КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа №22-а-1693/07
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
20 листопада 2007 року Київський апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Бєлової Л.В..,
суддів: Малиніна В.В.,
Бистрик Г.М.
при секретарі Гладишко О.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за апеляційною скаргою Державної судової адміністрації України на постанову Печерського районного суду м. Києва від 26 березня 2007 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Державного казначейства України, третя особа: Управління державної судової адміністрації в АРК про визнання дій протиправними та стягнення недоплаченої частини заробітної плати, -
В С Т А Н О В И В:
У березні 2007 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду м. Києва з позовом до Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Державного казначейства України, третя особа: Управління державної судової адміністрації в АРК про визнання дій протиправними та стягнення недоплаченої частини заробітної плати.
Постановою Печерського районного суду м. Києва від 26 березня 2007 року позов ОСОБА_1до Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Державного казначейства України, третя особа: Управління державної судової адміністрації в АРК про визнання дій протиправними та стягнення недоплаченої частини заробітної плати - задоволено частково:
- стягнуто з Державної судової адміністрації України і зобов'язано Державне Казначейство України при Міністерстві фінансів України провести видатки з державного бюджету, передбачені Державній судовій адміністрації України на користь ОСОБА_1в розмірі 14,626 грн. 42 коп.
В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Непогоджуючись із вказаною постановою, представник Державної судової адміністрації України звернувся з апеляційною скаргою на постанову Печерського районного суду м. Києва від 26 березня 2007 року.
В апеляційній скарзі представник апелянта зазначає що оскаржувана постанова постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому просить постанову Печерського районного суду м. Києва від 26 березня 2007 року - скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні вимог позивача до Державної судової адміністрації України - відмовити.
|
Суддя-доповідач - Бєлова Л.В. |
Справа в апеляційній інстанції №22а-1693/07 |
|
Головуючий в першій інстанції - Кафідова О.В. |
Справа в першій інстанції № 2а-326/07 2007 рік |
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Державної судової адміністрації України, який підтримав вимоги апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає частковій зміні з таких підстав.
Згідно зі ст.ст. 198 ч.1 п.2, 201 ч.1 п.1 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду, суд апеляційної інстанції має право змінити її, якщо судом першої інстанції правильно по суті вирішено справу, але з помилковим застосуванням норм матеріального чи процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач працює суддею Центрального районного суду м. Сімферополя АРК та з нарахованої йому заробітної плати було утримано податок з доходів фізичних осіб.
Так, у ч.1 ст.126 Основного Закону України закріплено положення, згідно з яким незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України. Складовою цих гарантій відповідно до ч.1 ст.130 цього Закону є обов'язок держави забезпечувати фінансування та належні умови функціонування судів і діяльності суддів.
Відповідно до Закону України «Про статус суддів» суддя є носієм судової влади, здійснення правосуддя є видом професійної діяльності, держава повинна створити належні умови діяльності суддів на задоволення професійних, матеріальних і соціальних потреб. Гарантії незалежності суддів не можуть бути скасовані чи змінені нормативними актами України.
Колегія суддів вважає, що надання судді за рахунок держави матеріального і соціального захисту, у тому числі заробітної плати, що відповідає його високому статусу, є гарантією забезпечення незалежності судді.
У рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року 3(94) 12 (994 323) зазначається: «Незалежність, дієвість та роль суддів має забезпечити те, щоб статус і винагорода суддів відповідали гідності їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе».
Пунктом 6.1 Європейської Хартії передбачено, що судді, які виконують професійно свої суддівські функції, мають право на винагороду, рівень якої повинен бути таким, щоб вони були захищені від тиску при прийнятті ними рішень і в роботі взагалі, щоб ніщо не могло вплинути на їх незалежність та неупередженість.
Отже, особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя.
Втім, розгляд даної справи посвідчує те, що матеріальне забезпечення суддів України, у тому числі позивачів, знаходиться не на належному рівні.
Згідно із ч.1 ст.44 Закону України «Про статус суддів» заробітна плата суддів складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок.
На забезпечення гарантованої Основним Законом України та Законом України «Про статус суддів» незалежності суддів, Президентом України 10 липня 1995 року прийнято Указ «Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів» №584/95, відповідно до абзацу 4 статті 1 якого заробітна плата суддів не обкладається прибутковим податком.
Проте, Указом від 25 грудня 2003 року №1497/2003 Президент України зазначену гарантію незалежності суддів визнав такою, що втрачає чинність з 1 січня 2004 року.
Обговорюючи питання про можливість застосування до спірних правовідносин даний Указ Президента України, колегія суддів виходить з наступного.
Згідно приписам ст.9 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Постановою Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року №8 «Про незалежність судової влади» звернуто увагу, що відповідно до статей 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод (абз.1 п.19).
На підставі статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Відповідно до статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесені змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 102 Конституції України визначено, що Президент України є главою держави і виступає від її імені. Також він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Частиною 3 статті 106 Конституції України встановлено, що Президент України видає укази і розпорядження на основі та на виконання Конституції і законів України.
Відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, незалежність судової влади, держава в особі Президента України шляхом видання останнім Указу від 10 липня 1995 року «Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів» встановила певні соціальні гарантії суддям, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичним засобом здійснення цього права. Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної правової держави.
Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, згідно зі статтею 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року, держава зобов'язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення тощо.
За змістом положень частин 2 і 3 статті 22 Основного Закону України конституційні права гарантуються, а держава повинна утримуватись від прийняття будь-яких актів, які призводили б до скасування чи звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Отже, Указ Президента України від 25 грудня 2003 року № 1497/2003, яким визнано нечинним положення Указу Президента України від 10 липня 1995 року № 584/95 про не обкладання заробітної плати суддів прибутковим податком, фактично скасовує конституційну гарантію незалежності суддів та забезпечення державою належних умов їх діяльності.
З огляду на вищенаведене, судом першої інстанції обґрунтовано не застосовано до спірних правовідносин Указ Президента України від 25 грудня 2003 року.
Посилання місцевого суду на наявність у позивачів права на отримання грошової компенсації сум податку, утриманого з їх доходів, також на підставі Розпорядження уряду від 20 січня 2004р. №22-р є помилковим, оскільки з урахуванням вищевикладеного цей нормативно-правовий акт правового значення для вирішення даного спору не має, а тому це посилання суду підлягає виключенню з оскаржуваного судового рішення.
Відповідно до ст.126 Закону України «Про судоустрій України» Державна судова адміністрація України здійснює матеріальне і соціальне забезпечення суддів та виконує функції головного розпорядника бюджетних коштів на утримання останніх, а тому суд першої інстанції правильно визначився про стягнення з зазначеної судової установи утриманих із заробітної плати позивачів сум податку та зобов'язання Державне Казначейство України провести відповідні видатки з державного бюджету.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції відсутні, проте, з урахуванням зазначеного вище, воно має бути частково змінено.
Керуючись ст.ст.160, 195, 196, 198, 201, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд -
ПОСТАНОВИВ :
Апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України задовольнити частково.
Постанову Печерського районного суду м. Києва від 26 березня 2007 року змінити, виключивши з її мотивувальної частини посилання суду на Розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 січня 2004 року № 22-р як на одну з підстав задоволення адміністративного позову.
В решті постанову суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом одного місяця шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя
Судді: