КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ
14 грудня 2010 року 12:10 № 2а-7889/10/1070
Київський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Журавля В.О.,
при секретарі Горбуновій К.С.,
за участю:
представника позивача - Романцової Л.Л.,
представник відповідача - Мотуз Н.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом
до
про Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів
Сільськогосподарського виробничого кооперативу «П’ятигори»
стягнення адміністративно - господарських санкцій та пені,
ВСТАНОВИВ:
30.09.2010 до суду надійшов позов Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Сільськогосподарського виробничого кооперативу «П’ятигори» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені у сумі 60 768 грн. 58 коп.
Позивач обґрунтував позовні вимоги тим, що відповідач порушив вимоги статті 19 Закону України від 21.03.1991 № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі - Закону України № 875-ХІІ) і не виконав встановленого нормативу по створенню робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, тому зобов’язаний сплатити до Фонду соціального захисту інвалідів передбачені законом адміністративно господарські санкції та пеню. Оскільки суму адміністративно-господарських санкцій та пені відповідач добровільно не сплатив, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення сум вказаної заборгованості.
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просив суд позов задовольнити. Пояснив, що відповідач дійсно направляв до позивача та до центру зайнятості відповідну звітність з інформацією щодо можливості працевлаштування інвалідів та створив відповідні робочі місця, але інваліди, направлені для працевлаштування, відмовилися від роботи; вважає, що відповідач повинен був створити такі робочі місця та умови праці, від яких не відмовлялися б інваліди.
Представник відповідача проти задоволення позову заперечив. Надав письмові заперечення та пояснив в судовому засіданні, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для забезпечення працевлаштування інвалідів та недопущення господарського правопорушення. На виконання вимог законодавства відповідач направляв до позивача відповідний звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2009 рік, а також направляв до центру зайнятості відповідну звітність з інформацією щодо можливості працевлаштування інваліда та створив відповідні робочі місця - підсобний працівник та сторож, на яких могли працювати інваліди, але ці робочі місця залишились вакантними у зв’язку з тим, що інваліди, направлені для працевлаштування уповноваженими органами, відмовилися від них. Кооператив є сільськогосподарським, а тому у зв’язку із специфікою виробничої діяльності робота пов’язана із фізичним навантаженням, а робочі місця віддалені він населеного пункту. Для доставки працівників від населеного пункту до робочих місць відповідачем виділено транспорт. Вважає, що в його діях відсутній склад правопорушення, а тому на нього не може бути покладена відповідальність за відмову інвалідів від працевлаштування на запропоновані їм робочі місця.
Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.
Сільськогосподарський виробничий кооператив «П’ятигори» є юридичною особою – працедавцем, який відповідно до статті 18 Закону України № 875-ХІІ зобов’язаний виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів.
Відповідач щомісячно подавав до Тетіївського районного центру зайнятості звіт про наявність вакансій за 2009 рік (форма № 3-ПН), згідно з яким відповідач самостійно зазначав кількість вакантних посад для інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України від 21.03.1991 №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (підсобний робітник і сторож), яка становила упродовж 2009 року від 3 до 6 осіб.
На початок 2009 р. у відповідача працювали 3 інвалідів, які в подальшому звільнилися за власним бажанням (ОСОБА_3, ОСОБА_4 – з 1 березня 2009 р., ОСОБА_5 – з 4 березня 2009 року). Упродовж 2009 року Тетіївським районним центром зайнятості до відповідача направлено для працевлаштування тільки 3 інваліди (ОСОБА_6 - 04.03.2009, ОСОБА_7 - 15.06.2009, ОСОБА_8 - 03.07.2009), які відмовилися від працевлаштування.
Наведене підтверджується копіями направлень Тетіївським районним центром зайнятості та його повідомленням про відмову зазначених осіб з власної ініціативи від працевлаштування на запропонованих відповідачем робочих місцях (зазначено причини – транспортна недоступність (ОСОБА_6, ОСОБА_7), не влаштовують умови праці – ОСОБА_8, вих.№1016\02\01-09 від 25.11.2010).
24.09.2010 працівником позивача проведено позапланову перевірку дотримання відповідачем вимог статей 19 і 20 Закону України № 875-ХІІ за період з 1 січня по 31 грудня 2009 року.
На підставі зазначеної перевірки позивачем складено Акт від 24.09.2010 №58 перевірки підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, що використовують найману працю, щодо дотримання відповідачем вимог статей 19 і 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», яким встановлено, що середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу відповідача впродовж 2009 року становила 144 особи (згідно зі звітом форми № 10-ПІ – 136 особи), з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність – 1 особа (згідно зі звітом форми № 10-ПІ – 3 особи); а кількість інвалідів – штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України № 875-ХІІ, становить 6 осіб (згідно зі звітом форми № 10-ПІ – 5 осіб), середньорічна заробітна плата штатного працівника становить 11 590 грн 28 коп (згідно зі звітом форми № 10-ПІ – 12 275 грн 00 коп).
Таким чином, за результатами перевірки позивач дійшов висновку, що відповідач у 2009 році не виконав норматив працевлаштування інвалідів згідно з ст. 19, 20 Закону України № 875-ХІІ, у зв’язку з чим нараховано адміністративно – господарські санкції у розмірі 57 591 грн 40 коп.
Згідно з розрахунком, наданим позивачем, за порушення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідач зобов’язаний сплатити на користь Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції в сумі 57 591 грн 40 коп та пеню в сумі 2 817 грн 18 коп, що разом становить 60 768 грн 58 коп.
Суму адміністративно-господарських санкцій та пені відповідач добровільно не сплатив, тому позивач звернувся до суду про стягнення сум вказаної заборгованості.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.
Правові засади соціальної захищеності інвалідів в Україні, що гарантують їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами, визначаються Законом України від 21.03.1991 №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України № 875-ХІІ з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом. Право інвалідів на працю, їх працевлаштування реалізується шляхом створення спеціального робочого місця, адаптацією основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей інваліда.
За змістом статті 19 Закону України № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
Згідно з частиною 3 статті 18 Закону України № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до частини 3 статті 18-1 Закону України № 875-ХІІ державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
У частині 1 статті 20 Закону України № 875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.
Разом з тим, адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов’язковим платежем), обов’язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України від 25.06.1991 № 1251-XII “Про систему оподаткування”, а є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв’язку зі скоєнням правопорушення.
Відповідно до частини 1 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. У частині 2 наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Як встановлено судом, на виконання вимог законодавства, відповідачем вжито усіх залежних від нього заходів для забезпечення працевлаштування інвалідів та недопущення господарського правопорушення; відповідач щомісячно направляв до уповноваженого органу відповідну звітність з інформацією щодо можливості працевлаштування інваліда та створив відповідні 5 робочих місць (3 - підсобного робітника, 2 - сторожа), але ці робочі місця залишились вакантними у зв’язку з тим, що 3 інваліди, направлені для працевлаштування центром зайнятості, відмовилися від роботи.
Суд бере до уваги, що відповідно до частини 3 статті 18-1 Закону України № 875-ХІІ не підприємство, а державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
У зв’язку з цим суд вважає, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування, тому у діях відповідача відсутній склад правопорушення, унаслідок чого на нього не може бути покладена відповідальність за відмову інвалідів, направлених на працевлаштування, від роботи, а також за ненаправлення уповноваженими органами додаткової необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження відповідача інвалідів, які бажають працевлаштуватись на створені робочі місця.
З урахуванням наведеного суд визнає необґрунтованими та спростованим твердження позивача про те, що відповідач повинен був створити такі робочі місця та умови праці, від яких не відмовлялися б інваліди.
Положенням про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 №1434, передбачено, що Фонд соціального захисту інвалідів є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінпраці та підпорядковується йому, здійснює контроль за виконанням підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами і організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, які використовують найману працю, нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, установленого Закону України № 875-ХІІ, а отже, – є суб’єктом владних повноважень, спори за зверненнями якого в силу пункту 4 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України розглядаються адміністративними судами.
Відповідно до статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
За таких обставин, суд вважає вимоги позивача необґрунтованими, у зв’язку з чим у задоволенні адміністративного позову слід відмовити.
Відповідно до вимог ст.94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа). У справах, в яких позивачем є суб'єкт владних повноважень, а відповідачем - фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються. У разі відмови у задоволенні позовних вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, а також залишення адміністративного позову без розгляду судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок Державного бюджету України.
Відповідач не надав суду доказів понесення ним судових витрат, тому підстави для присудження на його користь судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 11, 14, 70, 71, 72, 86, 94, 159 - 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні адміністративного позову - відмовити.
Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд.
Згідно з частиною другою статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Суддя Журавель В.О.
Постанову складено у повному обсязі та підписано 18 грудня 2010 року