19.01.22

22-ц/812/36/22

Провадження № 22-ц/812/36/22

П О С Т А Н О В А

іменем України

14 січня 2022 року        м. Миколаїв

справа № 487/5001/20

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Лівінського І.В.,

суддів: Данилової О.О., Тищук Н.О.,

із секретарем судового засідання Калашник А.О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу

ОСОБА_1 , поданою її представником ОСОБА_2

на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва, ухваленого 20 травня 2021 року під головуванням судді Кузьменко В.В., в приміщенні цього ж суду, повне судове рішення складено того ж дня, у цивільній справі

за позовом

ОСОБА_1 до Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Еліт-2» ( далі - ОСББ «Еліт-2») про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном,

в с т а н о в и в:

1.Описова частина

Короткий зміст вимог позовної заяви

У вересні 2020 року ОСОБА_1 , через свого представника звернулась до суду з позовом до ОСББ «Еліт-2» (далі – ОСББ) про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном.

Позивачка зазначала, що 14 листопада 2005 року між нею та ТОВ «Істок-2001» було укладено договір про інвестування будівництва житла №239/12-41m, за умовами якого товариство зобов`язалось провести будівництво та передати інвестору приміщення на технічному поверсі офісу, загальною площею 406.40 кв.м в строк до 25 березня 2006 року. Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради №817 від 27 квітня 2007 року «Про оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна за фізичними особами», було вирішено оформити право власності на вищевказані нежитлові приміщення за ОСОБА_1 . В подальшому рішенням цього ж виконавчого комітету №1041 від 25 травня 2007 року «Про зміну та надання адрес та внесення змін до рішень виконкому міської ради» спірному приміщенню надано окрему адресу: АДРЕСА_1 . Зазначене нежитлове приміщення зареєстроване за ОСОБА_1 , про що внесені відповідні записи до реєстру прав власності на нерухоме майно.

Посилаючись на те, що відповідач чинить перешкоди позивачу у користуванні спірним нежилим приміщенням, а саме вона не має доступу до спірного приміщення, оскільки вхід до прибудинкової території та вхід в під`їзд обмежений відповідачем, позивачка просила суд усунути перешкоди у користуванні нежитловим приміщенням, за адресою:  АДРЕСА_1 , що належить її на праві власності, шляхом звільнення приміщення та забезпечення до нього доступу ОСББ «Еліт-2». 

Під час розгляду справи відповідач подав відзив на позовну заяву, у якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на те, що позовні вимоги є неправомірними та необґрунтованими. ОСОБА_1 у позові посилається на статтю 391 ЦК України, як на правову підставу свого звернення до суду. Тобто, право власника майна вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до положень статей 391,396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Документи на які посилається позивачка не підтверджують, а навпаки спростовують наявність у позивачки права власності на нерухоме майно, розташоване за адресою АДРЕСА_1 . Крім того, з огляду на те, що ОСОБА_1 посилається на договір про інвестування будівництва житла, то до даних правовідносин мають бути застосовані вимоги статті 331 ЦК України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано доказів права власності зареєстрованого за ОСОБА_1 на нежитлові приміщення, оскільки рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради №817 від 27 квітня 2007 року та №1041 від 25 травня 2007 року не є право встановлювальними документами, що підтверджують зареєстроване право власності за позивачем на нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 , посилаючись на незаконність, необґрунтованість рішення суду першої інстанції, порушення судом норм матеріального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи апеляційної скарги

Апеляційна скарга мотивована тим, що набуття права власності ОСОБА_1 було предметом розгляду справи №2-271/11. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєві від 29 березня 2013 року по вищевказаній справі залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 10 червня 2013 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд вказав, що ОСОБА_1 правомірно набула право власності на нежитлові приміщення загальною площею 406,40 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 .

Судова колегія перевіряючи правомірність винесеного рішення Заводським районним судом вказала, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, повно і всебічно з`ясував обставини справи. Правильно визначив характер правовідносин між сторонами, належним чином мотивував свої висновки. Зокрема, дав обґрунтовану оцінку доводам позивачів, застосував відповідний матеріальний закон і ухвалив законне і обґрунтоване рішення. Таким чином, при розгляді даної справи суд не врахував факти встановлені рішенням судів першої та апеляційної інстанції та виніс рішення всупереч вже встановленим об`єктивним даним, щодо наявності у ОСОБА_1 права власності на нежитлові приміщення.

Узагальнені доводи інших учасників

На вказану апеляційну скаргу відповідач подав відзив, в якому заперечує проти задоволення апеляційної скарги та зазначає, що не існує правовстановлювального документу – рішення суду від 11 червня 2007 року, на підставі якого було внесено запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Відносно посилань позивачки на рішення Заводського районного суду від 29 березня 2013 року у справі 2-271/11, яке не враховано судом, то взагалі розгляд даної справи стосувався правовідносин, що випливали з інвестування ОСОБА_1 грошових коштів в будівництво житла. Суди, вирішуючи це питання дійшли висновку про можливість укладення договору інвестування між юридичною та фізичною особою, та можливість набуття на праві власності нерухомого майна, збудованого в межах договору інвестування. Реєстрації права власності, що виникало б з договору інвестування в будівництво житла не проводилось, принаймні, таких доказів позивачкою не надано ні до позову, ні до апеляційної скарги. Крім того, з огляду на те, що ОСОБА_1 посилається на договір про інвестування будівництва житла, то до даних правовідносин мають бути застосовані вимоги статті 331 ЦК України.

2.Мотивувальна частина

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Встановлені судом першої інстанції обставини справи

Судом встановлено, що 14 листопада 2005 року між ТОВ «Істок-2001» та ОСОБА_1 був укладений договір про інвестування будівництва житла №239/12-41m, згідно умов якого товариство зобов`язалось провести будівництво та представити інвестору нежитлове приміщення, офіс №4, загальною площею 406,40 кв.м. на технічному поверсі житлового будинку по АДРЕСА_2 , в строк до 25 березня 2006 року.

Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 27 квітня 2007 року №817 вирішено оформити право власності на нежитлові приміщення офісу №4 площею 406,40 кв.м, що розташовані на технічному поверсі та складають 332/1000 частки будинку по АДРЕСА_2 , за ОСОБА_1 .

Рішенням виконкому від 25 травня 2007 року №1041 даному нежитловому приміщенню надано окрему адресу – АДРЕСА_1 .

31 травня 2007 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення, за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 25 травня 2007 року №1041.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 11 червня 2007 року у справі № 2-3477/07 за ОСОБА_1 визнано право власності на нежитлові приміщення, за адресою: АДРЕСА_1 .

На підставі вищевказаного рішення, ММБТІ зареєструвало право власності ОСОБА_1 , про що внесені - запис №1118 в книзі 11 - реєстраційний номер 19370000 на нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 03 серпня  2007 року вказане рішення від 11 червня 2007 року про визнання за  ОСОБА_1  право власності скасовано.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 08 лютого 2010 року у цій же справі, якій надано інший номер – 2-1501/10, у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 відмовлено.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 29 березня 2013 року у справі № 2-271/11 відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_4 та інших до ТОВ «Істок-2001», ОСОБА_1 , виконкому Миколаївської міської ради про визнання недійсним договору про інвестування будівництва житла, скасування пунктів рішення органу місцевого самоврядування, скасування державної реєстрації прав власності, визнання права спільної часткової власності.

При цьому, суд виходив з того, що ОСОБА_1 правомірно набула право власності на нежитлові приміщення площею 406,40 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування цього, суд посилався, зокрема, на висновок експертизи Миколаївського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз №1404-1405 від 27 вересня 2012 року, яким встановлено, що нежитлові приміщення, розташовані на технічному поверсі житлового будинку по АДРЕСА_2 не є допоміжними, усі комунікації в цих приміщеннях є транзитними, та такими, що не містять спеціальних технічних пристроїв або обладнання.

Також судом встановлено, що допоміжні приміщення взагалі не передбачені проектом житлового будинку по АДРЕСА_2 , а спірні приміщення проектувались як нежитлові приміщення технічного поверху.

Позиція апеляційного суду

Переглянувши справу за наявними в ній доказами, та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга може бути задоволена частково з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не надала доказів права власності на спірне нежитлове приміщення, яке було б зареєстроване.

Однак з такими висновками в повній мірі погодитись не можна.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

У частині першій статті 179 ЦК України надано визначення речі як предмета матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Зазначено про їх поділ на нерухомі та рухомі (стаття 181 ЦК України) і що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Також у статті 182 цього Кодексу передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Правовідносини сторін договору про фінансування будівництва, порядку управління цими коштами регулюються Законом України від 19 червня 2003 року № 978-IV "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" (далі - Закон № 978-IV) та Законом України від 18 вересня 1991 року № 1560-ХІІ "Про інвестиційну діяльність" (далі - Закон № 1560-ХІІ).

Відповідно до частини п`ятої статті 7 та статті 4 Закону № 1560-ХІІ інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктом і результатом інвестицій (об`єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а також майнові права).

У статті 2 Закону № 978-IV вказано, що об`єкт інвестування - квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машиномісце тощо) в об`єкті будівництва, яке після завершення будівництва стає окремим майном.

У пункті 78 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, встановлено, що для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об`єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об`єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо); технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) вказано, що нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою (пункти 92, 93, 95 постанови).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20) зазначено, що, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, покупець отримує речове право, яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.

Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об`єктом у розумінні ЦК України такий об`єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, як передбачено в частині 1 статті 182 та частині 2 статті 331 ЦК України для новоствореної речі, якою є квартира в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.

Захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, в разі невизнання відповідачем прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернулась з вимогою про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщення за адресою АДРЕСА_1 .

Вказане нерухоме майно було придбано нею на підставі договору про інвестування будівництва житла №239/12-41m, укладеного позивачкою з ТОВ «Істок-2001» від 14 листопада 2005 року, предметом якого було будівництво нежитлового приміщення, офіс №4, загальною площею 406,40 кв.м. на технічному поверсі житлового будинку по АДРЕСА_2 .

Після здачі вказаного житлового будинку в експлуатацію виконавчий комітет Миколаївської міської ради ухвалив рішення від 27 квітня 2007 року №817 оформити за ОСОБА_1 право власності на вказані нежитлові приміщення, а рішенням цього ж виконкому від 25 травня 2007 року №1041 цим приміщенням надано окрему адресу – АДРЕСА_1 .

Отже, предметом спору у даній справі є усунення перешкод у користуванні ОСОБА_1 нежитловими приміщеннями офісу № 4, площею 406.40 кв.м., що розташовані на технічному поверсі житлового будинку по АДРЕСА_2 , яким надано окрему адресу: АДРЕСА_1 .

Згідно інформації з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно 27 червня 2007 року за ОСОБА_5 зареєстровано право власності на нежитлові приміщення за адресою АДРЕСА_1 , на підставі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 11 червня 2007.

Між тим, оскільки вказане судове рішення скасоване не можна вважати, що право власності на спірні нежитлові приміщення зареєстровано за позивачкою належним чином.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Таким чином, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та Європейської комісії з прав людини.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

В абзаці 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальними нормами конкретні заходи не встановлені, то особа має право обрати спосіб із передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення. Наявність недоліків у застосуванні судами способів захисту цивільних прав та інтересів спричинена неповним врегулюванням цього питання у законодавстві. Трапляються також випадки застосування судами іншого способу захисту, ніж той, який передбачений законом або договором.

У справах «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» від 29 листопада 1991 року (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland), заява № 12742/87 й «Федоренко проти України» від 01 червня 2006 року, заява № 25921/02 ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути «наявним майном», або коштами, включаючи позови, для задоволення їх позивач може обґрунтувати їх принаймі «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно, так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймі законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 рішення ЄСПЛ «Фон Мальтцан та інші проти Німеччини» від 02 березня 2005 року (Von Maltzan and Others v. Germany), заяви № 71916/01, 71917/01 та 10260/02. Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися «активом».

В іншій справі «NKM v. Hungary» від 14 травня 2013 року, скарга № 66529/11, ЄСПЛ зазначив, що «правомірні очікування» підлягають захисту як власне майно і майнові права.

Отже, громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Відповідно до положень статті 391 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об`єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача.

Зазначені висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року справа № 468/129/16-ц (провадження № 61-48537св18)

Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 посилалась на те, що ОСББ не надає їй доступ до вказаного нежитлового приміщення, а саме приміщення зайняте речами мешканців будинку.

Представник відповідача в судовому засіданні не заперечувала, що позивачка не має доступу до спірного приміщення, посилаючись при цьому на те, що вона не може вважатись власником цього приміщення, оскільки її право не зареєстроване відповідно до вимог Закону.

У частині 2 статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон № 1952-IV) визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 цього Закону).

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17).

Також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Враховуючи викладене вище, колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 , яка набула право власності на нежитлові приміщення, за адресою: АДРЕСА_1 (нежитлові приміщення офісу №4 площею 406,4 кв.м) на підставі угоди та після здачі об`єкта в експлуатацію, має право на вільний доступ до цих приміщень, незалежно від того, що право власності позивачки на ці приміщення не зареєстровано.

Тому, перешкоди, які чинить ОСББ в користуванні позивачкою спірним приміщенням, мають бути усунуті шляхом покладення на ОСББ обов`язку надати доступ ОСОБА_1 до вказаного приміщення.

Що стосується вимог позивачки про звільнення спірного приміщення, то вони не можуть бути задоволені, оскільки належних доказів на підтвердження таких вимог позивачкою не надано.

Водночас, представник ОСББ спростувала доводи позивачки про зайнятість спірного приміщення будь-якими речами.

Згідно положень статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За такого, оскільки суд першої інстанції не звернув належної уваги на зазначені обставини справи та вимоги матеріального права, рішення підлягає скасуванню на підставі пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України, з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року).

Керуючись статтями 367, 374, 376, 382 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , поданою її представником ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2021 року скасувати і ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову.

Усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 нежитловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 (нежитловим приміщенням офісу №4 площею 406,4 кв.м) шляхом покладення на Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Еліт-2» обов`язку надати доступ ОСОБА_1 до вказаного приміщення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду, за правилами, передбаченими статтею 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий                                                 І.В.Лівінський        

Судді:                                                         О.О. Данилова

Н.О. Тищук

Повне судове рішення складено 19 січня 2022 року.