Постанова

Іменем України

19 січня 2022 року

м. Київ

справа № 186/430/16-ц

провадження № 61-7823св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2019 року у складі судді Полубана М. П. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми позики, інфляції, щомісячних процентів, трьох процентів річних та пені.

Уточнену позовну заяву мотивовано тим, що 27 червня 2013 року між ним та ОСОБА_2 укладено у письмовій формі договір позики, згідно з яким останній отримав у борг грошові кошти у розмірі 52 747,00 грн зі сплатою процентів за користування грошима в розмірі 2 004,40 грн, щомісячно 3,8 % від суми позики, але проценти сплачуються в день повернення позики за весь час користування грошима. ОСОБА_2 зобов`язався повернути зазначену позику в строк до 01 вересня 2013 року, однак взяті на себе зобов`язання не виконав, грошові кошти не повернув.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за договором позики в розмірі 8 550 722,85 грн, з яких: 56 755,00 грн - сума боргу; 58 287,50 грн - інфляційні втрати на виплачені в примусовому порядку грошові кошти; 9 506,85 грн - три проценти річних; 134 268,00 грн - щомісячні проценти після 01 вересня 2013 року; 8 291 905,50 грн - 10 % від простроченої суми (за кожен день затримки повернення позики), а також судові витрати, пов`язані з розглядом справи (судовий збір, судові витати, пов`язані з прибуттям до суду (переїздом до іншого населеного пункту), та компенсація за відрив від звичайних занять (пропорційно дд розміру мінімальної заробітної плати).

У травні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 про визнання договору позики припиненим у зв`язку з фактичним виконанням зобов`язання.

Позовну заяву мотивовано тим, що 27 червня 2013 року між ОСОБА_1 та ним укладено договір позики, який в первинній редакції мав такі умови: ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) відповідно до статті 1047 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) уклали договір про таке: «Позикодавець надає позичальнику безпроцентну грошову позику у доларах США в розмірі - 52 747,00 грн. Позичальник бере на себе зобов`язання повернути суму позики до 01 вересня 2013 року. Договір позики набирає чинності з моменту підписання позичальником цього договору позики. При поверненні суми позики позикодавець повертає позичальнику його розписку. Спори, що виникають між сторонами з приводу повернення позики, вирішуються у встановленому законом порядку. У випадку несвоєчасного повернення позики позичальник сплачує позикодавцю суму боргу з врахуванням встановленого індексу інфляції за весь період прострочення, а також пеню - 10 % від простроченої суми за кожен день».

На підтвердження того, що цю суму позики він дійсно отримав, він написав розписку в одному екземплярі, яку, як і договір позики, передав ОСОБА_1 .

За умовами цього договору при повернені суми позики ОСОБА_1 повертає йому розписку.

ОСОБА_1 долучив до матеріалів справи ксерокопію договору позики від 27 червня 2013 року, але цей договір не відповідає первісному тексту та містить зміни умов договору, які з ним не узгоджувалися, оскільки у тексті: «Договір позики набирає чинності з моменту підписання позичальником цього договору та розписки» слова «та розписки» закреслені ручкою. Документ змінено ОСОБА_1 без його відома, не містить підпису ОСОБА_2 під цим закреслюванням.

На виконання умов цього договору він виплатив ОСОБА_1 суму позики у розмірі 52 547,00 грн, а ОСОБА_1 повернув йому розписку, як і передбачалося умовами договору позики від 27 червня 2013 року.

ОСОБА_2 вважає, що ОСОБА_1 намагається подвійно та безпідставно отримати з нього ще раз суму позики.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_2 просив суд визнати договір позики від 27 червня 2013 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на суму 52 747,00 грн, таким, що припинений у зв`язку з виконанням зобов`язання.

Ухвалою Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 21 березня 2019 року зустрічний позов ОСОБА_2 об`єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Заочним рішенням Першотравневого міського суду Дніпропетровської області від 19 травня 2016 року у складі судді Демиденка С. М. позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 27 червня 2013 року в розмірі 52 747,00 грн.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У січні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про перегляд заочного рішення Першотравневого міського суду Дніпропетровської області від 19 травня 2016 року.

Ухвалою Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 13 лютого 2019 року у складі судді Полубана М. П. заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення задоволено.

Поновлено ОСОБА_2 строк на звернення із заявою про перегляд заочного рішення Першотравневого міського суду Дніпропетровської області від 19 травня 2016 року.

Скасовано заочне рішення Першотравневого міського суду Дніпропетровської області від 19 травня 2016 року, призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження.

Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року, позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано припиненим укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір позики від 27 червня 2013 року в зв`язку з його фактичним виконанням.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що ОСОБА_2 були надані до суду належні та допустимі докази виконання ним договору позики від 27 червня 2013 року, оскільки у нього наявний оригінал боргової розписки. Тому відповідно до частини третьої статті 545 ЦК України наявні підстави для визнання договору позики від 27 червня 2013 року припиненим у зв`язку з його виконанням.

Крім того, в матеріалах справи наявні постанови державного виконавця Першотравенського міського відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Дніпропетровській області від 08 травня 2018 року про закриття примусового виконання виконавчих листів № 186/430/16-ц, виданих 19 травня 2016 року, у зв`язку з їх повним, фактичним виконанням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у травні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просив скасувати рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги те, що договором позики від 27 червня 2013 року не було передбачено написання розписки щодо отримання коштів у борг.

Вважає, що надана ОСОБА_2 розписка від 27 червня 2013 року про отримання в борг коштів є підробленою.

Крім того, рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 червня 2015 року у аналогічній справі № 186/928/14-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики від 06 жовтня 2010 року задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 06 жовтня 2010 року у розмірі 50 000,00 грн, судовий збір у розмірі 750,00 грн, а всього стягнуто 50 750,00 грн. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 червня 2015 року залишено без змін.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 не надходив.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків.

У червні 2020 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.

Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року і витребувано із Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області цивільну справу № 186/430/16-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи

27 червня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 взяв у ОСОБА_1 у борг грошові кошти у розмірі 52 547,00 грн та зобов`язався їх повернути в строк до 01 вересня 2013 року. При поверненні суми позики позикодавець ( ОСОБА_1 ) повертає позичальнику ( ОСОБА_2 ) його розписку.

Пунктами 3-6 цього договору передбачено, що договір позики набирає чинності з моменту підписання позичальником цього договору позики. При поверненні суми позики позикодавець повертає позичальнику його розписку. Спори, що виникають між сторонами з приводу повернення позики, вирішуються у встановленому законом порядку. У випадку несвоєчасного повернення позики позичальник сплачує позикодавцю суму боргу з врахуванням встановленого індексу інфляції за весь період прострочення, а також пеню 10 % від простроченої суми за кожен день.

Того ж дня ОСОБА_2 власноруч було написано розписку про отримання у борг 52 547,00 грн, які він зобов`язався повернути до 01 вересня 2013 року.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Допускається пред`явлення на підтвердження укладання договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальним, оплатним чи безоплатним договором, на підтвердження якого могла бути надана розписка.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правового застосування статті 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказувався факт укладення договору позики і його умови. Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступати від таких правових висновків Верховний Суд не встановив.

У справі, що переглядається у касаційному порядку, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, установив, що укладений сторонами письмовий договір позики від 27 червня 2013 року підтверджує не лише факт його укладення, а й факт передачі позикодавцем грошової суми позичальнику, що також підтверджується розпискою ОСОБА_2 від 27 червня 2013 року, і дійшов обґрунтованого висновку про виникнення між сторонами боргового зобов`язання.

Стаття 545 ЦК України містить положення про підтвердження виконання зобов`язання, яке має бути здійснене шляхом видачі кредитором боржникові на вимогу останнього розписки про одержання виконання частково або в повному обсязі.

Так, згідно із статтею 545 ЦК України, кредитор, прийнявши виконання зобов`язання повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

У постановах Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18), від 07 серпня 2019 року у справі № 753/22661/14 (провадження № 61-10263св19), від 11 червня 2020 року у справі № 753/20532/14-ц (провадження № 61-46033св18), від 17 лютого 2021 року у справі № 233/4822/18 (провадження № 61-20667св19), від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19), від 01 вересня 2021 року у справі № 266/5745/18 (провадження № 61-7017св21), від 29 вересня 2021 року у справі № 640/9165/19 (провадження № 61-14705св20), від 03 листопада 2021 року у справі № 705/3275/18 (провадження № 61-12851св21), від 09 грудня 2021 року у справі № 570/5689/16 (провадження № 61-258св21) викладено такі правові висновки щодо застосування статті 545 ЦК України: у частині другій статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку».

Згідно з положенням статті 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі показань свідків, письмових доказів, речових і електронних доказів, висновків експертів.

Відповідно до частини третьої статті 12 і статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову, виходили з того, що наявність у ОСОБА_2 оригіналу розписки від 27 червня 2013 року про отримання у ОСОБА_1 в борг 52 747,00 грн, яку було оглянуто в судовому засіданні 20 травня 2019 року під час розгляду справи судом першої інстанції, підтверджує факт виконання ОСОБА_2 цього договору (а. с. 90).

Договір позики від 27 червня 2013 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , передбачає, що договір позики набирає чинності з моменту підписання позичальником цього договору та розписки (пункт 3), при поверненні суми позики позикодавець повертає позичальнику його розписку (пункт 4).

Виправлення, які містяться в договорі позики від 27 червня 2013 року, не були погоджені з ОСОБА_2 .

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про безпідставність доводів ОСОБА_1 про те, що наявність у нього оригіналу договору позики свідчить про неповернення боргу ОСОБА_2 .

Що стосується доводів касаційної скарги ОСОБА_1 щодо неправомірної відмови суду в призначенні у справі експертизи, то колегія суддів Верховного Суду відхиляє їх, з огляду на таке.

У клопотанні про призначення експертизи ОСОБА_1 просив суд призначити у справі судову технічну експертизу для визначення давності виконання розписки від 23 червня 2013 року та судову трасологічну експертизу для з`ясування наявності на зазначеній розписці слідів рук пальців ОСОБА_1 .

Ухвалою Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2019 року клопотання ОСОБА_1 про призначення у справі судово-технічної експертизи документів та судово-трасологічної експертизи залишено без задоволення, на виконання вимог статті 260 ЦПК України судом роз`яснено у мотивувальній частині ухвали мотиви такого висновку суду. Зокрема, зазначено, що позивачем не доведено необхідності проведення таких експертиз, під час підготовчого розгляду справи таке клопотання не заявлялося; дане клопотання подано несвоєчасно, належних та достатніх доказів про поважність пропуску строку суду не надано.

Крім того, у зв`язку з клопотанням про призначення експертиз, судом за власною ініціативою було викликано та допитано як спеціаліста - експерта Петропавлівського відділу поліції Павлоградського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області Омельчука С. В.

Ознайомившись з вказаним клопотанням ОСОБА_1 , експерт зазначив, що встановити давність написання того чи іншого документа є можливим, але суттєве значення мають умови його зберігання та інші обставини. Пото-жирові відбитки слідів пальців рук людини зберігаються протягом незначного часу, а також все залежить від умов зберігання документа.

Колегія суддів Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про те, що справа № 186/928/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики від 06 жовтня 2010 року є ідентичною з цією справою, оскільки, хоча предмети позовів у справі № 186/928/14-ц і у справі, що є предметом касаційного перегляду, є подібними, проте справа № 186/928/14-ц стосується інших фактичних обставин. Відповідно, колегія суддів не пов`язана з оцінкою обставин справи, наданою Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 07 жовтня 2015 року у справі № 186/928/14-ц (провадження № 6-22817св15).

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши справжню природу правовідносин між сторонами, які виникли між сторонами у зв`язку з укладенням та виконанням договору позики, дійшли правильних висновків про задоволення зустрічного позову і відсутність підстав для задоволення первісного позову. Доводи заявника, викладені у касаційній скарзі, перевірялися судом апеляційної інстанції та були відхилені з огляду на непідтвердження їх належними та допустимими доказами.

Розглядаючи справу, суди першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням принципів диспозитивності та змагальності, повно та всебічного дослідили наявність у справі доказів і надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, у результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для задоволення касаційної скарги немає.

Щодо розподілу судових витрат

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк