254, 255, 269, 270, 273, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. 276, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу АТ "ДРУЖБА ЗА УПРАВЛЯНЕ ТЕРЯТЕВ БАНК, Д.Д" на ухвалу Господарського суду Харківської області від 17.11.2021 у справі №922/3224/21 залишити без задоволення.

Ухвалу Господарського суду Харківської області від 17.11.2021 у справі №922/3224/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 24.01.2022 року.

Головуючий суддя Ільїн О.В.

Суддя Россолов В.В.

Суддя Хачатрян В.С.